Як живуть і чим харчуються великі кити, котрі нині населяють Світовий океан? Який еволюційний шлях вони пройшли і як змінювалися впродовж останніх 50 млн. років? Про це в ефірі чергового випуску передачі «Суспільний університет» телеканалу «UA: Перший» розповів провідний науковий співробітник відділу еволюційної морфології Інституту зоології імені І.І. Шмальгаузена НАН України кандидат біологічних наук Павло Гольдін.
Довжина сучасних вусатих китів – синіх – сягає 33 м, а вага – 170 т. За цими показниками вони перевершують не лише найбільших акул давнини, а й навіть найбільших динозаврів. Кити в 30–35 разів більші за найбільшу з сучасних наземних тварин – африканського слона. Загалом, синій кит – це найбільша з усіх тварин, які будь-коли населяли нашу планету.
 Синій кит (фото – NOAA (National Oceanic and Atmospheric Administration), США) |
Однак такими вони були не завжди, а тільки в останні 5 млн. років або, можливо, й менше. «Впродовж усієї своєї історії кити були маленькими або дуже маленькими і за розмірами мало відрізнялися від сучасних дельфінів»,– говорить П. Гольдін. Китоподібні з’явилися 50 млн. років тому і в наступні майже 10 млн. років провадили напівводний спосіб життя: спочатку – подібно до видр, потім – як тюлені, і нарешті остаточно перейшли у воду. Перші цілком водні кити ще були чотириногими і на кінцівках мали ласти: передні – завбільшки як у сучасних дельфінів, а задні – дуже маленькі.
 Походження китів (джерело схеми – https://thelordgeekington.wordpress.com/category/mammals/cetaceans/basilosaurids/) |
Віком у 40 млн. років науковці датують перші знахідки решток (хребці, ребра, зуби, вушні кістки тощо) китоподібних тварин на території України. Виявляють їх у межах Києва й у передмісті, по долині Дніпра, в Черкаській, Дніпропетровській, Кіровоградській, Харківській та Луганській областях. Один екземпляр давнього кита походить із берегів Кременчуцького водосховища, інший – з с. Білоскелювате, що на Луганщині. Цей кит отримав назву «базилотритус» (що в перекладі з давньогрецької означає «третій цар») – за аналогією з базилозавром («царственим ящуром»), відкритим 200 років тому на Американському континенті. Після базилозавра дослідники знайшли представника спорідненого з ним виду – базилотеруса («другого царя»). «Наш кит – третій з цієї «серії». Він схожий на інших двох скелетом із надзвичайно видовженими хребцями. Це робить його подібним також до морського змія, хоча насправді нічого спільного між ними немає», – пояснює вчений. Довжина тіла базилотритуса становила 7–8 м (для порівняння: найбільший із сучасних дельфінів – косатка – має довжину 9 м), а його пізнішого родича – базилозавра – 16 м (як сучасний кашалот або третій за розмірами серед нинішніх вусатих китів – сервал).
 Перші китоподібні: на фотографіях угорі – зуби та вушні кістки (автор світлин – П. Гольдін); на малюнку внизу – базилотритус (автор – В. Мельник) |
До речі, 10 млн. років тому територію сучасної України омивав басейн під назвою Східний Паратетіс. Він охоплював Чорне й Каспійське моря і був мілким та багатим на різні види тварин (що дає підстави порівнювати його з Азовським морем). Східний Паратетіс населяли щонайменше 10 видів китів (за іншими оцінками – близько 15), нині вимерлих, які різнилися між собою за раціоном: одні з них харчувалися дрібною рибою, інші – великою, ще інші – ракоподібними і так далі.
 Вусаті кити Паратетісу: вгорі – скелет цетотерія (фото – О. Годлевської), внизу – кістки цетотерія, брандтоцета та мітрідатоцета (фото – П. Гольдіна) |
Цікаво, що всього 8–9 млн. років тому на Землі жили й карликові кити завдовжки з сучасного дельфіна афаліну, тобто не більше 3 м, – цетотерії.
Найперші справжні вусаті кити – безпосередні пращури сучасних вусатих китів – з’явилися на нашій планеті близько 30 млн. років тому. Але до того, як це сталося, й до поділу китів на вусатих та зубатих розвивалися зовсім інші форми цих тварин, схожі не на сучасних китів, а, радше, на тюленів, хоча вони (як і решта китоподібних) споріднені не з ними, а з гіпопотамами. До появи сучасних китів усі давніші форми вимерли.
Однією з головних ознак вусатого кита є наявність у нього так званого китового вуса, представленого послідовно розташованими пластинами, що складаються з речовини, що за структурою нагадує зроговілу тканину людського волосся й нігтів. Ці пластини дають змогу китам відфільтровувати заковтувану тонами воду, спрямовуючи живність, що у ній перебуває (планктон, рибу, ракоподібних), до травної системи. В такий спосіб китові вдається споживати значну (навіть для його розмірів) кількість їжі за досить короткий проміжок часу.
 Китовий вус (фото – П. Гольдіна) |
У перших вусатих китів, щоправда, ще залишалися зуби, якими тварини могли хапати здобич. Проте до досягнення особинами дорослого віку зуби випадали, і у сучасних вусатих китів їх уже взагалі немає (хіба що на стадії ембріонального розвитку). Крім наявності китового вуса, відсутність зубів компенсується також розвиненим ротовим апаратом (зокрема, довжелезними щелепами), який у процесі еволюції суттєво розрісся. Водночас, на відміну від дельфінів, кити мають порівняно невеликий мозок.
 Перші вусаті кити (малюнок – Б. Бозенекера) |
Кити переважно самітники, принаймні полюють поодинці. Тісніший зв’язок зі зграєю у них встановлюється, як правило, лише на час шлюбного періоду. Вчені помітили, що деякі види вусатих китів (наприклад, горбатий (або ж кит-горбач) і синій) здійснюють міграції на дуже довгі відстані – до 10–15 тис. км: один кит може обійти весь Світовий океан. Проте для пошуку шлюбного партнера й розмноження вони повертаються до своєї зграї. «У китів-горбачів існують досконалі системи комунікації, які за своєю різноманітністю порівнянні з людськими мовами. Тобто в кожної групи китів-горбачів є власний «діалект». І вони не розуміють потенційних шлюбних партнерів, які комунікують за допомогою іншого. Ідеться не про сигнали людського мовлення, а про так звані китові пісні – більш-менш однорідні сигнали, які не несуть якоїсь специфічної інформації. Це – саме шлюбна пісня. Проте трапляються й винятки, коли кит-горбач, подолавши величезну відстань, приєднується до іншої групи та залишається в ній»,– розповідає П. Гольдін.
 Горбатий кит виринає з води (фото – NOAA) |
До речі, досі не з’ясовано, завдяки яким біологічним механізмам і орієнтирам вусаті кити здатні не тільки мігрувати так далеко, а й непомильно віднаходити шлях додому – в район, де живуть їхні групи. Учені припускають, що у китів, як і в деяких інших видів морських тварин, у майбутньому може бути відкрито особливе чуття, що відповідає за сприйняття магнітного поля й уможливлює такі тривалі подорожі туди й назад. На даний час відомо, що вусаті кити продукують низькочастотні звуки, близькі за діапазоном до радіохвиль. Складність вивчення цього питання полягає в тому, що вусатих китів практично неможливо утримувати в неволі. Неможливо й безперервно перебувати поряд із ними. Один із варіантів вирішення проблеми – прикріплення датчика до тіла тварини. Однак такі пристрої, як свідчить практика, функціонують від кількох днів до кількох тижнів. Крім того, вони фіксують лише якийсь один тип інформації і не дають цілісної картини щоденного життя кита.
Ще один вид вусатих китів – сірий кит – є придонною твариною і живе виключно в північній частині Тихого океану. Однак у 2009 р. сірих китів зафіксували в Середземному морі, а в 2011 р. – поблизу південно-західного узбережжя Африки. На думку науковців, ці факти яскраво свідчать про зміни клімату, а сірі кити виступають провісниками глобального потепління, адже тварини освоїли всю земну кулю, вийшовши за межі свого традиційного ареалу, щойно у ньому влітку почав виникати північно-західний прохід (біля територіальних вод Канади), який досі перекривала крига. «На прикладі сірого кита ми бачимо, до чого призводить танення арктичного льоду», – стверджує український науковець.
 Сірий кит (малюнок – Ч. М. Скаммона, 1874 р.) |
Вважається, що великі кити були свого часу невід’ємним і надзвичайно важливим системотвірним елементом антарктичної екосистеми. «Антарктичні води – найпродуктивніша частина планети. Там виробляється найбільша кількість живої речовини у вигляді, наприклад, крилю (невеликих планктонних ракоподібних), які слугують основним харчем для тюленів, особливо тюленів-крабоїдів, багатьох видів пінгвінів, але в першу чергу – синього кита й інших видів вусатих китів. Із року в рік біомаса крилю коливається в мільйони разів. Коли його дуже мало, відбувається масова загибель тюленів і пінгвінів. Існує думка, що антарктична екосистема сформувалася в сучасному вигляді під впливом найбільшого хижака – такого, як синій кит, який її стабілізував, вилучаючи надмір крилю, коли його було забагато, й відпливаючи у віддаленніші води, коли його обсяги зменшувалися. Зараз синього кита практично знищено китобійним промислом. У певний момент на Землі залишалася всього тисяча особин. Нині їх уже кілька тисяч – за різними оцінками, від 5 до 7 тис. І от, коли китів не стало, екосистема розбалансувалася: вона зазнає коливань, яких раніше не фіксували. Вона вкрай нестабільна, недостатньо вивчена, і дослідники погано розуміють її довгострокову динаміку. Враховуючи те, що ця екосистема найпродуктивніша, її стан має значення для довкілля на глобальному рівні»,– підкреслює П. Гольдін.
Більше дізнавайтеся за посиланням:
https://www.youtube.com/watch?v=gLTjcP4FELo