View message

25 лютого 2023 року в Києві головна наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України член-кореспондент НАН України Тамара Гундорова презентувала книгу «Леся Українка. Книги Сивілли», яка вийшла друком у видавництві «Vivat». Про концепцію книги, особистість Лесі Українки, її творчі пошуки та її актуальність авторка розповіла у відеострімі видавництва «Vivat». До вашої уваги – головні тези цього ефіру.

Літературознавиця Тамара Гундорова (джерело світлини: facebook.com/tamara.hundorova) та її нова книга (джерело: vivat-book.com.ua)

Апологія правди

«Я мала різні варіанти назви для своєї книги, але зупинилася, врешті-решт, на «книгах Сивілли». І поштовхом до цього стали слова самої Лесі Українки – точніше, її Кассандри з однойменної драми. Ця трагічна жінка-пророчиця, якій ніхто не вірить, у розпал троянської війни каже братові, що йде говорити з богами і записувати у «Сивілінські книги» («…тепер пишу я книгу, на розмові / я мушу бути з яснокудрим богом»). Загалом, основна тема Лесиної «Кассандри» стосується питання про те, що таке «правда», яка роль жінки в історії та культурі, а також про те, що історія твориться не лише на полі бою, але і в книзі, себто в пам’яті. Тому образ Сивілли – давньогрецької пророчиці, віщунки й авторки доленосних книг, яка, записуючи, тим самим зберігає та передає пам’ять і творить культуру, – це надзвичайно потужний символ. Саме Кассандра вважається прообразом мудрих сивіл. Мені хотілося поглянути на творчість Лесі Українки саме під цим кутом – як на жінку-письменницю, яка проєктує культурну пам’ять, записуючи у свою книгу життя не лише історії інших, але і своє буття.

Образ Сивілли, огорнутий різноманітними легендами й міфами, відомий іще з часів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Одна з історій, що дійшла до нас, розповідає про Сивіллу Кумську, яка запропонувала останньому римському правителеві придбати дев’ять книг своїх пророцтв. Не маючи довіри до незнайомої жінки, що зустрілась йому на вулиці, той відмовився – і Сивілла знищила три книги, а потім повторила пропозицію. Правитель знову відмовився – і вона знищила ще три книги. Зрештою, він погодився і купив три вцілілі рукописи. У Римі на них довго орієнтувалися під час різних криз і сум’ять, охороняли ці книги як скрижалі, звіряли з ними долю держави і світу.

Чому мене зацікавила саме ця легенда? Бо Леся Українка, у певному сенсі, теж була пророчицею. Не тому, що, наче її Кассандра, знала майбутнє, а тому, що володіла особливим трагічним мисленням, передчувала карколомні зміни у світі й говорила про сутнісні речі своїми символічними образами. До того ж, як і Кассандра, Леся Українка говорила від імені жінки, якій часто не вірять і якій звичайно відводять роль «тіні» в історії. Для неї це була не риторика, а особиста драма. Тож вона сама мусила стати борцем і провадити різні війни – з хворобою, з російською деспотією, з колоніальними травмами тощо.

І ще один важливий для мене момент: образ Сивілли надзвичайно символічний для феміністичної критики, адже ставлення до жінки як авторки та її текстів довгий час було таким самим, як і до книг Сивілли, котрій не вірили, що вона сама їх написала». А спалені нею рукописи стали метафорою ненаписаних книг, пропусків і фрагментів, з якими й асоціюється жіноча творчість».

На герць із деспотією

«Вторгнення Росії в Україну і нинішня війна спонукають нас до нового перечитування класики. 2022-й був роком під знаком Лесі Українки, сто п’ятдесят літ від дня народження якої ми тоді відзначали. Думаю, багато хто мав змогу того року відкрити собі нову Лесю Українку, котра звучить особливо актуально. Щодо пророцтв, то варто зауважити, що ще на початку двадцятого століття письменниця ніби передчувала ті випробування, які довелося пережити впродовж століття, – війни, революції, геноциди. Свою Кассандру вона називала «трагічною пророчицею» і цілком можливо могла солідаризувати з нею, коли та говорила:«…я завжди чую горе, бачу горе, / а показать не вмію. Я не можу / сказати: тут воно або он там. / Я тільки знаю, що воно вже є / і що його ніхто вже не одверне, / ніхто, ніхто. Ох, якби тільки можна, / то я б сама те горе одвернула!»).

Ці випробування мали не лише метафічний характер, але й історичний та політичний. Наскрізною темою творів Лесі Українки є боротьба з російською тиранією та ідея свободи і самостійності України. Ці ідеї значною мірою сформувалися в неї під впливом її дядька – відомого політика, історика та громадського діяча Михайла Драгоманова. Потрапивши вперше до Європи і відчувши відносну свободу, ще молодою дівчиною вона відчула, що імперська Росія – «тюрма народів». З часом вона все активніше вступає в полеміку щодо національного питання та політичних свобод підкорених народів. 

Характерно, що в останній період свого життя, – часто перебуваючи поза межами України і тим гостріше відчуваючи політичний, національний і культурний гніт у себе вдома, вона все частіше і гостріше висловлюється на тему українсько-російського цивілізаційного протистояння. Серед її творів – драма «Бояриня», присвячена, скажемо так, не лише культурним відмінностям в гетьманській Україні та боярській Московщині, але й питанню про «гібридних» імперських людей – українців, які йдуть на службу великоросійської імперії. Чи може митець підневільної нації обслуговувати мецената, який обіцяє славу і гроші, але є колонізатором і знищує твою Елладу? – це питання підносить вона в усій гостроті й у своїй «Оргії».

Включається вона і в пряму дискусію, наприклад, із Петром Струве – ліберальним російським істориком та політичним діячем, який зневажливо оцінював історичне майбутнє України і бачив її лише провінцією російської імперії. Написавши українську версію світового сюжету про Дон Жуана у «Камінному господареві», вона зауважувала, що це своєрідна відповідь Струве, котрий назве її «дерзостью хохлацкой» з боку українського автора. Для неї було очевидним, що так звані російські ліберали насправді глибоко зневажали Україну й українців, відмовляючи їм у праві культурної оригінальності і вважаючи їх слабким відблиском імперської «величі».

Для Лесі Українки все це було геть неприйнятним. У цьому Леся була вірною ученицею та послідовницею Михайла Драгоманова. До речі, вона особливо цінувала заклик Драгоманова вивчати іноземні мови і відмовитися від російської як посередника зі світом. Більше того, дописуючи задля заробітку до петербурзького журналу «Жизнь» про найновіші твори Гофмансталя, Гауптмана, Ібсена, Метерлінка, саме вона навчала росіян розуміти модерну європейську драму.

Європейський досвід зробив Лесю Українку модерністкою і загострив її несприйняття деспотії. 1891 року Леся Українка вперше потрапляє до Європи – вона їде на операцію до Відня. Прикметно, що в родині існував також варіант поїздки на лікування у росію, однак Олена Пчілка обрала для доньки європейський маршрут, зауваживши, що тій добре було б там побувати. Так двадцятилітньою дівчиною вона потрапила в середовище, де немає цензури, де можна вільно спілкуватися на політичні теми. У цьому новому світі Леся Українка відчула, що таке справжня свобода, і це відчуття стало для неї одним із потужних інтелектуальних поштовхів.

Зрештою, все більше проймаючись політичними ідеями і вступаючи на шлях боротьби, вона гостро реагує проти того, як ліберальні французькі інтелектуали і письменники приймають новообраного російського царя Миколу ІІ, шлях якого до престолу позначений кров’ю на Ходинському полі. У 1896 році Леся Українка пише відкритого листа «Голос однієї російської ув’язненої», який призначає для друку у французькому виданні. У ньому вона говорить про особливий цинізм «добровільної неволі», який продемонстрували під час привітань Миколи ІІ французькі культурні діячі.

Цей лист – по суті, її протестний виступ – дуже перегукується з нашою нинішньою ситуацією. Леся Українка вражена тим, як чи не вся французька культурна еліта прийшла вклонитися Миколі ІІ – російському деспотові, вже під час коронації якого загинула маса людей. Сьогодні ми, на жаль, бачимо те саме поклоніння на Заході перед російською культурою, бажання виправдати її, не відчитуючи вписаних у неї імперських знаків величі та приниження підкореного у «іншого»».

Ковалі нової літератури

«Особисто мені болить, що ми часто уявляємо українську літературу ХІХ століття хуторянською і сповненою самих лише народних плачів. Насправді вона була різною, як і кожна література. Окрема тема, про яку при цьому варто говорити, це доля української літератури і культури у складі імперії і питання про колоніальну літературу. Скажімо, царськими указами українській мові відмовляли у праві на самостійне існування як культурного чинника; художні твори на якісь серйозніші теми в Україні мали писатися російською; вважалося, що українською говорять лише простолюдини, а з тих представників  інтелігенції та вищих соціальних станів, які розмовляли українською, насміхалися.

Власне, Леся Українка була представницею того покоління української інтелігенції (а вона існувала навіть у російськомовному Києві), що утверджувало модерну Україну й нову українську культуру, цілеспрямовано скеровуючи її на діалог зі світом. В її творчості неможливо не відчути цієї наповненості й насиченості культурним діалогом. За типом мислення Леся Українка була абсолютно європейською письменницею. Та їй доводилося творити не лише літературу, а й саму мову для цієї літератури.

Це було складно. Скажімо, у «Блакитній троянді» – першій Лесиній драмі – вона звертається до модних тоді в Європі тем про жіночу істерію, естетизм, божевілля, створює образ femme modernе, зображає ціле товариство напівбогемної молоді, яка обговорює популярні теми про спадковість, середньовічну любов трубадурів та образ ідеальної Дами тощо. Драма не мала великого успіху на сцені. По-перше, сама п’єса була пройнята духом символізму і декадансу, а в Україні домінувала традиція постановки побутових драм із народного життя. По-друге, з’явилося чимало негативних відгуків на виставу, насмішливих і зловтішних, в яких російськомовні київські рецензенти переконували, що українська мова не придатна для інтелектуальних розмов про високе мистецтво та філософію, а культурне мовлення може бути винятково російським.

Річ у тім, що у цій драмі авторка не лише вводить нові теми (зокрема, пише про «модні» за доби «fin de siècle» істерію, неврастенію, символізм, модерн тощо), а й витворює нову культурну мову, насичену найрізноманітнішими образами й іменами: її герої згадують Данте, Ібсена й Золя, цитують Шекспіра і Гайне. У такий спосіб Леся Українка «підключає» українську літературу до ширшого культурного контексту і європейського культурного процесу.

…Чи не найбільшою проблемою української культури Михайло Драгоманов вважав знайомство зі світовою літературою через російські переклади. Можна говорити, що Леся Українка також стала промотором україномовного перекладу. Вона не лише вивчала європейські мови (зокрема, англійську, французьку й німецьку) і чимало нових творів читала в оригіналі. Разом зі своїми друзями-однодумцями вона складала списки авторів і творів (ми сказали б сьогодні «рейтинги»), що могли б стати основою української бібліотеки світової літератури. Це теж робило її цілком європейською людиною в сучасному розумінні, давало їй змогу почуватися необділеною і незакомплексованою, живило її творчість.

Так чинили й інші представники покоління Лесі Українки – Агатангел Кримський, Ольга Кобилянська, Христина Алчевська, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник, а також – давніше – Пантелеймон Куліш. Усі вони теж були культуртрегерами і витворювали високий інтелектуальний рівень нашої літератури, становище котрої у загальноросійському імперському контексті зводилося до літератури «для домашнього вжитку». Українською мовою можна було говорити про побутові речі – в родинному колі, на базарі абощо, але для розмов на серйозні філософські, інтелектуальні, культурні теми годилося переходити на російську, котра мала відповідну лексику, понятійний апарат, літературний і культурний узус. Однак для Лесі Українки цієї різниці не існувало – вона, як і Олена Пчілка, Михайло Старицький і ще раніше Тарас Шевченко, володіла різними рівнями української, від побутового до високоінтелектуального.

Наприкінці ХІХ століття наші культурні діячі, зокрема представники старшого покоління (ті ж таки Олена Пчілка, Михайло Старицький), займались, як це називали їхні сучасники, «куванням слів», тобто створенням нових слів на позначення понять і предметів, що виходили поза межі просторозмовного мовлення, іншими словами, творили новий словник і новий культурно-інтелектуальний дискурс.

Загалом, на початку двадцятого століття розпочинається навіть дискусія про те, якою могла б бути українська література, якби в основу її була покладена не просторозмовна мова, як у «Енеїді» Котляревського, а висока книжна мова Сковороди, в якій поєднувалися церковнослов’янізми, просторозмовні слова, латинські вирази. Леся Українка також і творила високу культурну мову, – багату, синкретичну й різнорівневу, не взоруючись лише на розмовну.

Ще важливо підкреслити, що Леся Українка, описуючи екзотичні для нашої культури явища (наприклад, мусульманський світ, середні віки, стародавню Грецію, Палестину чи Єгипет) і вводячи нові культурні образи, доповнює ними свою рідну українську стихію. Оскільки їй майже ціле життя доводилося боротися з недугою – вона хворіла на туберкульоз кісток, то змушена була багато подорожувати і перебувати на лікуванні в чужих краях – Італії, Єгипті. Розповідаючи про ці місця, вона не екзотизує їх, не перетворює на туристичні сувеніри, а зберігає колорит і автентичність інших культур, не намагається асимілювати їх, уподібнити до української. Так само – з великою повагою та ретельністю – вона долучалася до збереження української автентики, зокрема допомагаючи своєму чоловікові Клименту Квітці записувати кобзарські пісні.

…Уже під кінець життя Леся Українка не без болю говорила, що вона «почитаємая, але не читаємая» (шанована, але не читома). Їй закидали екзотичність тем, її драми мало читали і рідко ставили у театрі. Багато що з її доробку взагалі було не відоме широкому загалові. Саме тому, наприклад, її так здивувала раптова популярність «Лісової пісні», котру Леся Українка, за її ж словами, писала з обережністю, розуміючи, що українська публіка не привчена до подібних драм-феєрій. Зрештою, популярність «Лісової пісні» визначила саме її близькість до фольклорної традиції, а не її символістський підтекст.

Авторка боляче сприймала нереалізованість багатьох своїх творчих задумів. Але була одна річ, яка пояснювала, чому так траплялося. Розбудовуючи нову національну культуру і борючись на повноцінність національного існування, українським письменникам часто доводилося ставали «працівниками», а не «естетами». Про цю драму письменства як чину Леся Українка ділилася в листах до Івана Франка, бо відчувала в ньому близьку за духом людину. В одному з листів вона зауважувала, що в його поезії її вразила метафора ненароджених дітей як ненаписаних творів. Якщо у повноцінних і самодостатніх культурах митець дозволяє собі повністю поринути у власне творчий процес і бути самодостатнім, пишучи про «квіти зла», то українські культурні діячі, за висловом Франка, уявляли себе «робітниками на полі поступу». Вони відкладали свої бажання і творчі плани та задуми, щоб писати на злобу дня. Така доля колонізованих народів і культур, яким доводилося боротися за своє існування. Нехай майбутні покоління, які нас читатимуть, не думають, що нам було легко бути «дітовбивцями», тобто відмовлятися від власної творчості, – наголошувала Леся Українка.

Ми часом шкодуємо, що в нас не було свого Джеймса Джойса чи Шарля Бодлера. Насправді ж у нас були митці світового рівня, але, крім власне літературної праці, вони перебрали на себе роль культурних місіонерів. І сьогодні це повторюється, і вся наша культура стоїть на сторожі вільної України і дає нам силу. Вона є нашою зброєю і нашою великою цінністю. Важливо пам’ятати, читати і вміти цінувати нашу класику. На жаль, ми часто примітивізуємо її (зокрема, у школі) проте вона не така проста, якою може здаватися. Треба лише вміти її читати».