17 листопада 2022 року відбувся Київський міжнародний економічний форум. Участь у дискусійній панелі «28 vs 50 мільйонів. Боротьба за людський капітал» узяла академік-секретар Відділення економіки НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України академік Елла Лібанова.
 Академік Елла Лібанова – друга ліворуч. Фото: facebook.com / Інститут демографії |
«Якщо дуже коротко, то людський капітал – це сукупна творчість людей. І тут ідеться не лише про економіку знань. Ця творчість узагалі не конче має трансформуватися в економіку – це може бути й живопис. Ідеться про те, що людина досягає своєї мети (безумовно, якщо ця мета не кримінальна), котра користується попитом у суспільстві, – пояснює академік Елла Лібанова. – В останній чверті ХХ століття світова економічна думка дійшла висновку, що у розвинених країнах людський капітал створює від 60% до 80% національного багатства. Тобто справжнє багатство – це не фізичний, не фінансовий капітал, а люди. Фабрики, заводи, банки й решта існують у кожній країні насамперед для того, щоби там жили люди.
…В Україні демографічна ситуація була погана ще до [повномасштабної] війни. Скажімо, середня очікувана тривалість життя при народженні у нас значно нижча, ніж середня на планеті (навіть з урахуванням Азії та Африки). Це давня Ахіллесова п’ята всіх наших демографічних процесів. Ситуація з народжуваністю була трохи гірша, ніж загалом в Європі, але, хай там що хто говорив, не катастрофічна. Сучасні жінки не народжують стільки дітей, як наші бабусі, і вже ніколи стільки не народжуватимуть, бо у них з’явились інші інтереси. Торік рівень народжуваності в Україні становив 1,2 дитини на одну жінку. Цьогоріч народжуваність, безумовно, впала (хоча ми ще не знаємо як), але не катастрофічно, адже переважна більшість дітей, народжених 2021 року, вже, так би мовити, були заплановані. Значно гостріше падіння народжуваності очікує нас у 2023 і, гадаю, 2024 роках. Ситуація зі смертністю була дуже погана. І 2022 року смертність, безумовно, зросте. Український народ зазнає шалених втрат, причому за рахунок не тільки й не стільки військових, як цивільного населення. Гинуть і діти, й молодь, і вагітні жінки…
Я не вірю в український повоєнний бебі-бум. Це не та війна, не ті люди й не ті настрої. Водночас десь до 2030 року рівень народжуваності у нас природним шляхом зросте до своєї типової позначки – 1,5–1,6 дитини на одну жінку. Хоча чисельність населення все ж продовжить скорочуватися (щонайменше для припинення цього скорочення на одну жінку мало би припадати в середньому 2,15–2,2 дитини). За нашими прогнозами, 2030 року чисельність населення України в міжнародно визнаних кордонах становитиме близько 35 мільйонів. І я буду щаслива, якщо це справді буде так. Але нинішні демографічні процеси, звісно, погано впливають на економіку. Адже що далі, то більше старітиме населення. Це означає більші соціальні витрати, більше навантаження на пенсійну систему й систему охорони здоров’я, а в підсумку – навантаження на населення, що працює.
Ситуація з міграцією теж складна. Насамперед через труднощі з обліком. Я вважаю найнадійнішими дані Державної прикордонної служби України (принаймні якщо йдеться про західні кордони і кордон із Молдовою), бо прикордонники завжди фіксують в’їзд і виїзд. З 24 лютого по 24 жовтня цього року з України виїхало 9,7 мільйона людей, повернулося – на 1,3 мільйона менше. Але ж повернулися не всі ті, що виїхали. І не всі, що виїхали, тікали від війни. Багато хто їздив і далі їздить у своїх справах у межах малого прикордонного руху. Активний рух спостерігався під час дії рішення про безмитне ввезення до України транспортних засобів. Під час війни з’явилася ще одна закономірність: у п’ятницю й суботу спостерігається масовий в’їзд до України, у понеділок – масовий виїзд. Це переважно українські жінки, що перебувають за кордоном, навідують чоловіків, яким заборонено виїзд.
До війни ми вважали, що за кордоном перебуває близько 3 мільйонів українців. Зараз їх там близько 4–4,5 мільйонів. Левова частка – жінки й діти. Жінки – переважно містянки: киянки й харків’янки. Активні, підприємливі, самодостатні, впевнені в собі, здатні самотужки дати раду собі й своїм дітям. За даними польських і німецьких соціологічних досліджень, близько 70% українок у цих країнах мають вищу освіту. Тобто це цінний людський капітал. А Європа, переживаючи сьогодні неминучу стадію старіння, що тягне за собою депопуляцію, бореться за людей.
Ми з колегами колись підрахували, що всього у світі живе приблизно 65 мільйонів українців. Багато з них виїхали за кордон дуже давно і вже навряд чи повернуться. Я не схильна вважати, що потрібно повернути всіх-всіх. Якщо люди вважають себе українцями, живучи поза межами України, і можуть лобіювати її інтереси у країнах свого проживання, нам точно не буде гірше від цього (до речі, мешканці США, що ідентифікують себе як українців, за рівнем життя перевершують пересічних американців). Наприклад, Польща має дуже вдалий досвід взаємодії зі своєю діаспорою. А вірменська діаспора за чисельністю взагалі перевищує населення самої Вірменії. Але мене дуже турбує остання хвиля міграції з України: якщо війна триватиме ще кілька років – не відомо, хто взагалі повернеться додому. Наші люди адаптуються за кордоном. У цьому сенсі ризики – величезні, і не можна на них не зважати.
Найголовніше: ми маємо зараз прагнути забезпечувати зв’язок українців, які з різних причин виїхали за кордон, з Україною. Повсякчас нагадувати, що ми на них чекаємо. Це нічого не коштує, але це дуже важливо. Це потрібно робити, аби не втратити людей. І шанси є. Одна лиш цифра: у перший тиждень війни, коли вже діяв Указ Президента про заборону виїзду чоловікам 18–60 років, до України повернулося 200 тисяч чоловіків, аби допомагати своїм родинам і боронити Батьківщину. Тобто відчуття українськості в нас зберігається.
Що ми можемо сьогодні зробити? Багато що можна реалізувати на рівні шкіл, дитячих садків і роботодавців. Скажімо, розумний роботодавець завжди підтримуватиме зв’язок зі своїми працівниками за кордоном. Цей зв’язок може бути різний, ідеться не лише про гроші – гроші тут не головні. Важливо також, аби класний керівник зі школи цікавився справами своїх учнів. Аби школа налагодила онлайн-навчання, але не за всією програмою, бо у більшості країн Європи українські діти обов’язково мають фізично відвідувати школу чи садок, тож повноцінне онлайн-навчання за українською програмою може зовсім позбавити їх дитинства. Гадаю, на цьому етапі достатньо буде вивчення української мови, літератури й історії, а також спілкування з однокласниками, однолітками, що залишилися в Україні. Крім того, в Україні зараз за будь-яку ціну потрібно повернути імунізацію, передусім щеплення для дітей. Маємо боротися за кожну дитину.
Я абсолютно певна, що після війни для відновлення України діятиме «план Маршалла», а отже, з’явиться величезна кількість робочих місць із гідною оплатою праці. Тоді й чимало українців повернеться додому, і люди з інших країн приїдуть сюди. Ми зможемо сподіватися на приплив мігрантів, якщо українська якість життя буде зіставною з європейською. Україна може повторити шлях краї Середземномор’я – Італії, Іспанії, Греції, Португалії. Всі вони були країнами еміграції і перетворилися на країни іміграції. Водночас, у конструктивності ідеї про заохочення до повернення з росії людей з українськими паспортами (de jure українців) я, щиро кажучи, сумніваюсь, бо знаю, як добре там працює пропаганда. Не хотілося би після війни знов отримати тут п’яту колону. А люди, які справді вважають себе українцями, повернуться і так».
 Ілюстрація: creativeboom.com / Eglė Plytnikaitė |