Історикиня зазначає: «У календарі 1921 року розділ церковно-державних стосунків у травні видався багатим на події. Комуністична держава та майбутня Українська автокефальна православна церква продовжували переживати процеси становлення та структурування у взаємному явному або прихованому протистоянні. Чільна організація українського православ’я – Всеукраїнська центральна православна рада (ВПЦР) – готувалася до проведення церковного з’їзду Київщини та одночасно долучала до Спілки православних парафій нові громади. (...)Перший український православний собор Київщини відбувся 22-26 травня 1921 р. У його праці взяли участь делегати не лише від Київщини, але й від парафій Поділля, Чернігівщини та Слобожанщини, загалом – 412 осіб: 58 священиків, 12 дияконів, а з мирян – 127 селян.Схваливши позицію радвлади стосовно відокремлення церкви від держави, Собор Київщини відмовився визнавати:
– постанови Всеукраїнського собору 1918 р. про підлеглість Всеросійському патріархові та обраний ним Священний собор єпископів України керівною інституцією церкви;
– рішення Священного собору єпископів про позбавлення сану духовенства та відлучення мирян, що підтримали український церковно-визвольний рух.
Натомість Собор визнав незалежність (автокефалію) майбутньої УАПЦ, а ВПЦР до скликання Всеукраїнського собору – «єдиним, тимчасовим керівним органом Православної Церкви в Україні». Було також обрано для управління церквою Київську губерніальну та повітові церковні ради та запропоновано широку програму реформування церковного життя:
– вживання при відправі Божих служб рідної мови, обрядів і звичаїв;
– народна соборноправність та демократичне обрання духовенства;
– урівняння в правах чернецтва і білого духовенства;
– відкритий доступ до архієрейського сану крім духовенства і мирянам, незалежно від шлюбного стану;
– заснування фонду підтримки бідних парафій, свічкового заводу тощо.
Крім цього, собор Київщини ухвалив рішення скликати Всеукраїнський Православний Собор на Покрову, 14 жовтня 1921 р., обрав митрополитом Київським архієпископа Полтавського Парфенія (Левицького), а його заступником – єпископа Антоніна (Грановського), а також обрав кількох кандидатів на єпископів Київщини».
Тетяна Євсєєва пояснила чому собор став переломним моментом у стосунках українського руху та єпископату РПЦ: «21 травня політбюро ЦК КП(б)У у постанові «Про епідемію містицизму» затребувало від губкомів надати ЦК вичерпну інформацію про релігійні явища та зобов’язало Агітпроп прискорити підготовку тез до антирелігійної пропаганди. Наркомосу було доручено забезпечити видання відповідної літератури, а Нарком’юсту – організувати 8-мий (Ліквідаційний) відділ. Матеріали з ухвалами Першого Українського Православного Собору Київщини, поширені ВПЦР практично в усіх українських єпархіях, помітив не лише проросійський єпископат, але й політбюро ЦК КП(б)У. Безумовна зорієнтованість українства на відродження національних церковних традицій, української мови й культури майбутньої Української церкви укупі з організацією переважно на селі альтернативних партійно-радянським об’єднань – парафій, здатних ефективно конкурувати в українізації, неабияк налякало компартійну владу».
Надалі учена розповіла які це мало наслідки для духовенства та як це стосувалось кампанії лікнепу.
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією ресурсу «Деловая Столица»