Автор статті зазначає: «Чи можна повністю убезпечити себе у горах? Звісно, ні. Однак більшість ризиків можна значною мірою нівелювати знаннями та відповідною підготовкою. Гори бувають різними. Від низьких Карпатських бескидів до вічнозасніжених Гімалаїв. Відповідно, ступінь складності походів у низькогір’ї, вимоги до підготовки будуть суттєво відрізнятися від тих, що у високогір’ї. Але хоч би як високо у горах проходила мандрівка, щоб вона була безпечною і приносила задоволення, потрібно знати трохи більше ніж набір рекомендацій та правил із буклета якогось туристичного агентства. Це дозволить тверезо оцінювати свої сили та можливості під час планування походу, а також сумлінно готуватися і не економити на спорядженні».
Олександр Скороход розказує про вплив висоти на організм людини: «На сьогодні більшість дослідників та спортивних фізіологів сходяться на думці, що за впливом на фізіологічні параметри людського організму можна виділити три рівні висот у горах: низькогір’я, середньогір’я, високогір’я. На низькогір’ї (600-1200 м) в умовах спокою чи під час помірних фізичних навантажень вплив нестачі кисню на фізіологічні функції мінімальний і майже не проявляється. Однак під час навантажень, близьких до максимальних, відзначаються більш раннє стомлення у перші 3-4 дні перебування. Далі організм адаптується, і вплив такої висоти не відчувається. На середньогір’ї (1300-2500 м) людина, як правило, не відчуває нестачі кисню у стані спокою, однак функціональні зміни відбуваються вже навіть під час помірних навантажень. Атлети багатьох видів спорту, а особливо бігуни на довгі дистанції, проводять спортивні збори саме на таких висотах, аби покращити свої результати на рівнині. На високогір’ї (2500 м і вище) навіть у стані спокою проявляються функціональні зміни в організмі, які свідчать про нестачу кисню. Але окрім зниженого парціального тиску кисню у повітрі на організм людини тут впливає цілий комплекс кліматичних факторів, як-от знижена вологість повітря, перепад температур, що становлять значний виклик для здоров’я. В альпінізмі фахівці виокремлюють п’ять рівнів акліматизації у горах: (1) до 5300 м – зона повної акліматизації (відпочинок і харчування допомагають повністю відновити затрачену енергію); (2) до 6000 м – зона неповної акліматизації (організм повноцінно не відновлюється навіть після відпочинку, відповідно, перебування на цій висоті можливе щонайдовше протягом кількох місяців); (3) до 7000 м – зона адаптації (компенсаторні механізми організму дозволяють частково відновлюватися і забезпечують перебування протягом 2-3 тижнів); (4) до 8000 м – зона часткової, тимчасової адаптації (організм починає витрачати власні резерви без можливості поповнення, можливе перебувати в цій зоні до 4-6 днів); (5) понад 8000 м – «зона висотної смерті» (перебування в ній протягом 2-3 днів без кисневого апарату викликає швидке виснаження та смерть). Ці величини висотних зон – певні усереднені значення. Індивідуальна переносимість, а також низка інших факторів можуть змінювати їх на 500-1000 м».
Далі вчений розказує до чого ж саме доводиться акліматизуватися людині у горах: «Повітря, яким ми дихаємо, на 99% складається з молекул азоту (79,04%) та кисню (20,93%). Що вище ми підіймаємося над «рівнем моря», то більш «розрідженим» воно стає, і кількість молекул азоту та кисню у певному його об’ємі (це називають парціальним тиском) зменшується. Так, парціальний тиск О2 становить 159 мм ртутного стовпчика (рт. ст.) на рівні моря і лише 53 мм рт. ст. на вершині Евересту (8 848 м),2 тобто майже на 2/3 менше! Тобто аби отримати стільки ж кисню, як на рівнині, на найвищій точці планети потрібно зробити не один, а три вдихи. І це не просто «цікава математика». Це людські життя, адже брак кисню на висоті суттєво впливає на фізичну та розумову працездатність, викликаючи гіпоксію. Перші ознаки гіпоксії можуть проявлятися вже у середньогір’ї, на висоті 1500 метрів, де парціальний тиск кисню нижчий за 140 мм рт. ст. Але у більшості випадків, якщо не йдеться про великі фізичні навантаження, ми їх не відчуваємо. А яким же чином тисячі років люди живуть на висотах понад 4000 метрів у Андах, на Памірі, у Тянь-Шаньських горах та Гімалаях? Як можуть підійматися на вершину Джомолунгми, що сягає майже 9000 метрів (дехто навіть без кисневих балонів)? Все це відбувається завдяки сформованому еволюцією механізму адаптації до гіпоксії. У наших клітинах є молекула, яка сигналізує про брак кисню – білковий комплекс HIF (з англ./укр. Hypoxia-Inducible Factor – фактор, індукований гіпоксією). За нормальної концентрації кисню відбувається постійне окислення одного із компонентів цього комплексу HIF – HIF-1α, після чого ця молекула руйнується. Однак коли кисню стає замало, неокислені молекули HIF-1α накопичуються, потрапляють до ядра, де активують цілий набір генів, зокрема ген еритропоетину (ЕПО). Еритропоетин стимулює утворення нових еритроцитів і так підвищує здатність організму переносити більше кисню. І хоча гормон еритропоетин продукують переважно нирки, британський молекулярний біолог Пітер Реткліфф у своїх дослідженнях показав, що механізм, який дозволяє клітинам відчувати брак кисню, працює майже в усіх тканинах. За відкриття того, яким чином клітини відчувають і адаптуються до доступності кисню Реткліфф разом з Ґреґом Семензою та Вільямом Келіном у 2019 році отримали Нобелівську премію в галузі фізіології й медицини. Хоча низький рівень кисню є найбільш очевидним і найважливішим чинником, який впливає на організм людини на висоті, насправді він не єдиний. Є ще принаймні кілька важливих факторів, які мають значення для працездатності людини у горах».
Автор наводить механізми впливу на людський організм низьких температур, зневоднення та ультрафіолетового випромінювання. Справляється з усім цим акліматизація: «Коли ми потрапляємо на висоту, ми одразу починаємо частіше дихати. Це організм намагається компенсувати брак кисню, збільшуючи вентиляцію легенів. Також протягом перших кількох годин збільшуються втрати води з диханням, що може призвести до зневоднення, і посилюється метаболізм – доведеться їсти більше, щоб підтримувати нейтральний енергетичний баланс. У перші 24-48 годин на висоті чутливі до гіпоксії клітини нирок запускають синтез еритропоетину. З кровотоком цей гормон потрапляє до кісткового мозку, стимулюючи утворення нових еритроцитів із клітин-попередників. Однак суттєві зміни у кількості еритроцитів у крові та концентрації гемоглобіну настають тільки на третій-четвертий день, а ефективні зміни – аж на другий тиждень перебування у горах. До висоти в 3500-4000 метрів організм здатен компенсувати нестачу кисню, що потрапляє до легенів, за рахунок збільшення частоти і глибини дихання, а також збільшення кількості еритроцитів у крові. Тому 75% людей не будуть відчувати або відчуватимуть лише помірні симптоми «гірської хвороби» на цих висотах, які досить швидко, в міру адаптації, зникають: головний біль, задишка, прискорене дихання, інколи – хворобливі відчуття у м’язах і суглобах, зниження апетиту, неспокійний сон. Однак до висот, більших за 5000 м, організму людини вже набагато важче адаптуватися. Гірська хвороба тут може проявлятися більш яскраво, часто призводячи до розвитку набряку мозку або легень, що без вживання необхідних заходів загрожує життю. (...) Те, наскільки організм здатен переносити висоту – дуже індивідуальний показник, який буде залежати від багатьох факторів: генетики, віку, статі, рівня тренованості, наявності попереднього гірського досвіду тощо. Основною запорукою запобігання розвитку гірської хвороби є правильна акліматизація. Вона полягає у поступовому підйомі в гори, з набором висоти не більше 1000 м за день і зі спуском на ночівлю на нижчу висоту, де системи організму можуть відпочити від навантаження. Похід у гори – це завжди пригода. Але вирушаючи в мандрівку варто враховувати можливі фактори ризику аби нівелювати чи принаймні зменшити їхній вплив. Правильне планування, підбір необхідного спорядження та відповідна підготовка дозволять уникнути багатьох небезпек та повною мірою насолодитися перебуванням у горах. Про це ми поговоримо у наступній частині статті».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією журналу «Куншт»