Автор статті відзначає: «Озвучена мета з прискорення нашої економіки до 5–7% на рік, безумовно, одна з провідних. Причому не тільки для України. Обіцянка прем'єра збільшити ВВП за п'ять років на 40% різко підвищила ціну варантів, випущених Україною у 2015 р. під час реструктуризації частини її держборгу. По суті, уперше за багато років, якщо не за десятиліття очільник українського уряду заговорив про цільові темпи зростання. Не про прогноз, який нікого ні до чого не зобов'язував, а про мету з надією вийти з нашого нескінченно темного тунелю. Депресивні 3% зростання, що закладалися в плани й бюджети минулих років, не могли вирішити перезрілих проблем ні самого бюджету, ні всієї країни. Тому що весь навколишній світ зростає вищими темпами 3,6–3,8% (2017–2018), а економіки, що розвиваються, — ще швидше (4,5–4,8%). На цьому тлі вже сам такий прогноз — фактор хронічного відставання, що перетворив нас на осередок європейської бідності й несправджених надій».
Сергій Кораблін відначає можливі перепони на шляху до означеної мети, одна з яких – реакція Національного банку України: «Реакція Нацбанку на це передбачувана: дотиснемо інфляцію, і все стане на свої місця. Тим більше, що в законі про НБУ його пріоритетну мету так і прописано — «досягнення і підтримка цінової стабільності». Кредити, економічне зростання, збереження банківської системи — усе це питання другої, третьої і четвертої важливості. Тож поки Нацбанк не доб'є інфляції до «цінової стабільності» (5±1%), про будь-яке економічне зростання й мови не буде».
Також автор статті пояснює вимоги МВФ, звідки з’явились «магічні 4%», роль Кабінету міністрів України, вплив облікової ставки, механізми компенсації «провалів ринку» та інші пов’язані моменти.
Учений відзначає: «Сьогодні на національному, регіональному й міжнародному рівнях у тому чи іншому вигляді функціонують понад 900 інститутів розвитку. Описувати їхній досвід немає сенсу, адже він добре відомий. Основна мета таких інститутів — компенсувати «провали ринку»: дати національному бізнесу довгі кредити; надати страхові послуги й гарантії за прийнятною ціною; фінансувати соціально значущі, але ризиковані проєкти; підтримати перспективні напрями розвитку тощо. Чи всі інститути розвитку однаково успішні? Звичайно, ні. Разом із тим загальний тренд у їхній історії — узагальнення й адаптація найбільш вдалого досвіду. Нині цим шляхом іде не тільки Китай у рамках реалізації його національних і міжнародних проєктів (включаючи Азіатський банк інфраструктурних інвестицій), але також ЄС. В останньому випадку можна згадати і міжнародні інститути (ЄБРР, Європейський інвестиційний банк, Банк розвитку Ради Європи), і національні банки розвитку. Їх наші європейські сусіди створюють мало не примусово — для реалізації структурних проєктів. Але ми цей досвід явно ігноруємо, воліючи чогось простішого на кшталт «приватизація—дерегуляція—лібералізація»».
За інформацією тижневика «Дзеркало тижня»