 |
Учений зазначає: «Восени 1919 року Добровольча армія відступала з Москви в бік Криму. Дорогою командир артилерійського дивізіону Федір Артурович Ізенбек заночував у зруйнованому поміщицькому маєтку десь на “орловському напрямку”. Там він знайшов загадкові дерев’яні таблички, написані невідомим рунічним шрифтом. Уже в Брюсселі Ізенбек ознайомив із ними іншого російського емігранта Юрія Миролюбова. Видання так званої Велесової книги стало сенсацією 1950-х. Найдавніше джерело слов’янської докириличної писемності” досі вражає уяву багатьох. У середині 1990-х ця книга навіть потрапила в українські шкільні підручники, але згодом звідти зникла. (...) За легендою, знайдені в поруйнованому маєтку дерев’яні таблички були написані невідомим рунічним шрифтом з оформленням, властивим ведичній Індії. До вивезеної на еміграцію знахідки Ізенбек ставився ревниво. Але нібито дав іншому російському емігрантові Юрієві Миролюбову їх сфотографувати та розшифрувати. Року 1941 Ізенбек помер. А у 1950-ті в США Миролюбов видав своє прочитання та розшифрування табличок. При цьому немає жодного сліду оригіналу чи навіть його повної фотокопії. Велесова книга вийшла у Сан-Франциско в еміграційному часописі “Жар-птиця” (у видавця Олексія Кура)».
Кирило Галушко пише про долю книги: «У 1959 році інформація про публікації сенсаційного історичного джерела дійшла до СРСР. Треба зважити на те, що зміст “Книги” не збігався з радянським каноном історії східних слов’ян. Мовознавчу експертизу тексту на світлині замовили Лідії Жуковській, співробітниці Інституту російської мови АН СРСР та фахівчині з історичної палеографії та мови давньоруських літописів. Висновок опублікували 1960 року в академічному часописі “Вопросы языкознания”. Він містив невтішну для шанувальників сенсацій інформацію. По-перше, фотографія зроблена не з дощечки, а із промальовки на папері. По-друге, зміст Велесової книги та її мова свідчать про підробку. Також було зазначено, що товщина дощечки в пів сантиметра не відповідає практиці письма на теренах Руси кінця І тисячоліття. Тоді це робили на товщих дощечках, вкритих воском. Тобто суто функціонально «дощечка № 16» мала мінімальні шанси дійти до ХХ століття. Ніхто, окрім небіжчика Ізенбека та публікатора Миролюбова, не бачив наживо оригіналів Велесової книги.Після критичного аналізу Жуковської були й розгорнутіші, які написали радянські лінгвісти Олег Творогов, Анатолій Алєксєєв та Андрій Залізняк. Зверталися до цієї теми й українські вчені, зокрема Григорій Півторак. Їхні висновки збігаються. Висхідно “Книга” є «язичницькою пам’яткою», створеною начебто на Наддніпрянщині. Але мовознавців дивує у ній багато церковно-слов’янських слів. Уточнюємо, що церковно-слов’янську мову використовували для християнського богослужіння і створена вона на основі діалекту староболгарської мови. На Наддніпрянщині вона поширилася тільки у Х–XI століттях. Мабуть, “автор” “Книги” про це не знав. До того ж у тексті використано слова з різних слов’янських мов, які виникли вже після його “написання”. Деякі утворені зі слів різних мов. Мова “Книги” взагалі не могла існувати як цілісність в одному місці та в одному історичному часі. Це – штучне утворення».
Автор розповідає також про політичні підтексти книги, про причини популярностіВелесової книги й дотепер і пояснив чому ця «Книга» потребує того, щоб її уважно вивчили культурні антропологи.
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією платформи «Локальна історія»