Гостею програми «Шаровари-шоу» радіостанції «Українське радіо «Культура»» стала вчена – історикиня й антропологиня, президент Української асоціації дослідників жіночої історії, виконувач обов’язків завідувача відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України доктор історичних наук Оксана Кісь.
«Це неправда, що в українській традиційній культурі панував матріархат. Однак теза про це існувала – вона виникла у другій половині ХІХ століття, за часів популярності теорії соціальної еволюції Йогана Бахофена (за аналогією з теорією (біологічної) еволюції Чарлза Дарвіна), згідно з якою всі суспільства розвиваються від простіших форм до складніших. Тоді вважали, що одним зі щаблів розвитку кожного суспільства – першим – є матріархальне суспільство. Тогочасні українські історики, етнографи, фольклористи дуже перейнялися цією ідеєю та шукали ознак матріархальності в українській культурі. І знаходили їх. Особливо ретельно шукав Володимир Охримович – він опублікував цілу працю з аналізом весільної обрядовості, яка, на його думку, демонструвала залишки матріархальності українців у минулому. Але слід розуміти, що кінець ХІХ – початок ХХ століття був періодом, коли формувалась українська нація і практично всі дослідники, які тоді займались історією України, українським фольклором, етнографією тощо, так чи інакше були причетні до цього націєтворчого процесу. Для них важливо було показати, в чому українська нація відмінна, наприклад, від російської, наголосити, що українці – не малороси, а окремий народ, який може претендувати на самостійну державність. І ідея матріархальності якраз мала стати одним із яскравих і дуже зручних прикладів на доведення цієї відмінності й оригінальності та на противагу російському «домострою»», – пояснює Оксана Кісь.
Як стверджує науковиця, гумористичні пісні й загалом фольклор сатиричного характеру, в яких сильна жінка верховодить у родині, звертають увагу на явища, котрі були, радше, винятком, ніж правилом, на щось, що вирізнялося на загальному тлі, контрастувало з повсякденними нормами тогочасного суспільства. «Якщо говорити серйозніше і звертатися не стільки до фольклору, скільки до реалій тогочасного життя, до соціальних відносин, взаємин у селянських родинах, то етнографічні матеріали засвідчують, що, на жаль, усе було не так весело. Навпаки, вкрай рідко траплялося, щоб жінка в родині домінувала, і чоловіка такої жінки, як правило, в громаді не поважали. Це був пияк, ледар абощо. Загалом вважалося, що жінка не має права навіть голос на чоловіка підвищити, а не те що застосовувати до нього фізичну силу. Коли під час експедицій наприкінці 1990-х років я розмовляла зі старими бабусями – жінками, народженими на самому початку ХХ століття, – вони не лише ділилися власним досвідом, а й розповідали про долю своїх мам, бабусь, інших родичок, сусідок. Усі вони одноголосно стверджували, що не могло такого бути, щоб жінка била чоловіка, чоловікові не можна було навіть «брешеш!» сказати. Тоді як зворотні практики насильства над жінками у родинах були дуже поширеним явищем», – підкреслює Оксана Кісь.
За її словами, по максимально правдиві та неупереджені свідчення такого становища жінки у традиційній українській культурі слід звертатися головно до історичних документів: «Це має бути не так етнографічний матеріал, як матеріал юридичного характеру. Адже етнографи оперують даними, що почали письмово фіксуватися тільки з середини ХІХ століття. Тож саме відтоді ми можемо говорити про якісь свідчення селян щодо їхнього повсякдення. Варто зважати ще й на те, що наука була тоді переважно чоловічою цариною. В експедиції до сіл вирушали чоловіки, які спілкувалися з іншими чоловіками. Так було влаштовано українське суспільство, що чоловік як голова родини репрезентував її перед усіма сторонніми – як владою, так і різноманітними гостями. Тобто всі факти про жіноче повсякдення записано з уст їхніх чоловіків, крізь призму чоловічого бачення. А це дещо викривлена реальність».
Оксана Кісь розвінчала також стереотип про одвічність образу Берегині як хранительки сімейного вогнища в українській культурі: «В українському фольклорі такого образу немає. Час від час історикам доводиться викривати хибність цієї ідеї. Образ берегині сімейного вогнища, яким багато хто нині оперує, є винаходом, новотвором кінця 1980-х років. Виник він у художніх творах (фольклористичного спрямування) українських письменників, перейнятих національною культурою на хвилі національного відродження 30 років тому. А саме – «берегиню» винайшли Василь Скуратівський і Василь Рубан, які незалежно один від одного почали використовувати цей образ як своєрідне втілення богині домашнього вогнища. Насправді ані в українському фольклорі, ані у слов’янській міфології згадки про берегинь практично не зустрічаються. Міфологічна берегиня – маргінальний і малозгадуваний персонаж нижчої демонології, подібна до русалки фантастична істота, яка нібито живе на берегах водойм. Дослідниця Юлія Буйських, яка дуже ретельно опрацювала матеріали фольклористів і етнографів минулого, з’ясувала, що берегиня – дуже розмитий і невиразний персонаж, про якого практично немає свідчень. Немає жодних підстав стверджувати, що це була богиня, котра належала до слов’янського пантеону. Це – чиста фікція.
Водночас, не можна говорити, що цей образ було нав’язано нашому суспільству – навпаки, він дуже добре вклався у контекст тогочасного запиту на новий ідеал жіночності. Адже кінець 1980-х – початок 1990-х років був періодом, коли разом із розпадом комуністичної ідеології канон радянської супержінки також втратив свій авторитет, свою магнетичну силу. А іншого ідеального образу, канону, на який можна було би взоруватися й до якого прагнути жінці, щоб почуватися «справжньою», не було. І на суспільний запит досить добре відповіла ідея берегині – жінки-опікунки: з одного боку, турботливої, дбайливої, сердечної, а з іншого – впливової, авторитетної, владної.
Саме в цей час відбулося відродження ідеї матріархальності українців – політичні сили національного спрямування і навіть дослідники й активісти жіночих організацій віднайшли її у працях фольклористів і етнографів початку ХХ століття. Тож берегиня перетворилася на дуже зручний образ, який утілив уявлення щодо первинної матріархальності українців. Цей образ було запропоновано суспільству – і суспільство радо його прийняло. Але нова модель фемінності, запропонована жінкам, виглядала досить привабливо тільки на початку 1990-х років, на тлі ідеологічного вакууму. Якщо орієнтуватися на такий ідеал, то жіноча доля, її самореалізація мали б обертатися виключно навколо родинного життя, тоді як сучасне суспільство – в тому числі українське – вимагає мобілізації всього людського потенціалу, всіх людських ресурсів. Відіслати частину населення додому – народжувати й виховувати нащадків, опікуватися тільки господарством – було б украй нераціонально. Не кажучи вже про те, що прагнення жінок до такого ідеалу насправді деструктивний процес, що призводить до фрустрації, бо неможливо досягти ілюзорного ідеалу. Ймовірно, свого часу цей образ виконав певну позитивну, об’єднавчу роль серед українських жінок, але загалом він є шкідливим, як і ідея матріархальності. Адже коли ми віримо в те, що наше суспільство матріархальне, то свідомо заплющуємо очі й ігноруємо факти дискримінації, котрі є повсюдними, наскрізними та постійними».
Водночас, як зазначає Оксана Кісь, історичні документи не дають повної картини про життя українців за давніших часів: «Слід передусім розуміти, що українці як народ жили головно у селах, а селяни – люди малоосвічені й їхня взаємодія, наприклад, із судовими органами була досить обмеженою. Більшість проблем, які виникали в селянській родині та селянській громаді, розв’язувалися на засадах звичаєвого права. Тобто звернення до суду були, радше, винятками – їх спричинювали якісь дуже кричущі факти. Звичаєве право передається через традицію, а отже, вивчати його потрібно, спираючись передусім на етнографічний матеріал, рідше – на фольклорний. Слід також зауважити, що навряд чи ми можемо вживати такі категорії як «дискримінація» щодо саме традиційного суспільства. Традиційна культура ґрунтується на інших засадах, до неї незастосовні поняття прав і свобод людини, вони у ній не функціонують. Якщо вести мову про ґендерні відносини, то у традиційній культурі діє, зокрема, принцип комплементарності (або ж взаємодоповнюваності), за яким соціальні ролі, поділені на чолові та жіночі, мають працювати у певному партнерстві. Основою селянської сім’ї було сільське господарство (рільництво або скотарство, в яких застосовується переважно чоловіча праця) та чоловіче майно. У традиційній українській культурі, як і інших патріархальних культурах, основна власність, основне майно (земля, худоба, житло, сільськогосподарський реманент) належало чоловікові й успадковувалося головно по чоловічій лінії. Крім того, молода переходила жити у дім свого нареченого, прізвище переймалося від чоловіка – все це називається патрилокальністю і патрилінійністю.
Патріархальність української культури виявлялась і в інших речах, зокрема на рівні родинних і подружніх стосунків, де остаточне право голосу завжди залишалося за батьком – головою сім’ї, який вважався відповідальним за поведінку і вчинки не тільки своїх дітей, а й своєї дружини. Навіть у випадку вчинення одруженою жінкою злочину відповідальність покладалася на чоловіка, який її «недопильнував». Чоловік мав право «виховувати» свою дружину, карати її, якщо вона поводилася «негідно». Це відображено у фольклорі – наприклад, приказках на кшталт: «Жінка не бита – як коса не клепана». Отже, сімейне насильство не тільки толерувалось, а й легітимізувалось – за чоловіком визнавали право застосування фізичної сили до дружини, щоб «наставити її на путь істинний». У гуцулів є приказка, яку в 1970-х роках записав іще мій батько [Роман Кісь, етнолог, філософ, соціолінгвіст, старший науковий співробітник відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України]: «Жінку треба бити, аби си не збавила, а збавлену – аби си поправила». Тобто «для профілактики». Мені не до вподоби прислів’я про чоловіка як голову, а жінку як шию, бо кожен, хто хоч трохи знайомий із нейрофізіологією, розуміє, що шия повертається тільки тоді, коли надходить сигнал із головного мозку.
Гуцулки не мали більших свобод, ніж інші українські жінки. Чукутиха [відома гуцулка з люлькою] – ця іконічна постать, жінка, про яку багато писали і яку багато фотографували, – це виняток, а не правило. Це яскравий персонаж, котрий привертає багато уваги, але сама по собі вона не відображала всього гуцульського жіноцтва. Крім того, слід розуміти, що образ гуцулів та їхньої культури дуже романтизовано дослідниками-фольклористами. І чомусь загальне захоплення творчістю гуцулів – керамікою, тканням, вишиванням і так далі – одночасно поширюється на їхні соціальні відносини. Проте якщо пильніше придивитися до стосунків між чоловіком і дружиною, загалом до норм ґендерного етикету в цій частині України, то виявляється, що все далеко не так романтично, як нам здається. Є кілька досить показових прикладів. Скажімо, якщо подружжя пересувалося дорогою, то чоловік їхав на коні, а дружина йшла пішки. Якщо вони брали з собою поклажу, то чоловік однаково їхав на коні, а дружина ззаду несла за ним цей тягар. Особисто мене найбільше вразило те, що ще у 1970-х роках гуцулки цілували чоловікам руки – на знак привітання й пошанівку. Це – теж із експедиційних записів мого батька. Відомий мольфар Михайло Нечай, з яким мій батько колись провів багато часу, записуючи від нього різні свідчення про гуцульську культуру, звичаї, зокрема й взаємини між чоловіками та жінками, висловлювався в такий спосіб: «Жінка най си не мішєє [нехай не втручається], де люди говорять». Отже, на Гуцульщині, як і в інших українських регіонах, суспільство було патріархальним, а чоловік – особою шанованою, авторитетною, впливовою, він диспонував владою над членами своєї сім’ї і користувався значно більшою свободою, ніж його дружина. Норми ґендерного етикету, правила поведінки та взаємодії між чоловіками та жінками всюди свідчили про одне й те саме, навіть якщо відрізнялися від регіону до регіону. Так, на Слобожанщині чоловіки мали їсти за столом, а жінки – стоячи або після чоловіків. І одне це вже вказувало, хто в домі голова і господар, а хто – на другорядних ролях. Часом говорять про більш вільні гуцульські норми сексуальної поведінки, коли йдеться про зраду, так зване «любаскування» і таке інше. Водночас, слід розуміти, що жіноча зрада кваліфікувалась як зрада, коли жінка мала коханця, чоловіча ж – лише тоді, коли він мав іще одну сім’ю (!) «на стороні». Такі подвійні поведінкові та моральні стандарти яскраво демонструють, що одна частина суспільства – чоловіки – була привілейованішою, етичні норми були поблажливішими до неї. Натомість до жінок вони були значно суворішими. Візьмімо хоча б відомий звичай, пов’язаний із вимогою дотримання дівчатами цнотливості до шлюбу: від хлопців нічого подібного не вимагалося. Таким чином, аналізуючи права чоловіків і жінок, їхній доступ до різноманітних ресурсів, можна зробити висновок, чи насправді українське суспільство було раніше егалітарним і матріархальним. Розглядаючи цю сферу, ми бачимо, що суспільство було патріархальним. І досі таким залишається.
З іншого боку, потрібно зважати також на форми й особливості цієї патріархальності. Адже в українській культурі жінка, водночас, мала можливість володіти певною власністю (в тому числі власністю на землю), яка передавалася саме по жіночій лінії, успадковувалася дочкою від матері (так звана «материзна»). Варто згадати і про можливість для жінки розпоряджатися певною сумою грошей (отриманою від так званого «жіночого господарства» – городництва, молочарства). Інша річ – що в сімейному господарстві більшість прибутку надходила від рільництва та скотарства й, відповідно, перебувала в диспозиції чоловіка. До «жіночого господарства» належало молочне виробництво, городництво, текстиль. Жінка могла продавати ці продукти своєї праці й залишати собі отримані за них кошти. Тобто патріархальність в українській культурі не було доведено до крайніх форм, як, скажімо, в російській культурі чи в культурах суспільств арабського світу».
«Дивлячись на традиційне суспільство з перспективи століть і наших уявлень про рівноправність і дискримінацію, ми справді можемо помітити в ньому обмеження прав і можливостей жінок. Однак ми також маємо розуміти, що зсередини тогочасне суспільство мало для його представників зовсім інакший вигляд, – продовжує Оксана Кісь. – Дівчатка й хлопчики, які виховувались у традиційній культурі, не знали альтернативних сценаріїв влаштування свого життя. Традиційні моделі були єдино можливими способами розвитку їхньої жіночої та чоловічої долі. Нормальний і бажаний сценарій для дівчинки полягав у тому, щоб стати «повноцінною жінкою» –вийти заміж, народити й виховати дітей, мати власне господарство, стати господинею тощо, тобто пройти класичним маршрутом, однаковим абсолютно для всіх. Той, хто відходив від усталеного сценарію, збивався на манівці – зазнавав якщо не репресій, то різних форм покарань. Згадаймо образ дівчини-покритки – самотньої матері, дівчини, яку хлопець «звів» і покинув, а дитину вона народила поза шлюбом. Що це означало для жінки? Каменування, побиття та вигнання – крайнощі, які частіше траплялись у художній літературі, ніж у реальному житті. Проте на таку жінку чекала дуже незавидна доля: разом із дитиною вона ставала тягарем для сім’ї, при якій лишалася жити (чи при своїх батьках, чи при братові), адже селянське господарство базувалося передусім на чоловічій праці, на фізичній силі. Крім того, істотними були моральний осуд і численні обмеження ритуального плану. І зсередини традиційної культури явища, які ми вважаємо ненормальними, вважалися цілком прийнятними. Так, нам здаються неправильними й жорстокими різні способи фізичного покарання дітей – побиття, залякування, позбавлення їжі, обмеження пересування, – проте в умовах традиційної культури це були звичайні методи етнопедагогіки, ефективне виховання».
Відповідаючи на запитання ведучого, гостя радіостудії зауважила, що традиційна культура менше оперує категоріями віку й більше спирається на природні цикли людського життя та пояснила це на прикладі становлення жінки від дівчинки й до баби: «Межа між дівчинкою та дівчиною-відданицею, яка вже могла чекати сватів і претендувати на заміжжя, пролягала через період статевого дозрівання. Як розповідали старші жінки, дівувати починали у 14-15 років, а 16-17 років вважалися вже шлюбним віком.
Власне, момент одруження знаменував перехід до наступного етапу, від статусу дівчини до статусу молодиці. Це був дуже серйозний і важливий перехід, який докорінно змінював права, обов’язки, становище жінки в суспільстві, оскільки вона набувала автономності, ставала частиною окремої сім’ї, починала самостійно господарювати.
Період перебування у статусі молодиці, заміжньої жінки міг тривати по-різному в різних регіонах. Настання віку баби часом пов’язувалося з появою онуків, часом – із менопаузою, втратою жінкою репродуктивної функції як ознакою старості.
Загалом ці чотири основні вікові віхи, життєві етапи – дівчинки, дівчини, жінки-молодиці та баби – означали поступове розширення спектру прав, можливостей і відповідальностей. Так, дівчинка була головно об’єктом виховання і не мала самостійності у своїх вчинках. Нею розпоряджалися батьки, передусім мати, яка навчала її жіночої роботи, аби з настанням періоду дівування її дочка могла пред’явити свій арсенал умінь, навичок і якихось виробів – рушників, постелі, сорочок і так далі, з котрими мала б далі йти заміж.
Справжній жіночий розквіт – це, звичайно, період молодиці. У цей час жінка самостійно господарює та виховує своїх дітей, і їй у всіх відношеннях – як емоційно, так і фізично – ведеться найважче. Контрацепція у традиційному українському суспільстві, як і в усіх інших традиційних суспільствах, була недоступною. Тож вагітності й пологи траплялись із жінкою дуже часто, і, з огляду на це, її організм досить швидко виснажувався. Тим паче, що декретної відпустки тоді нікому не надавали і вагітна жінка мала виконувати ту саму роботу, як і завжди, – доглядати інших дітей, обробляти город і поле, порати худобу тощо.
Жінка старшого віку – баба – цілком відмінна категорія. Як правило, це – людина, майже повністю вилучена з трудових процесів через свою немічність (колись унаслідок постійної інтенсивної фізичної праці люди старіли у більш ранньому віці, ніж тепер). Перелік її господарських обов’язків був обмеженим, а от статус – доволі високим. Це – статус цензора (в інших культурах – мудреця, старійшини), носія знань і досвіду. Традиційна культура тим і прикметна, що повага до старших людей ґрунтується на здобутому ними життєвому досвіді, накопичених упродовж життя знаннях, якими ця людина може ділитися, коли на те буде її ласка, настановляти, напучувати. Традиційна культура тому наділяє старших людей таким великим авторитетом, що вони уможливлюють її тяглість, дозволяючи їй відтворюватись і функціонувати ефективно й гармонійно. У сучасних культурах це функціонує інакше, адже знання, уміння, навички здобуваються не впродовж життя, а завдяки освіті, і цінуються незалежно від віку їхнього носія.
Розваг у старих людей було небагато. У традиційних суспільствах розваги взагалі траплялися рідко, як правило, на великі релігійні свята або з інших оказій (весілля тощо). Крім того, сценарії всіх цих свят переважно стандартно регламентувалися. Наприклад, старші жінки не танцювали на весіллях, вони могли тільки сидіти й спостерігати, а головна розвага зводилася до «перемивання кісточок». Старші, виконуючи свою роль моральних цензорів, коригували поведінку молоді (і їхній голос справді важив, адже для будь-кого було важливо, що про нього говорять люди, як його оцінюють). Інших способів соціалізації в селі – крім іще церкви та подій у межах календарної обрядовості – не було».
На завершення розмови Оксана Кісь наголосила, що некоректно узагальнювати різні історичні досвіди (наприклад, вести мову про «українську жінку», «європейську жінку» і так далі) та порівнювати їх між собою: «У кожній європейській культурі – залежно від історичного періоду та конкретної соціальної верстви, про яку ми ведемо мову, – уявлення про те, що означає бути правильною та гідною або, навпаки, ницою жінкою, відрізнялися. Слід лишень розуміти, що в жодній європейській культурі (в тому числі й українській) ніколи не панував матріархат. Усі ці культури були патріархальними – кожна у свій спосіб. Ґендерні відносини у сільському середовищі регулювалися переважно звичаєвим правом, відносини між представниками вищих суспільних верств спиралися на кодифіковане право, котре також різнилося від епохи до епохи, від регіону до регіону, від країни до країни. У 1970-х роках світ побачила стаття Джоан Келлі «Чи існував Ренесанс для жінок?», яка наробила багато галасу і спровокувала чимало інших досліджень подібного плану. Так от, авторка поставила собі за мету з’ясувати, наскільки епоха Відродження насправді була часом поступу щодо жіночих прав і можливостей, і дійшла висновку, що, виявляється, в Середні віки права жінок, наприклад французьких, були значно ширшими. Тобто «темне Середньовіччя» було світлішими часами для жінок, ніж «світлий Ренесанс». Отже, завжди слід зважати на історичний контекст, а не оперувати широкими поняттями, за якими стоять тільки стереотипи, наші загальні та приблизні уявлення, котрі не мають стосунку до життєвих реалій».
Аудіозапис радіопередачі доступний за посиланням: http://www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=2208031.
Більше з теми читайте у монографії Оксани Кісь «Жінка у традиційній українській культурі» (Львів, 2011).