Нещодавно Інститут історії України НАН України видав монографію «Українсько-російське пограниччя: історичний досвід та сучасні виклики регіонального розвитку», яку підготували співробітники відділу історичної регіоналістики цієї наукової установи (за редакцією директора Інституту академіка Валерія Смолія).
 |
У науковій праці наголошується на тому, що сучасну трансформаційну динаміку суттєво визначає конкретика співіснування людей на міждержавних і міжцивілізаційних стиках, у зонах активних контактів, пограничних і межових ареалах. Парадокс історії полягає у надто суперечливій взаємодії в таких просторах орієнтації на раціональність із потужним впливом консерватизму. Традиційні архетипи «долі» та «повернення» так сильно тиснуть на суспільну свідомість, що настрої упослідженості й віктимності пронизують усе суспільне буття. Консервативні рудименти далекого минулого, відлуння колишньої розчленованості, «революційних» експериментів радянської доби – все це обумовлює регіональну біполярність в Україні, яка виявляється і в різних оцінках минулого, й у виборі стратегій майбутнього. Найгірше те, що ця біполярність стає розмінною монетою в політичних іграх і через це посилюється ще більше. Особливо рельєфно вона простежується на українсько-російському пограниччі.
Усі ми формуємо свої кордони, та часом кордони формують нас. Неймовірна напруга пристрастей, пов’язаних із російсько-українською війною ставить перед суспільною думкою безліч теоретико-методологічних і практичних проблем, орієнтованих на осмислення й оцінювання подій і процесів, що відбуваються перед нашими очима. У тісний клубок сплелися проблеми геополітики й етнічності, модернізму й архаїки, свободи й безпеки, гідності й безчестя, неприхованого насильства й інформаційних маніпуляцій. Найбільших випробувань зазнають цінності в їхньому співвідношенні з інтересами, моральні засади девальвовані, антикультура дедалі частіше бере гору над цивілізованим співжиттям. А проте, хоч яким проблематичним видавався б вихід із наявного глухого кута, найгіршою стратегією для української соціогуманітаристики було б відсторонення від серйозної аналітики та перехід на позиції спостерігача. Слід не лише дошукуватися глибинних коренів того, що відбулося, а й віднаходити «промені світла в кінці тунелю».
Зазначену працю можна розглядати як своєрідний пошук відповідей на сучасні виклики, пов’язані з військовим протистоянням України й росії та усвідомленням ризикогенної специфіки українсько-російського порубіжного соціуму, який, перебуваючи на перетині цивілізаційних кордонів, має власну логіку розвитку, обтяжену потужним потенціалом конфліктності.
У монографії:
– проаналізовано історичну динаміку регіонально-просторового розвитку на українсько-російському пограниччі та специфіку ідентифікаційних і соціокультурних трансформацій у порубіжному просторі;
– із застосуванням теоретичних концепцій регіоналістики та методологічних засад «перехресної» історії досліджено джерела політичної та соціогуманітарної кризи в українсько-російських відносинах, причини й наслідки зовнішніх і внутрішніх викликів, які постали перед українською спільнотою;
– регіональний імператив репрезентовано як системоформівний чинник функціонування й розвитку українсько-російського пограниччя в історичній ретроспективі та структурну детермінанту стимулювання ефективності відбудовчих процесів у повоєнний період в контексті формування загальнонаціонального безпекового середовища.
Книгу написано під безпосереднім враженням від подій, далеких від свого логічного завершення. Не претендуючи на огляд причин і наслідків безпрецедентної за своїми масштабами трагедії, авторка намагається осягнути сутність стратегічного задуму рф і причини неоднозначного ставлення до нього в регіонах України, що традиційно сформувалися під потужним російським впливом. Поліморфізм прикордоння істотно обумовлюється сучасним станом глобального політичного порядку. Політика завжди була і буде територіальною, специфічним засобом оволодіння простором і його переформатування, а також структурування й унормування у ньому внутрішніх зв’язків. Попри заувагу Карла Гаусгофера про те, що замість встановлення кордонів політика має лише «дозволяти їм бути», геополітика ХХІ ст. налаштована на активну модифікацію глобального простору. Пограниччя сьогодні постає як «простір випробувань» між війною і миром, минулим і майбутнім, глобальним і локальним, суб’єктивним і об’єктивним, реальним і символічним. Цей простір зіткнень і боротьби культур, етносів, держав, традицій привертає до себе посилену увагу дослідників, політиків, громадян – усіх, кому випала доля жити в епоху тяжких змін.