View message

Цьогоріч виповнилося 590 років від часу проведення Луцького з’їзду монархів (січень 1429 року). Про те, чим особлива ця подія і як вона вплинула на подальшу українську, європейську та світову історію, в ефірі вечірньої програми «На часі. Гість» Телерадіокомпанії «Аверс» (м. Луцьк) розповіли провідний науковий співробітник відділу історії України Середніх віків та раннього Нового часу Інституту історії України НАН України доктор історичних наук Борис Черкас і старший науковий співробітник цього ж відділу кандидат історичних наук Дмитро Ващук. Нижче пропонуємо вашій увазі головні тези цієї розмови.

«Вітовт Великий на конгресі в Луцьку» (картина пензля Йонаса Мацкявічуса, 1934 р.)

«У цій події цікаве все. Передусім – сам факт проведення заходу такого рівня, а також склад і статус персон, а саме монархів – голів держав, котрі прибули для участі у ньому. Фактично, це вияв давніх європейських політичних традицій, які у XV столітті дійшли й до українських земель», – підкреслює Борис Черкас.

«Наші історики й історіографи нерідко загострюють увагу на тому, що за підсумками цього з’їзду великий князь литовський Вітовт не отримав корони (хоча в українській історичній традиції до XVIII століття його згадували саме як короля, що дарував козацькому війську землі до Чорного моря). Та річ у тім, що тематика події охоплювала значно ширше коло питань – і щодо Молдавського князівства, і щодо загрози з півдня (від турків-османів). І все це було значно важливіше з точки зору тодішніх міжнародних відносин і міжнародної безпеки на південному сході Європи, – додає Дмитро Ващук. – Слід зазначити, що на той час проведення з’їздів монархів, подібних до Луцького, в Європі вже давно увійшло в політичну практику: ці заходи відбувалися періодично, європейські монархи брали участь у них незалежно від того, чи конфліктували між собою їхні країни (в такому випадку посередником виступав Папа Римський, імператор Священної Римської імперії або будь-який інший правитель). І, власне, самі з’їзди переважно не мали жодних істотних геополітичних наслідків і не завжди впливали на вирішення цих конфліктів: той, хто цікавиться історією, знає про це з прикладів Польського королівства, Великого князівства Литовського, Тевтонського Ордену, Священної Римської імперії, Французького королівства й інших країн.

З іншого боку, такі з’їзди були, по суті, паростками сучасної європейської політичної системи, насамперед Європейського Союзу. І заслуга Вітовта, відповідно, полягає в тому, що він посунув межі цієї традиції на схід, поширивши їх на українські, білоруські та литовські землі. Адже Луцьк невипадково обрали місцем чергової зустрічі монархів – це було місто неподалік кордону з Великим Степом».

Андрій Серебряков. «З’їзд монархів» (2013 р.)

Борис Черкас поділяє думку про те, що з’їзди монархів на кшталт Луцького можна вважати своєрідним прообразом сучасних європейських самітів: «Якщо ми хочемо збагнути, як розбудовувалась європейська цивілізація, політичною частиною якою прагне сьогодні бути Україна, то потрібно вивчати не події останніх 10-20 років, а зазирнути щонайменше на тисячоліття вглиб історії. У Європі віддавна було заведено збиратися для обговорення найактуальніших проблем не лише самого континенту, а й прилеглих до нього регіонів. Тобто географія обговорюваних питань завжди була доволі широкою.

Луцький з’їзд монархів залишив по собі окрему пам’ять. Навіть відбувши додому по його закінченні, державні діячі того часу, котрі згодом стали знаковими історичними постатями, продовжували розвивати відносини, вже посилаючись на те, що відбулося під час цієї події. Очевидно, що долі держав і континентів не вирішуються в межах одного такого зібрання – скликаються наступні, й обговорення та перемовини тривають далі. Проте Луцький з’їзд монархів, звичайно, посів належне місце в історії Європи. Особливою для своїх країн цю подію вважають представники наукових шкіл Польщі, Литви, Молдови і, звичайно, України, що цілком зрозуміло».

За словами Дмитра Ващука, особливе місце в історії Центральної та Східної Європи Луцький з’їзд монархів 1429 року посів, не в останню чергу, завдяки хроністові Яну Длуґошу, який був особистим секретарем краківського єпископа Збіґнева Олесницького (один із учасників з’їзду), й описав цю подію у своїй хроніці: «Попри те, що Ян Длуґош не був учасником цієї події (на момент проведення з’їзду йому було всього 14-15 років), він досить ретельно й докладно зафіксував пряму мову короля польського Ягайла-Владислава та великого князя литовського Вітовта, записавши свідчення з вуст очевидця-учасника – самого польського короля. Тому його повідомлення можна вважати більш-менш достовірним».

«Поряд із тим, що Луцький з’їзд монархів став насамперед масштабною політичною подією, залишається великий простір для вивчення історій повсякдення, які безпосередньо з ним пов’язані, – зауважує Дмитро Ващук. – Так, деякі дослідники ставили під сумнів розмах (і подекуди сам факт) цієї події, оскільки, з їхньої точки зору, на той час у Луцьку й околицях фізично неможливо було розмістити 15 тисяч осіб, котрі, згідно з різними писемними джерелами, прибули для участі у з’їзді. Але проблему вирішили досить ефективно і за зразком сучасного «зеленого туризму»: гостей розселили й годували у прилеглих до міста селах і селищах. Заробили на приїжджих усі, включно з шинкарями та повіями. Таких історій повсякдення досить багато і їх у світі зараз активно досліджують».

Андрій Орльонов. «Україна славетна: з’їзд європейських монархів у Луцьку. 1429 рік» (2017 р.)

Гості телестудії також поділилися міркуваннями про те, яку практичну роль може відігравати історія в сучасних міжнародних відносинах. «У Польщі й Литві, наприклад, існує справжній культ гуманітаріїв – не тільки істориків, а й філософів, політологів і навіть літераторів. Коли виникає проблема міждержавного значення з історичним підтекстом, для її обговорення й досягнення за його результатами певного консенсусу збираються спершу зазначені фахівці, а вже потім – політики, – говорить Борис Черкас. – Мені часто доводиться спілкуватися з українськими політиками, проте наш істеблішмент поки що, на жаль, не розуміє, навіщо потрібен такий формат обговорень спільних гострих проблем і яку практичну користь має вивчення історії для сучасної політики, зокрема міжнародної. Тобто наша держава володіє необхідним науковим ресурсом, громадяни активно цікавляться національною минувшиною (знаю це зі свого досвіду, бо їжджу по країні з просвітницьким науково-популярним проєктом «Likбез. Історичний фронт», у межах якого прочитав уже понад 100 лекцій для широкої аудиторії), але запиту від еліти немає. А в європейських країнах – є».

«В Україні існує так звана «проблема ХХ століття»: ми обговорюємо дуже багато подій і проблем саме цього періоду. Але забуваємо про не менш важливі питання, які сягають корінням нашої середньовічної і навіть античної історії, – констатує Дмитро Ващук. – Проблема Волинської трагедії, звичайно, дуже серйозна, її потрібно обговорювати й вирішувати. Водночас, мусимо продовжувати дослідження Луцького з’їзду монархів, Зборівського договору (1649 рік), Люблінської унії (1569 рік) тощо. На жаль, тематичні конференції збирають не більше 20-30 фахівців. Українські ж медіа (і, перш за все, телебачення) розвідками про давніші, ніж ХХ століття, часи не цікавляться. Більше того, для участі у ток-шоу з цих питань, як правило, запрошують кого завгодно, крім експертів, котрі здатні оперувати фактами і представити об’єктивний погляд на історичні події, процеси, персоналії».

Ілюстрації – з відкритих Інтернет-джерел