«...меседжі російської літератури, засвоєні росіянами безпосередньо, чи через адаптацію їх масовою культурою та пропагандою, легітимізують знищення інших народів заради їхньої величі», – наголошує старший науковий співробітник відділу теорії і методики археографії та джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України доктор історичних наук Наталія Старченко. У своїй статті для інтернет-видань «Історична правда» і «Локальна історія» вчена на прикладі постаті Алєксандра Пушкіна пояснює, як Росія нав’язувала свою культуру українцям та іншим поневоленим народам.
 Культура на службі імперії. Автор малюнка – Максим Паленко (джерело: @maksympalenko/Instagram) |
«Головна ідеологічна тріада Російської імперії «православие-самодержавие-народность», як і багато іншого, була імітацією (цього разу німецькою). Врешті, вона була лише пародією на гасло французької революції «Свобода, рівність, братство». Головний жандарм Європи окрім багнетів і гармат, не мав нічого напохваті, що можна було би протиставити європейській культурі з її Данте, Шекспіром і Шиллером. Як розумієте, товар, пропонований «німою й дикою» Росією, культурною пусткою, якою вона поставала на європейському тлі, був нерелевантним.
Це розуміли і в самій Росії. Тому промова Фьодора Достоєвського у 1880 році на відкритті пам’ятника Пушкіну в Москві перетвориться у своєрідну російську пропозицію на експорт, той голос, який мав би промовляти до інших народів поза часом. За цим лекалом згодом на товар перетвориться і сам Достоєвський, один із виразників «загадкової російської душі». Водночас цей продукт був украй необхідний Російській імперії.
<...>
Для Достоєвського важливо було не лише вловити сутність творчості Пушкіна, а й через нього витягти на світ Божий особливе призначення російського народу як месії.
<...>
На прикладі пушкінських текстів Достоєвський характеризує російську людину як таку, що прагне визволитися від зовнішніх обставин, оглядаючись на правду в інших землях з їх «твердим історичним ладом» та усталеним громадянським життям. А насправді, вигукує мовець, правда в ньому самому, себто не в правилах і цінностях, що виробляє та розділяє спільнота, а в індивідуальному: «Тварь ли я дрожащая иль право имею». <...> Адже «русскому скитальцу необходимо именно всемирное счастие, чтоб успокоиться: дешевле он не примирится».
<...>
З легкої руки Достоєвського та його наступників сторіччя з дня народження Пушкіна 1899 року стало умовною датою появи не просто геніального російського поета, а російського поета-пророка, виразника національного духу. Пушкін-пророк своєю творчістю, що містила «вселюдськість», претендував на світове значення, а водночас цим він виявився потрібним не лише імперії Романових, а й майбутній російській революції.
<...>
До апофеозу втілення ідеї Пушкіна-пророка дійшло лише в 1930-ті, цілком можливо, не без впливу великого святкування ювілею Гете 1932-го.
<...>
Канонізація Пушкіна як національного російського пророка, що по суті відбулася між 1899 і 1937 роками, йшла паралельно з поворотом більшовицької влади до російськоцентричного офіційного націоналізму. 1937 рік поставив крапку в хай і відносній, але рівності народів Радянського Союзу. Культ Пушкіна як російського поета всього радянського народу мав працювати на творення гомогенної культури на російському фундаменті. <...> «Великий російський народ» стає елементом сталінської пропаганди.
<...>
...поставлю питання, яке мене не полишає: чи був би в каноні українського читача Пушкін, якби нас не «навчили» його любити? <...> І врешті, якщо прибрати зі шкільної програми розмови про всесвітнє значення Пушкіна, то залишиться лише великий поет (можливо) однієї з багатьох літератур світу.
<...>
…з Пушкіним як збірним образом мене таки пов’язує болюче й дуже емоційне відчуття, що топографія українських міст – це палімпсест, де в основі – зачищена українська культура. Її розстрілювали та ув’язнювали за кілька років до гучного ювілею Пушкіна, однак є якийсь страшний символізм у тому, що через вісім місяців по канонізації поета-пророка пролунають постріли в Сандармосі, викосивши ціле покоління творців українського Слова. <...> Культурі, що яскраво спалахнула в 20-ті, не судилося збутися так, як вона могла б. Згори по її тілу напишуть імена Пушкіна й Толстого, навчаючи українських дітей любити їх як своїх.
І насправді я не знаю, який захисний механізм беріг нас від цієї підміни, яка суміш крові, пам’яті, етичного вибору слабшої сторони та потреби в справедливості спрацювала, аби ми постали як нація з геть іншим набором фундаментальних цінностей. Щоб заціліли в лещатах культури, чиї поети легітимізували імперські амбіції свого народу – бути «всім» ціною буття Іншого».
Повний текст публікації:
P.S. Авторки колажу на обкладинці новини – Marina Stepanska і Anna Lee.