View message

Експерт зазначає: «На початку ХХ ст. у царській Росії не існувало адміністративно окресленої території, яку на мапах та довідниках означали б як "Україна" чи хоча б "Малоросія". Втім, Україна, звичайно, була, а її територія розумілася як "край поспіль нашим заселений українським народом". З весни 1917-го, невдовзі після повалення самодержавства, за адміністративне визначення території України, яка тоді бачилася автономією у складі федеративної Росії, взялася щойно створена Українська Центральна Рада. Осердям майбутньої України вона бачила "українські", тобто заселені переважно українцями, губернії тогочасної Росії. Законодавчо такий підхід було оформлено ІІІ Універсалом УЦР. В Універсалі йшлося також про те, що "остаточне визначення границь Української Народної Республіки" – це справа майбутнього, і вона має бути зроблена з урахуванням території "суміжних губерній і областей, де більшість населення українське". Однак до такого врахування і, зокрема, до Таганрожчини, руки все не доходили. Реально саме визначені в Універсалі дев'ять губерній (Таврійська – без Криму) і отримали визнання як територія України».

Геннадій Єфіменко окреслює більшовицьку політику щодо України наприкінці 1919-го – на початку 1920-го років та встановлений курс на відновлення економіки, який в першу чергу потребував палива: «Україні в таких перетвореннях відводилося особливе місце. У першу чергу увага була зосереджена на Донецькому басейні – основному на той час районі паливних ресурсів на підконтрольних більшовикам територіях. Все це зумовило створення Української ради трудової армії (Укррадтрударм) на чолі з Йосифом Сталіним. Відповідне рішення було ухвалене в Москві 21 січня 1920-го. В Україні воно було оприлюднене 10 лютого як спільна постанова РНК РСФРР та Всеукрревкому. У пункті 1 документу зазначалося: "В районі Південно-Західного фронту (Україна) утворюється Укррадтрударм".

Власне, увага до цього рішення у розмові про зміну кордону УСРР зумовлюється тим, що, окрім України, Укррадтрударм з перших днів свого існування охоплював своєю діяльністю і "Олександрівсько-Грушівський район бувшої Донської округи". З огляду на його ключове завдання ("максимальне збільшення здобичі продовольства, палива, сирцю, встановлення трудової дисципліни в підприємствах, постачання підприємств робітничою силою") таке територіальне охоплення було цілком закономірним. (...) Саме економічні завдання і, насамперед, зосередження в одному центрі – Донецькій губернії – усіх ресурсів Донецького басейну і зіграло ключову роль у зміні кордону. (...) Спочатку Донецька губернія бачилася як синонім "Донецького басейну", як "вугільна" губернія, яка складалася з Бахмутського та Слов'яносербського повітів, з яких вона була вперше утворена ще у лютому у 1919-го, плюс "Олександрівсько-Грушівський район бувшої Донської округи". Втім, незабаром стало зрозуміло, що Донбас потребує належного продовольчого забезпечення. Вже 25 лютого Укррадтрударм вирішив: "Повіти Старобільський, Ізюмський, Олександрівський, Куп'янський і Павлоградський – виділити з Катеринославської та Харківської губернії в продовольчому відношенні та передати у відання Проддонбасу (орган, що мав завдання забезпечення робітників Донецького басейну продовольством)". Через закладену в основу такого рішення адміністративну плутанину хаосу в управлінні лише додалося, тому вже 16 березня президія ВУЦВК визнала "нераціональним підпорядкування продовольчих відділів однієї губернії –  іншій губернії". (...) 15 березня Укррадтрударм ухвалив приєднати до визначеної наприкінці лютого (і вже згаданої нами) території Донецької губернії найближчі сільськогосподарські повіти, що межують з півднем та північчю Донбасу. Згідно із затвердженою того дня постановою до Донецької губернії від РСФРР мали відійти такі території: "Від краю Донецького війська: а) Донецької округи: станиці: Гундорівська, Камінська, Калитвинська, Усть-Білокалитвинська, волость Карпово-Обривська; б) Черкаської округи: станиці Володимирська, Олександрівська, далі на захід умовна: станція Козачі Лагери, Мало-Несвітайська, Нижнє-Крепінська і дальше до межі з Таганрозькою округою; Таганрозький повіт увесь у цілості". (...) 16 квітня 1920-го (опубліковано 18 квітня) Президія ВУЦВК ухвалила постанову "Про усталення меж і складу Донецької губернії". Саме після цього рішення вищого органу влади УСРР заселена переважно українцями Таганрожчина офіційно стала складовою радянської України. Цікаво, що у тому ж таки березні 1920-го Президія ВУЦВК зверталася до Кремля з проханням передати Україні Білгородський повіт, але це воно залишилося без задоволення. Натомість вже рамках "точного встановлення кордону" місцевими органами влади у серпні 1920 до складу Донецької губернії із Донської області відійшла Станиця Луганська з околицями. Саме в таких кордонах, тобто із заселеною переважно українцями Таганрожчиною та усім Донбасом, у грудні 1920-го УСРР отримала перше офіційне визнання Росією своєї незалежності, а у липні 1923 року увійшла до складу СРСР. Згодом у Кремлі передумали і вже у 1925-му більшу частину Таганрожчини відтяли від УСРР».

За інформацією тижневика «Деловая столица»