7 та 9 липня 2020 року на відкритій частині пленарних засідань Великої палати Конституційного Суду України у формі усного провадження відбувся розгляд справи за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25 квітня 2019 року № 2704–VIII. Високий суд, серед іншого, заслухав позиції учених Національної академії наук України – правознавців і мовознавців.
 Фото – з сайту Конституційного Суду України (www.ccu.gov.ua) |
7 липня суддя-доповідач у справі – суддя Конституційного Суду України Сергій Головатий – зачитав, зокрема, відповідь на запит Конституційного Суду України, яку надала завідувач відділу правових проблем політології Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України доктор політичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України Ірина Кресіна.
 Член-кореспондент НАПрН України Ірина Кресіна (фото надано Інститутом держави і права імені В.М. Корецького НАН України) |
За словами судді-доповідача, вчена у своєму висновку зазначила таке: «В окремих сферах у межах антидискримінаційної політики може бути виправданим застосування позитивної (зворотної) дискримінації – позитивних дій з метою покращення, виправлення дискримінованого становища певної особи або групи осіб, що зазнають найбільшого порушення прав. Наприклад, застосування політики зворотної дискримінації державними органами у мовній сфері щодо української мови було б цілком виправданим і могло б слугувати компенсацією за численні утиски, яких вона зазнавала протягом тривалого періоду історії, а також сприяти її популяризації та поширенню в усіх сферах як єдиної державної мови. Адже розвиток української мови як мови міжетнічного спілкування в Україні позитивно позначиться на етнокультурній консолідації українського суспільства та формування політичної нації, – процитував Сергій Головатий і продовжив: – Науковець вважає, що від поширення й популяризації державної мови, в тому числі застосування заходів позитивної дискримінації, залежить становище і розвиток не лише української мови, а й не менш важливі державотворчі процеси етнокультурної консолідації українського суспільства, становлення політичної нації, а у підсумку – забезпечення територіальної цілісності, збереження України як самостійної, суверенної держави. Обов’язково слід урахувати той факт, що Російська Федерації окупувала саме російськомовні регіони – Крим і Донбас – під приводом «захисту мовних прав» російськомовного населення України, де політика популяризації української мови практично не проводилася, а українськомовне населення завжди зазнавало негативної дискримінації за мовною ознакою».
* * *
Того ж дня під час пленарного засідання виступили залучені учасники конституційного провадження, серед яких – директор Інституту української мови НАН України доктор філологічних наук, професор Павло Гриценко та директор Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України доктор філологічних наук, професор Богдан Ажнюк, які висловили свою експертну позицію щодо предмету конституційного контролю. Нижче скорочено подаємо головні тези їхніх виступів.
Доктор філологічних наук Павло Гриценко:
 Фото: ff.udpu.edu.ua |
«Конституція України визначила стратегічні напрями мовного розвитку держави, урахувавши при цьому мету державотворення – побудову суверенної, незалежної, неколоніальної держави як рівноправного суб’єкта міжнародного права, спираючись при цьому на позитивний досвід європейських країн щодо розв’язання питань мовного будівництва, насамперед досвід досягнення гармонійного функційного співвідношення між мовою титульної нації, мовами корінних народів та мовами національних меншин. Європейський досвід однозначно вказує на необхідність використання в державі лінгвального інтегратора, тобто необхідність мати державну мову, яка функціонувала б в усіх сферах суспільного спілкування і, таким чином, об’єднувала державу, була засобом міжнаціонального порозуміння, інтегрування різних національних субспільнот соціуму. Особливо це актуально для держав, у яких проживають представники різних націй.
Розглядаючи мовне питання в Україні, нерідко відриваємося від історичних координат, забуваємо історичні передумови, історичну реальність. Зауважу, що в 1991 році відбулася мовна революція, змінився мовний, а не лише політичний, статус України, розпочавши перехід від одного мовного стану до якісно іншого. До 1991 року Україна була частиною іншої держави – СРСР, де панувала своя стратегія мовного планування, своє мовне будівництво, свої мовні закони, була випрацювана парадигма пріоритетів мовної політики. Російській мові, відповідно до законодавства СРСР, було визначено інтегрувальну функцію – функцію об’єднання всіх народів СРСР. Із постанням в 1991 році України виникла потреба мати в Україні такий лінгвальний інтегратор, який зміцнював би незалежність держави, відновлював національні пріоритети: закономірно, що таку функцію могла виконувати лише українська мова. Розпочався поступовий, поетапний, не завжди безболісний процес зміни мовного коду: переходу від раніше декларованої російсько-української двомовності, а на практиці – майже суцільного російськомовного буття соціуму, до українськомовності усієї держави, у якій українська мова є обов’язковою для використання в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Тому, розглядаючи сьогодні питання закону про українську мову [Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»] та його відповідність Конституції України, необхідно розуміти, що Україна перебуває у динамічному стані – процесі утвердження нового мовного коду українського суспільства. Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» покликаний регулювати мовне життя громадян України відповідно до Конституції України.
Зазначу, що цей закон докладно опрацьований, з урахуванням багатьох деталей, з прагматичною зорієнтованістю його ожиттєвлення на практиці. Проєкт цього закону неодноразово обговорювали на наукових і громадських форумах, перейшов тривалий і докладний експертний аналіз багатьох положень, зокрема в НАН України – в інститутах мовознавчого, правничого та політологічного спрямування. Тому говорити про те, що в цьому законі щось не так, було б перебільшенням. Адже саме в цьому законі підтверджено роль української мови як державної і водночас окреслено можливі механізми підтримки, утвердження та функціонування мов інших народів України. Тобто в оспорюваному Законі застосовано принцип функційної дистрибуції: співвідношення функцій державної мови, мов корінних народів і мов національних меншин у різних сферах мовної комунікації. Деталі подальшої дистрибуції передбачено визначити іншими спеціальними законами – про корінні народи та національні меншини. Важливо, що в цьому законі такий напрям законотворення передбачено, вже прописано.
Звертаю увагу на те, в чому я не погоджуюся з авторами конституційного подання, з їхнім твердженням про «дискримінацію російськомовних громадян за мовною ознакою». Тут, у Конституційному Суді, раніше вже поставало питання про сутність поняття «російськомовні громадяни», і обґрунтовано було стверджено й підкреслено, що цей вираз не є юридичним терміном. Ніде – ні в Конституції, ні в законі, який розглядаємо, ні в інших законах – немає жодного вживання цієї словосполуки. Це вираз побутового пізньорадянського і російського політичного мовлення, політичної риторики; його намагаються закріпити в сучасній Росії як факт російської літературної мови і ввести у тексти законів, як норму. Але я, шановний високий суде, хочу звернути вашу увагу на одну важливу деталь: як самі росіяни оцінюють терміни, поняття «русский» і «русскоязычный». І от що записано в російських академічних джерелах, цитую: «Русский» – это народ, составляющий основное, коренное население России; относящийся в русскому народу, его языку, натуре, а также к России»; а «Русскоязычный» – это относящийся к людям, живущим вне России, для которых русский язык является родным или вторым родным». Джерело: «Толковый словарь русского языка» (ответственный редактор – академик Российской академии наук Наталья Юльевна Шведова; Институт русского языка РАН, Москва, 2008). Тобто цей найавторитетніший сьогодні мовознавчий документ засвідчує, що в Росії, на рівні наукового істеблішменту, є протиставлення тих, хто в Росії – це «русские», і тих, хто поза межами Росії – це «русскоязычные», яких в самій Росії до «русских» не відносять, їх такими не вважають. Можливо, це прикро усвідомлювати «русскоязычным» громадянам України, але така оцінка – це факт наукового й політичного дискурсу сучасної Росії.
Підкреслю, що в Україні сьогодні немає пересторог або заборон щодо наукової, культурної, творчої самореалізації представників будь-яких націй і народів, які тут проживають. І я виходжу не з декларативних формулювань Конституції і Закону [«Про забезпечення функціонування української мови як державної»], а з фактичного стану речей, що спостерігаємо до і після ухвалення оспорюваного закону, після набуття ним чинності. Нагадаю лише, що кримські татари провели кілька великих поетичних форумів кримськотатарською мовою, болгари – форум болгарськомовної поезії. Я не кажу про десятки видань російською мовою в Україні. То про яку реальну дискримінацію йдеться? Навпаки, сьогодні і Конституція, і Закон, який ми розглядаємо, спрямовані на створення еластичних умов для поступового розширення функцій державної мови, але без негативної дискримінації інших мов. Усі закиди про негативну дискримінацію мов національних меншин і російської мови не приймаємо не з декларативних позицій, а з позицій реального буття цих мов у нашій державі, їх реального функціонування. І це реальне функціонування не суперечить Конституції і нашим законам, і розглядуваному Закону, зокрема. Створення видимості, «картинки» про існування мовного конфлікту в Україні – це спосіб політичного нагнітання, створення неприйнятної для нашої держави ситуації, коли практика свідчить про зовсім інший стан.
І остання ремарка: сьогодні дискутувалося питання щодо коректності використання результатів перепису населення, в якому була графа «національність». Дискусія виправдана, тому що дані, якими оперують автори конституційного подання, дуже застарілі, сьогодні нерелевантні. Зазначу, що крім узагальненої офіційної статистики є ще величезна статистична інформація, аналітика, якою володіють Інститут української мови НАН України й Інститут мовознавства імені О.О. Потебні НАН України: співробітники цих установ здійснюють соціолінгвістичні обстеження, вивчають функціонування мов за багатьма параметрами, враховуючи самооцінки респондентів, їх самовизначення щодо мовної й національної належності, щодо власних переваг і преференцій у мовокористуванні.
Мовне майбутнє України бачиться в таких координатах: відбуватиметься постійне, поступове, безконфліктне утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного спілкування; водночас більшості наших політиків вистачить розуму й політичного такту не спекулювати питаннями мовного життя країни, не використовувати актуальні проблеми мови та міжетнічних відносин як політичний товар. Бо це злочин проти українського народу і проти Конституції».
Доктор філологічних наук Богдан Ажнюк:
 Фото надано Інститутом мовознавства імені О.О. Потебні НАН України |
«У зв’язку з конституційним провадженням щодо відповідності Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» положенням Конституції України я дам деякі пояснення, які, сподіваюся, допоможуть пролити світло на ті питання, довкола яких іде сьогодні дискусія. Я цілком підтримую положення учасників дискусії, які звернули увагу на те, що приписи оспорюваних статей не регулюють функціонування мов національних меншин і, як зазначено в пункті 3 статті 2 Закону, завданням його регулювання є українська мова, а мови національних меншин і корінних народів України мають бути визначені іншим законом, черга якого настане. Крім того, мови національних меншин регулюються міжнародними зобов’язаннями України відповідно до Рамкової конвенції про захист національних меншин та Європейської хартії регіональних і міноритарних мов.
Якщо поглянути на ситуацію з порівняльного ракурсу, можемо сказати, що багато країн Європи, зокрема така слов’янська нація, як чехи, не мають мовного законодавства як такого, взагалі. У Чеській Республіці немає державної мови de jure, але вона є de facto – і це оприявнюється, зокрема, у положеннях законодавства про прийняття до чеського громадянства, за якими документи мають бути перекладені з іноземної мови. Тобто будь-яка мова, крім чеської, – мова іншої землі, іншого народу, іншого суб’єкта права – є іноземною.
З приводу твердження, що приписи низки положень Закону встановлюють пріоритетність англійської мови та мов ЄС треба зазначити, що англійська мова є глобальним посередником і серед інших мов міжнародного спілкування займає особливе становище. Якщо інші мови мають регіональне диференціювання і в тому чи іншому регіоні світу кожна з широковідомих міжнародних мов – французька, німецька, іспанська, китайська, арабська – може мати ті чи інші пріоритети і більшу або меншу поширеність свого використання, то англійська мова є глобальною, міжнародною мовою, мовою так званого всесвітнього села, тобто мовою Інтернету, якою люди спілкуються, перебуваючи в різних частинах земної кулі. Тому згадування англійської мови в Законі як захід включення українських учених, української освітньої системи в міжнародні зв’язки не тягне за собою ніяких посягань на права будь-якої іншої мови.
Ще один важливий аспект – міркування про те, що тією чи тією мовою в Україні можуть бути оприлюднені офіційні документи в перекладі, зокрема в перекладі кримськотатарською мовою. За моїм переконанням, це положення, написане із засад підтримчої дії (адже будь-яка мова від вживання тільки вигострює свої можливості, а не притуплює) і скероване на розвиток виражального ресурсу кримськотатарської мови, яка має використовуватися в найрізноманітніших сферах, аби розвивати свої виражальні можливості. Це не є засобом обмеження прав тієї чи тієї мови. Питання не в тому, якими мовами перекладаються офіційні документи. Я не думаю, що буде правопорушенням опублікувати будь-який український закон білоруською чи гагаузькою мовою. Питання в правовому статусі оригінального тексту і документа в перекладі. Адже в Україні положення Європейської хартії регіональних або міноритарних мов викладені і реалізуються українською мовою, тоді як автентичними є офіційні тексти Хартії французькою та англійською мовами. І виходить, що при хибному перекладі в Україні застосовується волевиявлення не творців автентичного тексту, а творців, можливо, недосконалого перекладу.
Важливими є всі термінологічні питання, які стосуються цього судового розгляду. Зокрема, питання про так званих російськомовних як юридичну або соціолінгвістичну категорію. Це дуже мінливий за змістовим наповненням термін, який часто використовується не зовсім за призначенням або з хибними тлумаченнями. Адже абсолютна більшість громадян України достатньо добре володіють і українською, і російською мовами, є рівною мірою і українськомовними, і російськомовними. А, крім того, багато з них є носіями мов ще й інших меншин, які живуть в Україні. Штучне підвищення формального або неформального статусу російської мови є одним з інструментів зовнішньої політики сусідньої держави – Російської Федерації. Такі вимоги неодноразово транслювали російські ЗМІ і висловлювали офіційні представники Російської Федерації. Тому рівностатусність мов і рівнопідтримуваність їх законодавством може призвести до того, що надаватиметься додаткове сприяння тим мовам, які й так перебувають у більш привілейованому становищі. У цьому сенсі, звичайно, цілком коректними є положення, які стосуються підтримки мов корінних народів.
Важливо звернути увагу на те, що терміни «національна меншина» і «мовна меншина» за своїм змістом не збігаються. Як ілюстрацію можемо взяти грецьку національну спільноту в Україні. В українському ратифікаційному документі щодо Хартії [Європейської хартії регіональних або міноритарних мов] зазначені не назви мов, а назви національних меншин. Це одна з великих хиб, яка випливає з хибного перекладу самого англійського терміна «minority language» («міноритарна мова», чи «меншинна мова») як «мови національної меншини». Така національна меншина в Україні як греки насправді розмовляє двома мовами – румейським діалектом власне грецької мови, щодо якого використовується словесне позначення «румейська мова», й урумською мовою, яка належить не до індоєвропейських, а до тюркських мов алтайської мовної сім’ї. Велика частина представників грецької етнокультурної спільноти сьогодні вивчає новогрецьку, викладання якої здійснюється в освітніх закладах України за підтримки урядових і неурядових організацій Грецької Республіки. Але ця новогрецька мова не є рідною мовою ні урумів, ні румеїв. Тобто вони, фактично, вивчають іноземну мову, яка, за положеннями Хартії, в Україні є підтримуваною, але іноземною мовою, що прийшла ззовні. Отже назва етносу і назва мовної групи не завжди симетрично співвідносяться. Але деякі невідповідності виникають внаслідок, у тому числі, неточного перекладу Хартії.
Слушно було сказано, що немає в Україні такої юридичної категорії, як «російськомовні громадяни». І хибно було б визначати певну соціолінгвістичну групу тільки за володінням тією чи тією мовою. За статистикою, 89% населення Швеції володіє англійською мовою, у Нідерландах – 87%. Проте в жодній з цих країн немає ні юридичних, ні соціолінгвістичних категорій «англомовні шведи», «англомовні данці» і так далі. Тому коректне використання термінів – важливий аспект розгляду цієї справи в Конституційному Суді, на що я і звертаю увагу».
* * *
9 липня Конституційний Суд України продовжив розгляд справи. Під час засідання залучені учасники конституційного провадження висловили свої позиції у форматі «запитання–відповідь». Нижче скорочено подаємо головні тези виступів двох вищезгаданих учасників конституційного провадження – науковців НАН України.
Доктор філологічних наук Павло Гриценко
 Фото: ccu.gov.ua |
Про поняття / категорію / суб’єкт «російськомовні громадяни України»:
«Це не юридичний термін, це не термін власне лінгвістичний, тобто такий, який пояснював би сутність мовного явища. Це термін, який виник із політичних потреб – потреб максимального об’єднання всіх народів СРСР у момент, коли ця держава розпадалася і треба було знайти важелі подальшого їх об’єднання (те, що тепер називають «скрепы»), а ідеї «русского мира» тоді ще не було, їх ще не сформулювали. На тому етапі це був фактично міжчасовий аналог ідеї «русского мира». Чи була підстава використовувати це поняття як етнополітичний інструмент? Була, тому що до цього часу в Радянському Союзі вже відбулася дуже глибока й цілеспрямована русифікація, яка заторкнула усіх «неросіян» СРСР. Русифікація – це процес заступлення, заміщення, витіснення, субституювання інших мов російською мовою у різних функційних сферах. Виробнича, професійна діяльність, наука, освіта, армія й силові структури, міжнаціональне спілкування – усі ці сфери були представлені лише російською мовою. Пройшовши через російськомовну армію, молоді люди за два, а давніше – за три роки служби втрачали практичні навички вільного володіння своєю рідною мовою, відбувалося мовне окалічення народу. Людина, яка хотіла здобути освіту, фах, здебільшого не мала вибору, бо це можна було зробити лише російською мовою. Комунікацію на великих підприємствах було забезпечено лише російською мовою. Не мало бути інших націй і національних мов, якщо є «единый советский народ» і «русскоязычное население». Але поява на руїнах Радянського Союзу нових держав із власними державотворчими устремліннями, законодавчими практиками, початок національного та мовного відродження, звичайно, викликали психологічний дискомфорт і великий спротив прибічників ідеї єдиної російської мови. Але при цьому комфорт відчули мільйони й мільйони тих, у кого практично було відібрано рідну мову».
Про явище лінгвоциду в українській історії та сучасній Україні:
««Лінгвоцид» – це наукове поняття, яке позначає явище відбирання або знищення мови народу. В Україні лінгвоцид відбувався дуже системно впродовж тривалого часу і був пов’язаний з офіційною забороною української мови у межах Російської імперії. Це перший момент. Другий момент: прямі прояви лінгвоциду спостерігаються сьогодні в окупованому Криму і на Донбасі, де заборонено українську мову і відбувається переслідування носіїв кримськотатарської мови.
Термін «лінгвоцид» прийнятий у європейському, російському, українському мовознавстві, міжнародній соціолінгвістиці, описовій лінгвістиці. Не всі наукові терміни, якими користуються дослідники у своїх наукових студіях, входять до законодавчого активу. Але відсутність того чи іншого терміна у тілі закону не скасовує сутності наукового поняття й змісту терміна».
Доктор філологічних наук Богдан Ажнюк
 Фото: ccu.gov.ua |
Про термін «позитивна дискримінація»:
«Як і будь-який термін, цей термін складений зі слів живої мови. Слова живої мови багатозначні, але в терміні вони набувають звуженого термінологічного значення. Часто багатослівні терміни роблять тих, хто ними користується, особливо поза фахом, заручниками буквального значення слів. Так само сталося значною мірою і з поняттям «позитивна дискримінація», яке є досить невдалою спробою передати англійський термін, що вже усталився в соціології, політології та інших галузях знань, – «affirmative action» (буквально – «стверджувальна дія»). Покомпонентний переклад звучить незґрабно, тому кращий варіант перекладу цього терміна – «підтримча дія». Принцип підтримчої дії полягає в тому, що спільноти – соціальні, демографічні, національні, релігійні, – які в минулому зазнавали несправедливості, утисків і так далі, отримують певну компенсацію у вигляді додаткової уваги суб’єктів держави чи інших інституцій. Додаткова увага покликана вирівняти їх у правах із іншими, які на той момент становлять не дискриміновану частину соціуму. Цей принцип у тій чи іншій мірі застосовується в різних державах, насамперед у тих, які ми звикли називати цивілізованими.
Готуючи письмову відповідь на запит судді Конституційного Суду, я звернув увагу на статтю 24 Конституції України, де зазначено, що не може бути ні привілеїв, ні обмежень, пов’язаних із різними аспектами, в тому числі й мовними. Особливу увагу привертає модальність «не може бути» – у значенні «не має бути» / «не повинно бути». Тому що реально ми бачимо – і не тільки на прикладі українського суспільства, а й у світі, – що й обмеження, і привілеї існують. На мовну ситуацію, яка століттями складалася в Україні, величезний вплив справила та частина історії, коли Україна перебувала в межах Російської імперії та інших держав – Речі Посполитої, Угорського королівства і так далі, – де різні групи зазнавали серйозних обмежень. Наприклад, ми не можемо сьогодні констатувати, що кримськотатарські діти не обмежені в отриманні знань і культурних благ кримськотатарською мовою. Це можна застосувати до більшості національних меншин України, але далеко не до всіх, тому що виражальний, культурний, медійний та інші ресурси у різних мов – різні. Ситуація склалася так, що реально є і привілеї, і обмеження, але Конституція постулює, що їх не може бути. Отже, треба щось робити. Очевидно, закон та інші державні регулятори мають прагнути того, щоб це положення статті 24 Конституції було реалізоване і стало дійсністю, щоб обмежень і привілеїв, які насправді є, не стало. Таким чином прочитується і можливість застосування в тих чи інших законах принципу підтримчої дії. Наголошую, що на цій ідеології, – спрямованій на збереження мов як культурного багатства Європи, а не на утвердженні ситуації сеньйоритету, домінування якоїсь мови, що склалося внаслідок колоніальної політики, – концептуально будується Європейська хартія регіональних або міноритарних мов, хоча сам термін у Хартії не застосовується. Підтримча дія має за мету не дискримінацію, а радше, вирівнювання в правах народів, які в минулому зазнали різних обмежень, і реалізацію принципу, який у статті 24 Конституції Україно сформульовано як «не може бути привілеїв і обмежень». Таке моє розуміння».
Про поняття «виражальний ресурс мови»:
«У контексті принципів, що реалізуються в мовних законодавствах багатьох держав (включно з Україною), які ми аналізуємо й обговорюємо на наших наукових заходах, виражальний ресурс мови – це комплексна категорія, до складу якої можна віднести насамперед таке: розвиток лексичного складу національної мови; наявність кодифікованої лексичної системи, тобто словників різних рівнів (тлумачних, діалектних, спеціальних, фахових, термінологічних словників, перекладних словників на різні мови і з різних мов); наявність вироблених граматик, правописних і стилістичних норм; опрацьованість і реальна вживаність усіх цих ресурсів. Поясню на прикладі: білоруська мова на цьому рівні, про який я кажу (словники, граматики, підручники, діалектологічні атласи і так далі), має великі досягнення в плані виражального ресурсу, але ця частина виражального ресурсу великою мірою перебуває в пасиві, тобто у вигляді книжок, томів досліджень, але в реальному, живому мовленні й у самій Білорусі, і в Україні цей ресурс не активований. Виражальний ресурс давньогрецької, латинської мови, санскриту – величезний, але він перебуває в пасиві. Отже, виражальний ресурс мови не тільки в тому, наскільки він прописаний у різних документах, текстах, словниках, а і в тому, наскільки він реалізований у живому мовленні. Використання мови в різних сферах – у діловодстві, в суді, у транспорті, в побуті, в ресторані, в армії, в усіх аспектах соціального життя – це також частина виражального ресурсу. Якщо ми порівняємо мови, які є в Україні (включно з державною мовою), то у багатьох регіонах побачимо суттєві диспропорції або деформації. Деформовану мовну ситуацію Україна успадкувала, і ця деформованість у різних регіонах різною мірою виявляється у різних сферах життя.
Хочу наголосити, що в пояснювальній записці до Хартії (пункт 17) зазначено, що Хартія підтримує мови як такі («languages as such») – йдеться саме про мови як виражальний ресурс, який або живе, або втрачається, а не про мовні й етнічні спільноти. Тобто Хартія не націлена на досягнення або збереження мовного домінування тих чи тих мовних або етнічних спільнот по всій країні або в якихось регіонах, а на збереження мовного ресурсу як частини етнокультурної спадщини всієї Європи і всієї земної цивілізації».
Про рівень достатності дій Української держави на підтримку української мови як державної у період Незалежності:
«На мою думку, заходи, записані в законах, зокрема у Законі «Про мови в Українській РСР» і Законі «Про засади державної мовної політики», пізніше скасованому Конституційним Судом, були, безперечно, недостатніми, якщо ми порівнюємо їх із бажаними – для досягнення того, про що пише стаття 24 Конституція України («не може бути привілеїв чи обмежень»). На жаль, і привілеї, і обмеження – привілеї, не стосовні державної мови, й обмеження, які стосувалися державної мови, – у реальному ресурсному використанні мови були, а норми закону тільки частково сприяли встановленню ситуації, яка склалася б, якби екологія мовного середовища розвивалася гармонійно, без деформівних впливів. Але мовна політика, як і будь-яка політика, це мистецтво можливого. І мовні процеси – це процеси, що стосуються мільйонів людей, тому вони надзвичайно інерційні.
Я бачу загальний позитивний підсумок дії попередніх законів, і одним із позитивних підсумків цієї дії є факт прийняття закону, який сьогодні оскаржується в Конституційному Суді: він створює реальні, фундаментальні передумови для забезпечення ситуації, за якої не буде ні привілеїв, ні обмежень – насамперед щодо української мови. Свого часу чекає закон, який стосується регулювання мов корінних народів, мов національних меншин, інших мов. Припускаю, що наступний закон мав би регулювати й мови мігрантів, яких не стосується Європейська хартія регіональних або міноритарних мов (у ній ідеться тільки про традиційні мовні спільноти). Але залишати без законодавчого регулювання цю ділянку мовного життя, коли ми маємо великі мігрантські спільноти, які не підпадають під дію Хартії чи якихось інших спеціальних законів, мабуть, також не зовсім коректно з погляду права. Але Закон, який сьогодні обговорюється в Конституційному Суді, це, безперечно, великий крок в напрямку, що має забезпечити дію статті 24 Конституції України».
Про підтримку державних і загрожених мов у деяких країнах:
«У державах Балтії, скажімо, ситуації суттєво відмінні. Найважча, мабуть, у Латвії, оскільки там великий відсоток неетнічних латишів і «нелатиськомовних громадян» – громадян, які в повсякденному житті частіше користуються не латиською мовою. У кожній країні – свої національні особливості. Якісь широкі узагальнення давати було би, мабуть, ризиковано, але те, що політика підтримчої дії реалізується в житті багатьох країн – і пострадянського, і непострадянського простору, – це історичний факт. Наприклад, у Великій Британії в середині 1970-х років помер останній носій менської мови, і зараз там докладають великих зусиль, витрачають багато коштів і людського ресурсу, щоб відродити цю мову, яка вже переступила поріг клінічної смерті. В Ірландії величезні кошти вкладаються у відновлення ресурсу і кількості носіїв ірландської мови. Колосальний соціолінгвістичний експеримент вдався Державі Ізраїль, де практично з анабіозу, напівживого стану до активного користування, повнокровного життя поновлено давню біблійну мову іврит, яка застосовувалася тільки в богослужбовій практиці, але не в побуті. І зараз Україна опинилась у цікавій ситуації, бо ратифікувала Хартію в такому формулюванні, що підтримує мову єврейської національної спільноти (або єврейської національної меншини). Питання: це їдиш чи іврит? Адже євреї в Україні поколіннями говорили їдишем, проте сьогодні ця мова, на жаль, занепала, і не тільки в Україні. І у школах, де плекається єврейська культура, де єврейська національна меншина реалізує свої права, частіше викладається все-таки не їдиш, а іврит».
Про мови корінних народів:
««Корінний народ» – термін непростий і в науковій літературі з приводу його змісту між фахівцями, не кажучи вже про нефахівців, триває полеміка. У публіцистиці термін «корінні народи» часто сприймають на рівні буквального значення його компонентів. Тому говорять, що корінним народом в Україні є, безперечно, український. Якщо з цього погляду розуміти термін, то, звичайно, коріння українського народу – в Україні, з цим важко сперечатися. Багато хто каже, що разом з українцями корінним народом є росіяни – перелік народів може бути дуже довгий. Але на практиці це також, можливо, неідеальний переклад англійських словосполучень «indigenous languages», «indigenous nations»: «indigenous» означає «питомий», «початковий», «первинний», «тутешній», «автохтонний». Тобто, як і кожен термін, це штучне утворення, призначене для окреслення певної термінологічно вагомої групи. Як правило, коли термін «корінні народи» застосовується до життя держав Африки або Азії, куди цивілізаційні впливи тільки проникають, то маються на увазі народи з племінним, традиційним способом життя і добування їжі, які страждають, наприклад, від вирубування лісів. Але ми розуміємо, що для України цей термін у такому сенсі не може бути застосованим і доцільним був би якийсь більш вдалий термін. Поки що термін «корінний народ» на практиці застосовується до кримських татар, гагаузів, кримчаків, караїмів. Що тут важливо? Такі народи, як кримські татари, не мають іншого життєвого середовища поза Україною, де вони народилися, виросли і живуть. Крім України, більше немає суб’єкта, відповідального за їхнє майбутнє. У цьому сенсі вони є корінними. Хоча я би, швидше, говорив про «мови і народи зі спеціальним статусом». Щодо державотворчих народів чи народів титульних націй, термін «корінний народ» або його англійський відповідник «indigenous nation», як правило, не застосовується. У США, наприклад, державотворчий народ синтетичний, тому що це емігрантська нація. Корінні народи там, на жаль, опинились у резерваціях. Отака непроста ситуація з термінологією.
У науці – ні в Україні, ні на міжнародному рівні – немає загальноприйнятого переліку корінних народів. І я впевнений, що він неможливий, адже все дуже прив’язано до ситуації, до подробиць, до обставин. І цивілізаційно та в плані життєвого середовища прирівнювати кримських татар до, наприклад, ескімосів зовсім неадекватно. В українській ситуації треба виходити з того, що термін як знак є умовним».
Про національні меншини та мови національних меншин в Україні:
«У політичній та іншій публіцистиці часто згадується, що в Україні живуть представники понад 100 національних меншин. Якщо керуватися цим принципом підрахунку, то троє сенегальців, які приїхали до України, вже можуть вважатися національною меншиною. Але насправді загальні засади мовних і меншинних прав, представлені, зокрема, в Європейській хартії, стосуються насамперед так званих традиційних етнічних і мовних спільнот, які проживають у країні тривалий час. На засіданнях за участі експертів Ради Європи, де обговорювалися різні аспекти Хартії і українських звітів про реалізацію положень Хартії в Україні, я запитував експертів Ради Європи, що мається на увазі під словосполученням «традиційні національні спільноти». Як стверджують авторитетні фахівці, в тому числі члени Венеційської комісії [офіційна назва – Європейська комісія за демократію через право], які спеціально займалися питаннями мовних прав, чіткої дефініції слова «традиційна мовна спільнота» немає ніде, але на практиці вважається, що традиційною етнічною спільнотою мігранти стають після трьох поколінь. Я невипадково звернув увагу на те, що сьогоднішні мігранти через дуже недовгий час мають усі шанси інтерпретуватись як традиційні мовні спільноти. Як на мене – людину, яка займається питаннями соціолінгвістики та мовної політики, – «стаж» тут повинен бути трошки довший, і далеко не всі фахівці з соціолінгвістики та мовної політики поділяють щойно процитовану точку зору, яку я почув від експертів Єврокомісії. Наприклад, у країнах Балтії російську мову вважають не мовою традиційної мовної спільноти, а мовою мігрантів, тому що статистично значущі спільноти, основною для яких була російська мова, з’явилися там після Другої світової війни. У цьому й полягає складність застосування термінів.
Вихід – в обговоренні, дискусії, уточненні термінів, тому що на неточному розумінні термінів будується багато конфліктів, багато навмисних чи мимовільних маніпуляцій. Мені здається, що ратифікаційний документ України про Хартію цілком коректно визначив традиційні етномовні меншини, які в Україні можуть і мають бути підтримані в першу чергу. Тут також треба бути реалістом і співвідносити завдання з можливим ресурсом держави – людським, кадровим, методологічним, фінансовим і так далі».
Про мови корінних народів в Україні:
«Я готовий віднести до цієї категорії, в першу чергу, кримськотатарську мову (поставити цю мову на першому місці мене змушують кількість її носіїв і складна доля народу), а також кримчацьку, яка, на відміну від кримськотатарської, представлена надзвичайно малою кількістю носіїв, а частка здатних говорити цією мовою не перевищує серед них 8%, тобто це одиниці. Крім того, вони живуть некомпактно, розпорошені географічно, тож треба виробляти методику точкового застосування заходів для них. Мовами корінних народів в Україні є також караїмська й урумська. Хоча урумська мова багатьма фахівцями розглядається як один із діалектів кримськотатарської мови (як і в цьому випадку, дуже часто буває важко провести межу між мовою і діалектом). Але домінантою етнічної самоідентифікації урумів є віросповідання – це тюрки-християни. Малою кількістю носіїв представлена румейська мова, яка є одним із архаїчних ареальних варіантів грецької мови і соціалізована незначною мірою, функціонально більш-менш працюючи в домашньому середовищі. Тобто її мовний ресурс великою мірою зазнав ерозії. Це також гагаузька мова. Щоправда, на території Молдови гагаузи представлені автономним утворенням, але в Україні проживає значна їх частина. Можливо, цим я б і обмежив перелік.
Дотично до цього хочу сказати, що в багатьох країнах Європи питомо використовувалися то термін «регіональна мова», то термін «міноритарна мова». Тому, коли писалась Європейська хартія, було застосовано «термінологічний кентавр»: «регіональна або міноритарна мова». Цей термін (він описовий, не статусний) використали творці нашого попереднього закону [«Про засади державної мовної політики»], визнаного Конституційним Судом неконституційним.
Наприклад, у Польщі статус міноритарної мови мають і українська, і німецька, і словацька, і їдиш, і багато інших мов, а статус регіональної – тільки кашубська. Хоча кашуби – це польська етнічна група, тож їхня мова не вважається мовою національної меншини, це мова, міноритарна в певному регіоні. У Німеччині статус регіональної має нижньонімецька мова, хоча етносу «нижні німці» не існує. Отакі особливості. Як бачимо, терміни – дуже суттєва річ».
Про законодавче регулювання мов національних меншин, які є офіційними мовами ЄС:
«Як зазначено в самому Законі [«Про забезпечення функціонування української мови як державної»] і як видно з його назви, предметом його регулювання є українська мова як державна в Україні. Але оскільки в тих чи інших сферах українська мова взаємодіє з іншими мовами України – як мовами національних меншин і корінних народів, так і мовами, що не належать до цих категорій, але, водночас, є мовами міжнародного спілкування, то в Законі використовується також вислів «офіційні мови ЄС». Він стосується, зокрема, освітнього процесу та наукової діяльності. З цієї трибуни вже звучало пояснення, яку роль відіграє англійська мова й інші мови країн Європи в освітньому й науковому процесі, у міжнародному обміні інформації. У цьому сенсі в Законі й використовується це словосполучення. Не бачу в цьому нічого аномального, екзотичного, дискримінаційного. Мені доводилося досліджувати мовне законодавство багатьох країн Європи, інших частин світу – подібні речі трапляються в присвячених мовному життю законах більшості держав. Іще раз хочу наголосити, що в різні періоди життя різних держав пріоритетне значення в освітньому процесі, в обміні міжнародною інформацією має та чи та мова. У ХІХ столітті в Російській імперії французька мова домінувала і в освіті, й у соціальному житті. Наведу вам загальновідому цитату з Пушкіна, як Тетяна Ларіна писала листа Євгенію Онєгіну. Там є такі слова: «Она по-русски плохо знала, / Журналов наших не читала / И выражалася с трудом / На языке своем родном. / Итак, писала по-французски». Напевно, в якомусь сенсі права так званих російськомовних в Російській імперії, зокрема російськомовних дітей російськомовних дворян, зазнавали тоді утисків. Але проєктувати це на мовну ситуацію в Україні у світлі освітнього процесу та міжнародного обміну інформацією було би дивно і штучно. Я навів епізод з Пушкіна ще й для того, щоб пояснити, наскільки цікавим може бути тлумачення термінів «російськомовний» / «неросійськомовний», тому що Тетяна Ларіна була домінантно французькомовною і користувалася французькою навіть в інтимному листуванні. Часто закидають, що Шевченко був російськомовний, бо вів щоденники російською. Але він використовував мову, яка на той час мала доступний і розвинений ресурс виражальних засобів для відповідного призначення. Якщо ситуація консервується і мова не розвиває свій ресурс – так, як, на жаль, це зараз відбувається з кримськотатарською та деякими іншими мовами, – то вона застигає в недоопрацьованому стані, що, безперечно, є обмеженням прав і дискримінацією – ненаданням можливостей для розвитку ресурсу. А вживання в освітньому процесі мови міжнародного спілкування є не дискримінацією, а необхідністю».
Про законодавчу підтримку мов в Україні:
«Російська мова має такий колосальний ресурс – і в Україні, і поза Україною, в самій Росії, – якому може позаздрити велика кількість мов світу. Тому шукати підтримчих дій для російської мови, для мовного ресурсу російської мови було би просто дивно.
Формулювання «мови Європейського Союзу» не означає, що Закон [«Про забезпечення функціонування української мови як державної»] фіксує перелік мов Європейського Союзу на момент його [Закону] прийняття. З Євросоюзу вийшла Велика Британія, але англійська мова в законі зазначена окремо як мова глобального, міжнародного обміну інформації. Завтра з Євросоюзу може вийти ще дві-три держави і увійти чотири-п’ять-шість держав, включно, наприклад, з Російською Федерацією. Тоді російська мова стане офіційною мовою Європейського Союзу. Або уявімо собі, що Білорусь вступає в Раду Європи, а я не виключаю цього в ближчому чи дальшому майбутньому.
Можливо, це не ідеальне формулювання, але воно віддзеркалює європейський вектор розвитку України, що зафіксовано в нашому законодавстві, і суперечностей у цьому я не бачу, а ті мови, які не є мовами Євросоюзу, а в Україні є мовами етнічних спільнот, національних меншин, мають можливість реалізувати свої права в рамках положень Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, яка ратифікована і чинна в Україні, і кожен звітний період, кожні три роки Україна подає звіт комітету експертів Ради Європи про виконання Хартії. У рамках цих норм мовні права цих спільнот, частина з яких не є офіційними мовами Європейського Союзу, сьогодні забезпечені».
Про реалізацію мовних прав національних меншин України в освіті:
«На різних освітніх рівнях застосування тих чи тих мов сформульовано в Законі по-різному. Прокоментую мовне законодавство з позиції лінгвістичної кваліфікації. Положення Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, ратифіковані й імплементовані Україною, дають можливість ефективно реалізувати мовні потреби і мовні права етнічних спільнот. Рівень мовної компетенції українців у сфері російської мови настільки високий і ресурс забезпечення цих потреб такий великий, що в багатьох випадках він є противагою ресурсові української мови і складається протиприродна ситуація, яка запобігає використанню української мови в багатьох сферах. У багатьох частинах України існують привілеї для російської мови (вони склались історично, протягом століть і особливо останніх десятиліть) і обмеження для української мови. Закон, про який сьогодні йдеться, покликаний це змінити, повинен ці обмеження та привілеї врегулювати відповідно до Конституції України, реалізувавши положення її статті 24».
Про значення використаного в українському законодавстві словосполучення «застосування мов в Україні»:
«Слово «мови» вживається тут у множині. Воно стосується невизначено широкого кола мов. За бажання сюди можна включити й класичні, так звані мертві мови – санскрит, давньогрецьку, латинську. В Середні віки мовами освіти були латина, грека, старослов’янська, активні, зокрема, й у Києво-Могилянському колегіумі (нині – Національний університет «Києво-Могилянська академія»).
Використане в законодавстві слово «мови» охоплює корінні й некорінні, живі та неживі мови. Щоправда, слід застерегти, що йдеться тільки про природні мови (тут некоректно буде говорити про так звані штучні мови, особливо «мови», що застосовуються у програмуванні), незалежно від того, чи є вони сьогодні актуальними, живими, чи належать до категорії мертвих. Знов-таки, у Державі Ізраїль сьогодні живе мова, яка багатьма вважалася мертвою на соціальному рівні (крім релігійного). І дай Боже такого життя багатьом іншим мовам».
Про те, що передбачає законодавчо закріплений в Україні захист мов національних меншин:
«Захист – це відсутність обмежень щодо використання мови і відсутність переслідувань на мовному ґрунті. Історія мовної політики багатьох держав знає сумні сторінки. У франкістській Іспанії були заборонені мови більшості національних меншин – наприклад, мова басків: закон дозволяв репресувати баскських мовних активістів. Таким чином, мова басків не була захищеною.
На законодавчому рівні в Україні сьогодні жодна мова не є незахищеною, жодна мова не є забороненою чи переслідуваною, відбувається вільний розвиток мов. А вільний розвиток – це питання не тільки декларованого наміру, а й ресурсозабезпечення. Наприклад, вільний розвиток російської мови відбувається зусиллями російської держави (де ця мова є основною), зокрема й поза межами російської держави – у вигляді доступу до Інтернет-ресурсів, до телебачення, до культурних об’єктів і культурних програм. В Україні це також реалізується і гарантується положеннями законодавства та Конституції.
Що стосується української мови, то, – оскільки Україна є домом цієї мови і ніде поза Україною невідчужувані права українців на свою мову не можуть бути реалізовані, – зобов’язання держави перед українським народом і світовою цивілізацією полягає в тому, щоб ресурс української мови був доведений до максимуму і міг гідно виглядати на тлі інших європейських розвинених мов. Рівень відповідальності України за українську мову – найвищий, тому що українська мова має в Українській державі відповідний статус, є матеріалом, з якого виткані закони Української держави. І в цьому сенсі українська мова є елементом конституційного ладу України – як мова регулювання державного життя. Ми багато згадували про неточність тих чи тих перекладів, тих чи тих термінів. Юридична визначеність може бути забезпечена завдяки мовній недвозначності. Якщо є мовна двозначність, яка найчастіше виникає при перекладі, – юридична визначеність, юридичне регулювання суспільного життя стають надзвичайно ускладненими. Ефективно це зазвичай відбувається в одномовних середовищах. Більшість держав світу – одномовні, держав з офіційною двомовністю чи багатомовністю мало, і в кожній з них є своєрідні особливості. У тій же Швейцарії, яка є конфедерацією».
Про мови, які потребують захисту в Україні:
«Я думаю, що захисту і підтримки потребують, у першу чергу, мови, зафіксовані в нашому ратифікаційному документі про Хартію. Це складне питання. Річ у тому, що різні мовні спільноти по-різному ставляться до своїх прав і потреб та ступеня їх реалізованості чи нереалізованості. Певною мірою, це віддзеркалює їхній історичний шлях, а також мовну ситуацію в країнах, де ці мовні групи становлять більшість. Статистично білоруси в Україні є надзвичайно великою етнічною спільнотою, вони досить компактно проживають у багатьох місцевостях. Але рівень запиту від цієї мовної групи на ті чи ті ресурси, які могли б допомогти їй реалізувати свої мовні права, суттєво нижчий, ніж, наприклад, в угорської чи румунської мовних груп, кількісно не таких великих. І це лише побіжні спостереження щодо такого дуже багатоаспектного і дуже відповідального питання, яке потребує тривалого аналізу».
Після пленарного засідання 9 липня Суд перейшов до закритої частини розгляду справи. Станом на 24 липня 2020 року рішення у справі не ухвалене.
P.S. Матеріал не є офіційною стенограмою судових засідань.
* * *
Відеозаписи відкритої частини пленарних засідань Великої палати Конституційного Суду України з цього питання доступні на офіційному Інтернет-сайті Суду.
7 липня 2020 року
9 липня 2020 року
Офіційні повідомлення Конституційного Суду України щодо зазначеного конституційного провадження:
Додатково з теми:
За інформацією Конституційного Суду України
та Пресслужби НАН України