View message

Учена розказала про свої студентські та аспірантські роки: «Мені пощастило – моїм першим науковим керівником (у нас спеціалізація була з середини другого курсу) став тоді ще доцент Анатолій Олександрович Буравченков. Ми вже завершували навчання, як Анатолій Олександрович захистив докторську. На кафедрі лежала папка з переліком тем для курсових і дипломних робіт, з яких можна було обирати собі тему. Мене від початку спокусили темою про критику буржуазних фальсифікацій радянської національної політики. Це була середина 1980-х, тема із «фальсифікаторами» була дуже популярна. Плюс я знала англійську. Мене переконали, що завдяки цій темі можна отримати доступ до спецхрану – спеціального бібліотечного відділу із забороненою літературою. І я справді отримала туди доступ. Знайомилась із працями цих самих «фальсифікаторів» та одночасно із забороненою літературою, яку видавали в Україні у 1920–1930-х. Ну і матеріали ХХ з’їзду КПРС я вперше читала англійською мовою в перекладі «буржуазних фальсифікаторів» саме у спецхрані. Так що це був корисний досвід, незважаючи на явну на сьогодні ненауковість теми. Моя дипломна робота була вже присвячена національній політиці в УСРР у 1920-х роках. Фактично мова йшла про українізацію. «Буржуазні фальсифікатори», яких я тоді начиталась, дуже сприяли тому, що я про це почала писати. Зрештою, якраз у 1989-му вийшла перша стаття в «Українському історичному журналі», присвячена українізації. Її автором був Володимир Лозицький (...) Юрій Юрійович Кондуфор (тодішній директор Інституту історії) визначив, що я маю стажуватись у відділі історії дружби народів, яким керував Рем Георгійович Симоненко. Так, назва відділу звучить зараз незвично, але науковці працювали над темами, що і досі є актуальними, йшлося про історію національних меншин та міжнаціональних взаємин, історію кордонів. (...) Тоді ж я почала працювати в архівах. У 1989–1990 роках у партійному архіві (зараз це ЦДАГО України) виписки можна було робити тільки у пронумерованому зошиті та тільки на одному боці аркуша. Із спеціальним листом від Інституту я йшла до завідувачки читального залу, повідомляла тему свого дослідження і на підставі цього мені видавали не описи, як зараз, а одразу справи. Тобто за мене вирішували, що мені читати, розумієте? З часом мені дозволили дивитись картотеки. Але все, що я виписувала, перевірялось.

Я дуже жалкую, що десь загубився мій зошит, де кілька виписок були вирізані, а на останньому аркуші стояв штамп архіву, засвідчений підписом завідувачки читального залу, мовляв, все нормально, цитати з документів використовувати можна. Такі зошити були у всіх, хто працював у цьому архіві. Відпрацював день – здав зошит. Прийшов наступного разу – продовжуєш працювати. На перевірку зошити здавали, коли повністю їх заповнювали. Звісно, контроль викликав обурення. Я собі вигадала систему позначок – ставила різні дужки і крапочки, щоб копіювати потрібні мені документи більш-менш повно. (...) У 1995-му я вступила до аспірантури Інституту історії України. Вважаю, мені тоді пощастило, що потрапила до відділу історії України 20–30-х рр. ХХ століття і що моїм науковим керівником погодився стати Станіслав Владиславович Кульчицький. У відділі була і досі є дружня, але надзвичайно вимоглива атмосфера. Я у Станіслава Владиславовича багато чому навчилася у професійному плані. Я певний час шукала «свою» тему. Українізація на той час була більш-менш опрацьована, займатись нею вже не хотілося. Натомість розгортались дослідження історії Академії наук і, зокрема, історії історичних досліджень в Академії у 20–30-ті роки. У тематику відділу історії міжвоєнного періоду це непогано вкладалось. Звісно, тут не можна було обійтись без Грушевського. Кілька досліджень про роботу історичних установ, пов’язаних з Грушевським, у ВУАН вже було, але дуже багато питань залишались нез’ясованими, насамперед інституційно-організаційні моменти. Також тоді ще були практично невідомими долі тих, хто працював поруч з Грушевським та зазнав репресій. Так з’явилась тема про Науково-дослідну кафедру історії України, створену Грушевським у 1924-му після повернення з еміграції. Я довго розшукувала матеріали цієї кафедри. Щось знайшла в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, щось було в ЦДАВО України. І знов таки, мабуть, це доля, виявилось, що архів кафедри спокійнісінько чекав на мене у Науковому архіві нашого Інституту. Завдячувати маємо Федору Павловичу Шевченку, який наприкінці 1960-х – на початку 1970-х, коли розбирали архів Академії наук, забрав до Наукового архіву Інституту історії частину тек з матеріалами 1920–1930-х років. Серед них, до речі, є й рукописи праць Олександра Оглоблина, Наталії Полонської-Василенко. (...) Після захисту мене почали вважати «спеціалістом по Грушевському» і навіть запропонували написати статтю про Грушевського для «Енциклопедії історії України». Але я відмовилась. Я вважала, що в мене для цього недостатньо знань, та й архів Грушевського на той час я опрацювала дуже і дуже вибірково – лише те, що стосувалось «моєї» Кафедри. Вважаю, що тоді я була права, адже чітко розуміла межі своєї компетенції».

Оксана Юркова розповіла про свої подальші наукові пошуки, про долю і трансформації Інституту історії України НАН України, про дослідження, які відбувались там за останні роки.

Наостанок історикиня зауважила: «Хочеться розповісти найцікавіше.Пишу про те, що відбувалось з Академією у 1920–1930-х роках, а мимоволі виникають аналогії із нашим академічним повсякденням. Тоді Академію ламали, комунізували, радянізували… Зараз відбувається формалізація та бюрократизація. На зламі 1920-х і 1930-х в Академію прийшли так звані соціалістичні змагання. А у нас примусово розгортається змагання за кількість скопусних статей… Таке ж безглузде та непродуктивне, як і 90 років тому. Державного терору немає, але з науки йдуть перспективні вчені, ну і молодь не дуже хоче працювати за мізерну зарплату та під неадекватним бюрократичним тиском. Зараз мене та моїх колег оцінюють не за якістю текстів, які ми пишемо, а за журналами, в яких ми публікуємось, наскільки ці журнали відповідають формальним, визначеним згори критеріям. Дуже це по-радянськи виглядає. Ми ганяємось за кількістю публікацій, але втрачаємо якість.Та й взагалі: наша робота це не лише статті у журналах. От як оцінити мою роботу з ілюстраціями? В мене на пошук та атрибуцією фото йде купа часу. А е-Архів Грушевського? А LikБез? Але ж це чомусь не рахується як науково-дослідна робота, її не оцінюють. Лінійні підрахунки в історичній науці не працюють. Дуже хочеться, щоб такі підходи залишились у минулому».

За інформацією міжнародного інтелектуального часопису «Україна модерна»