View message

Доктор філологічних наук Тетяна Рязанцева (фото – з Facebook-профілю вченої: https://www.facebook.com/tetiana.riazantseva)

Маленькі кроки у велику літературу

«У мене було дуже щасливе читацьке дитинство – з книгами із домашньої бібліотеки та бібліотеки по сусідству, куди нас цілим класом організовано записали ще в молодшій школі. Майже з усією класикою європейської дитячої літератури я познайомилася саме завдяки українським перекладам, хоча перша самостійно прочитана бібліотечна книга була неперекладною – «Пригоди близнят-козенят» Всеволода Нестайка, які привабили яскравими ілюстраціями. Першими серед іноземних творів були, вочевидь, «Аліса в Країні Чудес» у перекладі Галини Бушиної (з поетичними вставками Леоніда Горлача й оригінальними ілюстраціями Джона Тенніела), «Пітер Пен і Венді» в перекладі Володимира Митрофанова, «Мумі-Тролі» й низка інших книжок у перекладах Ольги Сенюк. А «Вінні-Пух» Алана Мілна у знаменитому перекладі Леоніда Солонька спричинив цілий культурний шок, хоча весь чар цієї версії розкрився значно пізніше – коли я подорослішала і змогла оцінити його вже як людина, що володіє англійською. Велике враження завдяки чудовому перекладу Олександра Мокровольского справили й «Нісенітниці» Едварда Ліра з ілюстраціями автора. На жаль, за радянських часів деякі знакові тексти європейської літератури для юнацтва постраждали від цензури: з них вилучалися, зокрема, згадки про релігію, як сталося, наприклад, зі «Сніговою королевою» Андерсена чи казками Оскара Вайлда».

Обкладинки іноземних дитячих книг, перекладених і виданих українською мовою за часів СРСР (джерело: chytanka.com.ua)

Історії «з секретом»

«Нещодавно мені на очі потрапило дослідження ізраїльської літературознавці Зохар Шавіт про так звані тексти подвійної адресації у дитячій літературі. Авторка демонструє, що певні твори можуть цікавити і дітей, і дорослих, однак, залежно від віку, життєвого досвіду й рівня освіти, читачі розуміють їх по-різному. Відтак, ці книги здатні зберігати свій чар для людини на різних етапах її індивідуальної історії, в міру дорослішання розкриваючи щораз інший смисловий шар, іншу перспективу. Яскравий приклад – «Аліса у Країні Див» Льюїса Керролла. Вперше я познайомилася з цим текстом іще в молодшій школі, підлітком прочитала його вже з певним філологічним інтересом. Особливо мене зацікавила тоді постать і біографія самого Керролла, який не лише писав літературні твори, а й викладав математику і логіку та був великим аматором фотографії. Крім того, в нього є низка винаходів, які, на мою думку, за рівнем фантазії нагадують його книжки: це, зокрема, ніктограф (прилад для писання в темряві) та багато іншого. Керролл також вигадав цілу палітру логічних ігор для дітей, із багатьма з яких приятелював і листувався. І треба сказати, що він спілкувався з маленькими друзями на рівних, не опускаючись ані до солодкавості, ані до нотацій.

Льюїс Керролл із дружиною та дітьми письменника Джорджа МакДоналда на відпочинку в саду (фото: georgemacdonald.info)

Прототипів своїх персонажів Керролл шукав серед знайомих – як дітей, так і дорослих. Одна із них – Аліса Лідделл, якій автор присвятив дилогію про Алісу в Країні Чудес та Алісу в Задзеркаллі. Пригоди, описані в цих книгах, відбуваються у фантастичному світі, який перетинається з реальним (Оксфорд та околиці). До речі, ці книги, написані викладачем математики й логіки, мають і помітну філологічну складову, адже матеріалом для багатьох сюжетних ходів і пісень послугував англійський дитячий фольклор – віршики-потішки, колискові, співомовки, тобто так звані «nursery rhymes».

Аліса Лідделл у дитинстві (фото: catlinlangford.com) та її вчитель Льюїс Керролл замолоду (фото: npg.org.uk)

Класичні ілюстрації сера Джона Тенніела до казок про Алісині пригоди (джерела: pinterest.com, getsurrey.co.uk, chainimage.com, fromoldbooks.org, thesun.co.uk, commons.wikimedia.org, link.springer.com)

Таким само своєрідним містком між різними поколіннями є і серія книг британського письменника Іана Вайброу про пригоди Маленького Вовчика. В Україні вони користуються великою популярністю завдяки не тільки чудовим перекладам Ореста Стадника і Віктора Морозова (хоча хороший переклад здатен значно поліпшити долю книги в іншомовних читацьких аудиторіях) та правильному позиціонуванню з боку «Видавництва Старого Лева» (за що слід подякувати співзасновниці та головній редакторці цього видавництва Мар’яні Савці), але насамперед – завдяки активності героїв, цікавим сюжетним поворотам і загалом незвичності авторського казкового світу. Водночас, різні частини цієї серії не рівноцінні в художньому плані: на мій смак, найкращі перші дві книги – «Капосна…» та «Геройська…». Я бачила, який ефект вони справляють на дітей, котрі або зовсім не хотіли читати, або не хотіли читати українською, але після цих книг перетворилися на справжніх ентузіастів читання. Ба більше, «заразили» своїм захопленням цілий клас. Чимало висловів із «…Малого Вовчика», що називається, «пішли в маси»...

Те, як хороша дитяча книга впливає на дорослих, я мала нагоду спостерігати на прикладі свого тата, якого, на жаль, уже немає з нами. Він як читач оцінив і самі пригоди, і чудовий гумор автора. А ще в цій історії звучить надзвичайно важлива і слушна, як мені видається, думка: не варто ніким прикидатися – треба вчитися бути собою.

Обкладинки українських перекладів книжкової серії Іана Вайброу про пригоди Маленького Вовчика (Львів, «Видавництво Старого Лева»). Фото: starylev.com.ua

Разом з тим, певні жанри й теми, напевно, все ж потребують підлаштування під особливості та потреби тієї чи іншої вікової категорії. На мій погляд, від дітей не слід приховувати темний бік життя, тому, приміром, дитячі детективи мають право на існування, але тут мусять сказати своє слово і психологи. Особисто мене свого часу дуже вразила казково-пригодницька повість «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндґрен в українському перекладі Ольги Сенюк, надрукованому видавництвом «Веселка». Це одна з найпотужніших у літературі спроб донести до дітей поняття смерті, пояснити, куди відходять наші близькі, чому вони нас залишають і як жити після втрати».

Обкладинка й одна з ілюстрацій до українського перекладу повісті «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндґрен (Київ, видавництво «Веселка», 1985). Джерело: chytanka.com.ua

Стереотипи та їх підваження

«Це правда, що більшість класичних казок (і фольклорних історій, а в багатьох випадках – і їхніх літературних обробок) закріплюють пасивність жіночих персонажів і є загалом незбалансованими з погляду ґендерної рівності. Але, по-перше, слід зважати на час створення казок і на певні традиції, по-друге ж, їхні сценарії, ґендерні моделі та настанови зараз активно переосмислюються і переписуються (хоча це суттєво залежить від країни, автора й особливостей конкретного твору), дискусії з цих питань відбуваються регулярно у багатьох літературознавчих осередках, як за кордоном, так і у нас.

Однак, і з-поміж першоджерел трапляються винятки – скажімо, англійська народна казка «Пан Лис» («Mister Fox»), дещо подібна до «Синьої Бороди» у версії Шарля Перро, ба навіть похмуріша. За сюжетом, брати́ головної героїні знаходять їй нареченого, який має славу галантного і заможного кавалера. Та, перш ніж вийти заміж, кмітлива дівчина вирішує на власні очі побачити свій майбутній дім, тож вирушає до місцевості, де живе її наречений, щоб, урешті-решт, з’ясувати страшну правду про нього й у день весілля розкрити її перед усім товариством. У фіналі пан Лис зазнає заслуженого покарання. Сюжет цієї казки побудований на жіночій ініціативності, силі та сміливості. Її прекрасна й абсолютно чітко висловлена ідея полягає в тому, що варто не боятись і перевіряти інформацію, передусім якщо її недостатньо, чи вона викликає сумніви, та жити не лише серцем, а й розумом».

Фрагмент ілюстрації до казки англійської фольклорної казки «Пан Лис», на якому головна героїня викриває злочини свого нареченого (джерело: theguardian.com)