Коли і як розпочалась історія Національної академії наук України? Як перші академіки підтримували діяльність вищої наукової організації держави в умовах зміни політичних режимів і, пізніше, за радянських часів? У чому полягає унікальність електронного архіву Михайла Грушевського? Про це в ефірі програми «Наука ХХІ» (спільний проєкт Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій і Парламентського телеканалу «Рада», ведуча – Галина Ткаченко) розповіла провідний науковий співробітник відділу історії України 20–30-х років ХХ століття Інституту історії України НАН України кандидат історичних наук Оксана Юркова.
У 2019 році Національній академії наук виповнився 101 рік. За словами Оксани Юркової, щодо того, яку дату заснування Академії слід вважати правильною, існує щонайменше три точки зору. «За основною версією, її було засновано 14 листопада 1918 року, коли гетьман Павло Скоропадський підписав відповідний закон. За кілька днів він був опублікований в офіційному органі Української Держави – «Державному віснику». Правознавці наполягають, що формально історія Академії бере початок 1 листопада, як і передбачено першою статтею цього закону. Дехто ж вважає точкою відліку 27 листопада 1918 року, коли призначені гетьманом академіки зібралися на своє перше установче засідання (Спільне зібрання) й обрали президентом тоді ще Української академії наук (УАН) академіка Володимира Вернадського. У радянський період була поширена ще інша, четверта, дата – 11 лютого 1919 року: того дня Академія отримала від більшовиків своє перше приміщення – будівлю колишнього пансіонату графині Левашової, де досі розміщується Президія НАН України. До того часу академіки проводили зібрання «у приймах» – перше з них відбулося в будівлі Українського наукового товариства у Києві, а працювали співробітники Академії і зовсім розпорошено – в лабораторіях і аудиторіях Університету Святого Володимира [нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка], Київського політехнічного інституту [нині – Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»], Київського комерційного інституту [нині в цьому будинку на сучасному бульварі Тараса Шевченка розташовується Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова], а також удома, на квартирах».
Як зазначає Оксана Юркова, в історії Національної академії наук України непрості періоди чергувалися з іще важчими: «На найважчі – 1918-й і 1919-й – припало президентство Володимира Вернадського. Вченому доводилося домовлятись із владами, яких за цей час у Києві встигло змінитись декілька: Українською Державою, Директорією УНР, більшовиками, денікінцями (на зустріч із головнокомандувачем збройними силами Півдня Росії Денікіним академік двічі вирушав аж до Ростова-на-Дону). Крім того, коли за більшовиків почалися репресії і влітку 1919 року розстріляли співробітника Академії, визначного освітнього діяча Володимира Науменка, Вернадський одразу ж виїхав із Києва, певний час переховувався на біологічній станції за 20 км від міста. У листопаді 1919 року напередодні чергового захоплення Києва червоногвардійцями Вернадський полишив Україну. До 1921 року обов’язки президента Академії виконував Орест Левицький, визначний літературознавець та історик. Після офіційної відмови Вернадського від президенства академіки обрали своїм новим очільником історика та правознавця Миколу Василенка, проте з цією кандидатурою не погодилася більшовицька влада. Оскільки Василенко співпрацював із гетьманом Скоропадським, його кандидатура була двічі відхилена. Наступним, але номінальним, президентом на кілька місяців став Орест Левицький. 1922 року обрали президентом вченого-ботаніка Володимира Липського. Далі на цій посаді змінилися по черзі мікробіолог та епідеміолог Данило Заболотний (1928–1929), патофізіолог Олександр Богомолець (1930–1946) та біохімік Олександр Палладін (1946–1962). Від 1962 року Академію очолює академік Борис Патон, учений у галузі електрозварювання та матеріалознавства».
За словами Оксани Юркової, історія Національної академії наук України досліджується досить активно, особливо з 1990-х років, коли співробітники академічної Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського започаткували підготовку та видання серії збірників відповідних історичних документів і матеріалів. «Ці фундаментальні томи виходять у хронологічному порядку, наразі опубліковано джерела до 1960-х років. Вони дають змогу проаналізувати, як розбудовувалася структура Академії, які нові установи засновувалися, які напрями досліджень розвивались і яких вагомих результатів досягали вчені. У цих документах також зафіксовано, хто зі співробітників Академії зазнав репресій чи загинув на війні.
Та часом поза увагою істориків лишаються не менш цікаві, проте майже не відомі ані широкому загалові, ані науковій спільноті особливості академічного повсякдення – наприклад, нюанси міжособистісних взаємин науковців. Оскільки академіки були поважними вченими, кожен з яких на той час ставав першопрохідцем у своєму напрямі, конфлікти за власні посади здебільшого вважалися нижчими від їхньої гідності. Суперечки між ними траплялися переважно через розподіл фінансування та нерухомість, адже будь-який керівник академічної установи був зацікавлений у якомога ширшому залученні науковців до роботи в своєму колективі, а для цього, звичайно, потрібні були гроші, приміщення й обладнання. Решта питань відходили на другий план.
З цікавого пригадую одну з історій, зафіксовану неодмінним секретарем УАН Агатангелом Кримським у протоколах Спільних зібрань (ці документи зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського). Стосувалось це першого телефонного апарату, який з’явився в Академії влітку 1919 року. Телефон був банально реквізований більшовиками в одній із київських квартир та підключений до канцелярії Академії наук. На той час це було великим досягненням.
З 2015 року, коли, згідно із законодавством про декомунізацію, для вчених відкрились архіви Служби безпеки України, стало можливим досліджувати раніше табуйовані теми. Приміром, частково стали відомими імена науковців Академії, які були секретними співробітниками – «сексотами» ЧК-ДПУ-НКВС-КДБ. На жаль, всього вже не дізнатися, тому що чимало документів було знищено в різні роки – як після Другої світової війни, так і наприкінці 1980-х і навіть на початку 1990-х років, частину архівів вивезено до Москви, тож, зрозуміло, дослідники не мають до них доступу. Від самого початку влада пильно стежила за діяльністю багатьох академічних працівників, передусім тих, які проявили себе як активні громадські та політичні діячі у дореволюційні часи та під час Української революції 1917-1921 років. Приміром, інформатором ДПУ був секретар та прийомний син неодмінного секретаря ВУАН академіка Агатангела Кримського Микола Левченко (зрештою, його арештували і засудили у справі Спілки визволення України), слідкували за віцепрезидентом ВУАН академіком Сергієм Єфремовим, академіком Михайлом Грушевським, його братом Олександром та донькою Катериною…
Вражаючий факт. В Архіві Наукового товариства імені Шевченка у США
зберігається фотографія з 60-річчя академіка Грушевського, що святкували у Києві у 1926 році. Так от, щонайменше десятеро із зазнімкованих на ній 24-х осіб доповідали чекістам про те, що відбувалося в Академії, стосовно ще чотирьох є обґрунтовані підозри. Загалом, як свідчать архівні документи, завдяки діяльності мережі сексотів радянська влада завжди була в курсі взаємин між академіками і нерідко підігрівала конфлікти між ними. Це дуже велика і страшна тема.
 Та сама світлина зі святкування 60-річчя Михайла Грушевського (фото люб’язно надано Оксаною Юрковою) |
Рятуючись від репресій, науковці виїжджали з України, але не лише на Захід (так було під час Другої світової війни), а й до… Росії. На території сусідньої республіки їх не переслідували як «українських буржуазних націоналістів». Так, наші історики могли займатися там темами, які в самій Україні заборонялися чи перебували під жорстким наглядом (наприклад, можна було спокійно ознайомлюватися з працями Грушевського, згадки про якого в Україні не вітались і праці якого перейшли в категорію «спецхрана», тобто обмеженого доступу).
У 1990-х роках у нас почали повертати Грушевського, активно передруковували раніше заборонені книги вченого. У 2000-х було започатковано масштабний академічний проєкт 50-томного видання його праць (на сьогодні світ побачили вже 24 томи цієї серії). Відомі та віднайдені (раніше не друковані або забуті) праці публікувалися з докладними коментарями фахівців. На жаль, через брак фінансування реалізація проєкту загальмувалася. Тому було вирішено всю інформацію, яку знаходили й готували науковці, поступово викладати в електронному форматі – для найширшого кола користувачів. Амбітну ініціативу істориків підтримали колеги з Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, на сайті якої 2016 року було створено відкритий освітній портал –
«Електронний архів Михайла Грушевського» [співкоординаторки цього ресурсу – кандидат історичних наук Оксана Юркова (авторка ідеї та ініціаторка) і директор Інституту інформаційних технологій Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського доктор наук із соціальних комунікацій Катерина Лобузіна (адміністраторка, розробниця технічного завдання); фінансову підтримку проєктові надає Канадський інститут українських студій]. Електронний архів Михайла Грушевського наповнюється не тільки працями вченого, а й загалом усім, що писали про нього сотні різних дослідників, а також архівними документами та фотографіями. Слід розуміти, що Михайло Грушевський – це цілий космос і джерела про нього відкривають безліч цікавої та часом малодослідженої інформації про значний пласт української історії кінця ХІХ – першої третини ХХ століття. Наш проєкт є унікальним не лише в Україні, а й у світі, і за його моделлю можна створювати електронний архів для будь-якої особи чи організації».
«Сьогодні в Академії не так багато вчених – усього близько 20 тис. наукових працівників, і щороку їхня кількість зменшується. Але ці люди творять справжню науку, і, сподіваюсь, історія Академії ще триватиме», – наголосила гостя студії.
Відеозапис інтерв’ю:
https://youtu.be/bhBqywoYeOQ
Лекція Оксани Юркової з антропології академічного життя:
https://youtu.be/QB5YyWj3Wo0 Наука ХХІ 11.12.2019 Оксана Юркова