View message

Цьогоріч свій 90-літній ювілей відзначає українська письменниця, поетеса та художниця, лауреатка Шевченківської премії Емма Андієвська. Про життєвий шлях мисткині й особливості її творчості розмірковує завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України член-кореспондент НАН України Тамара Гундорова.

Емма Андієвська (фото: dw.com)

«Емма Андієвська – надзвичайно цікава постать у сучасній українській культурі. Її творчість настільки оригінальна, що, по суті, є зразково неканонічною. Це втілення свободи творчості, котра відчуває межі канонів, знає їх, грається ними, намагається їх перебороти і водночас утримує їх, – говорить Тамара Гундорова. – Ще одна важлива риса Андієвської, як мисткині, – її модерність і транскультурність. Попри те, що вона органічно пов’язана з Україною, її твори несуть у собі транснаціональну ідентичність, бо легко асоціюються і з українським наївом, і з мистецтвом Південної Америки чи Японії. Відзначу також багатогранність її особистості, адже вона поєднує в собі й поетку (написала більш ніж 25 збірок), і прозаїка (опублікувала 5 першокласних інтелектуальних романів), і журналістку (понад 40 років працювала на «Радіо Свобода»), і художницю – авторку близько 10 тисяч неповторних за своєю стилістикою, образністю та філософією полотен. Тобто це фантастично працездатна людина. Сьогодні Емма Андієвська є членкинею Українського PEN-клубу та Професійного об’єднання художників Баварії (Німеччина). 2018 року стала лауреаткою Шевченківської премії у номінації «Література».

…Народилась Емма Андієвська у Донецьку, коли він іще називався Сталіним, потім переїхала до Києва. У 1943 році виїхала за кордон, мешкала у Берліні, Мюнхені, Нью-Йорку і, зрештою, повернулася до Мюнхена, де живе та працює й нині. У цьому ж місті 1957 року закінчила Український вільний університет за спеціальністю «філософія і філологія». Магістерську роботу готувала під науковим керівництвом відомого українського літературного критика Володимира Державіна. Довгий час, з 1959 до 1995 року, була працівницею українського відділення «Радіо Свобода» (диктором, сценаристом,  редактором).

Емма Андієвська належить до літератури українського зарубіжжя, оскільки все своє творче життя провела поза межами України. І це вигнання з Батьківщини, безперечно, вплинуло на те, як вона входила в літературу і про що вона пише. Перші свої твори вона опублікувала у повоєнний час, і у її творах відбилися реалії життя і настрої того часу. Вона прийшла в літературу вільною від впливу традицій та канонів. Українська еміграція була дуже різною політично, ідеологічно, культурно.  Це показав Юрій Косач у своїй повісті «Еней і життя інших» (побачила світ 1946 року в Мюнхені), де автор відобразив психологічні та моральні колізії української еміграції (від пореволюційної до повоєнної), а також зафіксував образ повоєнного Мюнхена і своєрідну психобіографію різних ідеологічних груп і поколінь українців-іммігрантів. Його головний персонаж, як той Улліс, випадає з історії, хоче почуватись осторонь, поза часом, але опиняється, як усі, переселенцем-українцем. Причому повернення додому, в підрадянську Україну просто не існувало, тож уся ця повоєнна еміграція мусила вростати в нове життя і новий побут.

У цьому сенсі особливо цікаві тексти Емми Андієвської, написані у 1950–1960-х роках. Вони власне і відбивають оце «випадання» з часу, а ще – втрату ідентичності і пошуки самого себе. У цих шуканнях відбиваються і колізії життя української еміграції, й екзистенціальні питання західної культурної свідомості. Її «Герострати» – інтелектуальний, кафкіансько-сартрівський, сюрреалістичний роман, зразок потужної урбаністичної модерністської прози. За сюжетом, до антиквара приходить якийсь непомітний і невідомий чоловік та замовляє йому написання своєї біографії. Пройшовши крізь нескінченні мандри, лабіринти, сновидіння, галюцинації, головний герой, урешті-решт, розуміє, що йдеться про нього самого – він має відшукати сліди самого себе і написати власну біографію. І це дуже цікавий процес – пошук маленькою, непомітною, «сірою» людиною, тією, яка опиняється в ситуації «гуманістичної кризи» у повоєнній Європі, самої себе у лабіринтах власної (під)свідомості.

Український письменник і літературознавець Богдан Рубчак якось назвав твори Емми Андієвської феноменом «нового гуманізму». Дійсно, те, що вона робить у своїх творах, це вибудовування нових зв’язків між людиною й оточенням, речами та їхнім сприйняттям, налагодження комунікації і розуміння між людьми. Ці зв’язки зруйновані, вони викривлені, гротескні. Андієвській вдалося передати настрій європейської повоєнної доби та властиві їй пошуки гуманізму на руїнах просвітництва, цивілізаційних цінностей, європеїзму як такого. Саме про це розповідає, наприклад, прозова збірка «Подорож» (1955). Можна сказати, що  глобальна ситуація, відображена в ній, – людина  у світі переміщення, а також спроба уґрунтувати буття в часи кризи духу. У ній авторка говорить про цілком буденні речі (новели називаються «Подушка», «Черевики», «Термометр», «Валізи» тощо) і водночас очуднює їх, символізує, перетворюючи на знаки зміщеного сприйняття, невлаштованого побуту і психології масової людини.

Вона створює новели-притчі. Ось у новелі «Валізи» Андієвська подає притчу про нещасного чоловіка, якому невідомий подарував валізи і носіїв, приставлених до них. Відтоді чоловік ніде не має спочинку і стає цілком самотнім: всі думають, що він багатий, знатний, усі бояться або запобігають йому. Чоловік почуває повну одинокість і навіть думає про те, щоб покінчити з життям, та врешті-решт звільняється від валіз, передарувавши їх жебракові. Той дуже зрадів, але ми вже знаємо, чим це закінчиться… Отже, письменниця створює абсурдну картину умовного щастя, дарованого багатством, і говорить про владу, яка, наче ті валізи, «приростає» до людини і робить її самотньою. У новелі «Термометр» натомість ідеться про термометр, який раптом починає провіщати майбутнє. До нього приходять натовпи людей, він збивається й плутає відвідувачів. Абсурдність наростає, віра в чудо магнетизує і перетворює людське життя на трагікомедію. Герой новели «Черевики» вирішує продати своє взуття, але ніхто не хоче його купувати. Чоловік проходить довгий шлях, перш ніж розуміє, що черевики призначені саме для нього.

У цих та інших творах Андієвська подає наївний, майже дитячий погляд на світ, створює гротескно-абсурдні образи, підносить звичайні речі до метафізичного рівня – й у такий спосіб показує механізми відчуження людини від себе. Їй близька філософія екзистенціалізму, бо вся фантастичність сюжету, зрештою, відходить убік, бо насправді ідеться про самотність і смерть.

…Поезія Емми Андієвської теж доволі незвична для читача, вихованого на класичній літературі: якщо поетичною стихією Павла Тичини є музика, то для Андієвської це малярство – віршами вона «малює». Її формальні експерименти з поезією, нові синтаксичні конструкції,  семантичні розриви, загалом, урбаністика її поезії близькі поетам Нью-Йоркської групи (Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Патриція Килина й інші), хоча сама Андієвська заперечує свою належність до цієї групи.

Цікаво, що в доробку Емми Андієвської багато сонетів. Як на мене, це теж своєрідний експеримент: авторка зв’язує себе канонічною формою сонету, ставить собі бар’єри, однак все це лише для того, щоб енергетично і словесно розбити їх, напружити форму аж до межі і тим самим продемонструвати власну свободу. Зрештою, Андієвська-поетка знаходить таку віршову форму, яка дозволяє їй утримувати внутрішню напругу, – у своїх віршах вона випускає дієслова, залишаючи тільки іменники, себто постійно утворює «ями», «щілини», які потрібно долати. Й отак залучає читача у співрозмовники, пропонуючи йому попрацювати і самотужки побудувати семантичні містки-зв’язки між словами. У цьому теж проявляється хист і особистість Емми Андієвської.

Джерелом її образності можна вважати східну філософію і містику, що яскраво помітно в її фантастичній «Джалапіті». Це також помітно на всіх її полотнах. Вона зображує буття не таким, до якого ми звикли, а плинним, наче магма, м’яким, піддатливим до трансформацій. У такому бутті немає поділу на матерію і дух, чоловіче й жіноче, високе і низьке. А своєю ідеєю «круглого часу» (неподільного, нелінійного) вона перегукується з індіанською міфологією. Андієвська також грає з містифікаціями. Вона навіть вигадала двох східних (орієнтальних) поетів, від імені яких начебто написала цілу збірку віршів.

Як і кожен автор такого масштабу, Емма Андієвська має власну філософію. За всіма її фантазіями, галюцинаціями, гротеском приховуються фундаментальні питання – про добро і зло, про життя і смерть, про самопізнання і гуманність (її романи фіксують це навіть назвами – «Роман про добру людину», «Роман про людське призначення»). Не варто думати, що ми колись зможемо вповні осягнути творчість Андієвської – вона є великою загадкою, й у цьому полягає розкіш, сила і чарівність літератури. Дуже тішуся, що деякі твори пані Емми вже вивчають у школі – це чудова нагода навчити дітей думати нешаблонно. Ба більше, саме діти спроможні якнайліпше осягнути вибух фантазії Андієвської, хоча читати її варто в будь-якому віці. Можна навіть сказати, що завдяки елементам нелінійного письма, гротеску й абсурду, а також кліповому мисленню Емма Андієвська у свої дев’яносто років є чи не найсучаснішою і наймодернішою з усіх сучасних українських авторів».

На фото ліворуч – Тамара Гундорова й Емма Андієвська, праворуч – лист Емми Андієвсьої до Тамари Гундорової (ілюстрації люб’язно надала Тамара Гундорова)