 |
Учена зазначає: «Слово «війна» ми зазвичай найменше пов’язуємо з їжею, однак в асоціативному ряду з «голодом» війна неодмінно стоятиме поряд. Для ворожих армій харчові продукти можуть бути такою самою сильною зброєю, як набої, бомби та вибухівка. Контроль над продовольством, сільськогосподарськими регіонами нерідко вирішує результати конфлікту, а голод є частиною агресивної стратегії учасників бойових дій. Економічні наслідки війни у вигляді голодування, недоїдання, дефіциту продовольства можуть упродовж багатьох років впливати на повсякденне життя країни, незалежно від того, була вона серед переможців чи переможених. (...) Пропоную поглянути на історію війни крізь призму культури харчування, на прикладі життя киян під час Другої світової. Вже багато років я досліджую події та явища воєнного лихоліття у Києві, зокрема записала близько півсотні інтерв’ю зі свідками. Нині опубліковано чимало автобіографічних творів і документальних спогадів, доступні різноманітні архівні документи на цю тему. І від першого ознайомлення із цими матеріалами стає очевидним, що в умовах екстремального насильства і дефіциту ресурсів неможливо вести мову про якусь культуру харчування або споживання їжі. Більшість свідків, які залишили свої спогади, говорять про певну культуру, якщо можна так сказати, виживання в Києві. Другий важливий момент полягає у тому, що ключовою особою цього виживання найчастіше ставала жінка: мама, дружина, сестра, бабуся. Саме жінка була відповідальною за харчування родини, чи не щодня вчиняючи справжні подвиги, долаючи фізичні та психологічні випробування. Більшість свідків, спогади яких я досліджувала, під час війни були дітьми або дуже молодими людьми, тож про них піклувалися старші члени родини. Коли батька мобілізували до війська, вся відповідальність за дітей і сім’ю лягала на плечі дружини. Втім, це було цілком логічно, адже у традиційному патріархальному суспільстві, як-от у Радянському Союзі, домашнє господарство, приготування їжі, догляд за дітьми завжди належали суто до жіночої сфери. Гучні акції радянської влади у попередні десятиріччя під гаслом «Долой кухонное рабство» не змінили поведінкових шаблонів та уявлень про чоловічу і жіночу домашню роботу. Однак під час війни турбота про родину ставала питанням життя і смерті».
Тетяна Пастушенко розповіла про те, як робили запаси в часи війни, чим переважно харчувались та як можна було дістати хліб.
Наостанок вчена підсумовує: «Багато травм і секретів приховували сотні українських жінок, чиї біографії вибивалися з неписаного канону: героїчна жінка на війні мала бути готова щомиті загинути, не думаючи про дітей або кволих батьків. Нікого не цікавили психологічні страждання жінок, які перебували під окупацією, їхні щоденні турботи і хвилювання у багатьох викликали гидливу посмішку: «Ти ж не бачила війни». Мовчазну підтримку можна прочитати хіба що в очах таких самих жінок. Чоловіки, повертаючись додому з війни, очікували (за словами радянських пропагандистів) побачити бідний, але охайний дім, змарнілу, але вірну дружину, уже підрослих дітей. Так, ніби поки тривала війна, життя родини в окупації було на паузі. (...) Говорячи про їжу під час війни, потрібно згадати і про те, як люди змогли вижити у післявоєнні голодні роки, про проблему «радянського дефіциту». Можливо, ці знання допоможуть нам зрозуміти особливості сучасних вподобань українців у виборі продуктів, нашу культуру харчування та стратегії поведінки під час кризи. Дадуть відповідь на запитання, чому в наших родинах так важливо завжди мати вдома хліб, кілька кілограмів цукру про запас, а в морозильній камері – шматок сала; чому українців за кордоном завжди безпомилково можна впізнати за двома рядками картоплі у садку».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією ресурсу «їzhakultura»