Про Лесю Українку як феномен української та європейської літератур і культур в ефірі програми «Громадська хвиля» – спільного проекту радіостанцій «UA:Українське радіо» і «Громадське радіо» – розповіла завідувач відділу теорії літератури та компаративістики Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України член-кореспондент НАН України Тамара Гундорова.
«Леся Українка належить до когорти культурних діячів, які на своїх плечах «тримають» нашу культурну й національну будівлю, – говорить дослідниця. – І в цьому плані її постать неймовірно важлива, адже вона цікава письменниця, та ще й письменниця-жінка. Леся Українка залюбки «входила» в теми світової літератури й була на рівних із багатьма тогочасними авторами, навіть наважувалася полемізувати з ними та переступати межі прийнятного. Вона особливо цікава не тільки своєю лірикою, а й драматичними творами, в яких порушує теми самотності, трагічного нерозуміння, смерті. І в цих темах вона звучала б зараз дуже актуально, якби її перечитували й намагалися пізнати глибше. Наприклад, у драмі «Одержима» йдеться про Месію та Міріам, котра, вбачаючи в Месії «сина Божого», водночас підходить до нього з людськими мірками і любить як «сина людського» та готова сама жертвувати за нього. Раніше дуже спрощувалася тематика «Лісової пісні». Насправді це традиційна неоромантична феєрія, казка про любов до смерті, і наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. цю тему активно розроблювали західні письменники». Крім того, за словами Т. Гундорової, в «Лісовій пісні» особливої виразності набуває опозиція між природою і світом людини, а саме, питання про властиво людську духовну цінність. Існування головної героїні – міфологічної істоти Мавки – мало циклічний характер (народження – загибель – відновлення) і не знало страждання, аж поки, наблизившись до людського світу і переживши любов, вона втратила тіло, але здобула собі душу, уподібнившись таким чином до людини (апофеозом утілення цієї ідеї є фінальний вірш драми – «О, не журися за тіло…»). Ще одна трагічна постать літературного світу Лесі Українки – в особливий спосіб осмислений нею Дон Жуан (із драми «Камінний господар»), який традиційно вважає себе лицарем свободи, однак, спокусившись владою, втрачає цю свободу і стає бранцем камінного принципу – влади.
Не могла оминути письменниця й місця жінки в суспільстві. «В одній з її драм священик говорить, що в церкві жінці не можна проповідувати. Вона не має права говорити публічно, бути пророком, вождем. І от, власне, те, що Леся Українка підважує, заперечує в своїй творчості, – це передусім трактування жінки як безсловесної, безголосої тіні в суспільстві, історії, культурі. Вона говорить від імені «одинокої» жінки, яка намагається прорватися до Іншого й знайти свого співрозмовника, не перебуваючи між альтернативою «моральної казарми», де ти маєш коритись авторитетові Іншого, та «вавилонського прокляття одинокості». Не знаю, як би Леся Українка поставилась до того, щоб її назвали класичною феміністкою, проте в такому відношенні вона нею справді була», – вважає Т. Гундорова.
Серед головних джерел натхнення мисткині вчена виокремлює насамперед культуру: «Лесі Українці за життя критики серйозно закидали, що в її текстах, мовляв, мало відображено українські реалії, а тематика є екзотичною, зокрема давньогрецькі, єгипетські сюжети, часи раннього християнства. Проте інші, проникливі критики, такі, як Микола Зеров, зауважували: Леся Українка – письменниця драматична, вона мислить трагічними категоріями і постатями, а тому шукає їх в історії та культурі. Їй бракувало таких героїв в реальному тогочасному житті. Про це свідчать численні герої її драматичних творів».
Визначальний вплив на формування особистості письменниці справило її найближче оточення й коло спілкування, адже вона походила з інтелігентної, дворянської родини Косачів, котра належала до тогочасної української еліти, що плекала власну мову й культуру та відзначалася високим рівнем національної свідомості. «Леся Українка – сама по собі текст, цілий роман. Побутує думка, що українська література – «плебейська», бо її нібито «писали мужики». Ні. Леся Українка була аристократкою у найвищому сенсі слова. І вона була не самотньою в цьому плані. Вона спілкувалася з багатьма діячами, своїми сучасниками – Агатангелом Кримським, Гнатом Хоткевичем, Василем Стефаником, Ольгою Кобилянською. З останньою її пов’язувала ідеальна дружба і комунікація».
На тематиці й тональності творів Лесі Українки позначилася також хвороба, що супроводжувала письменницю впродовж більшої частини її життя. Проте, на думку Т. Гундорової, стигматизувати Лесю Українку винятково як страдницю, як це робило радянське літературознавство, означає маргіналізувати її, представляти інфантильною мученицею інтелектуалку європейського рівня (котра володіла кільканадцятьма європейськими мовами й постійно поповнювала цей перелік) і надзвичайно сильну духом людину. Якщо розглядати життя та творчість Лесі Українки саме під таким кутом зору, то зовсім не дивним видається те, що за часів СРСР премію, названу на її честь, вручали саме в галузі дитячої літератури. А між тим мисткиня демонструвала дива волі та наполегливості, намагалася ламати стереотипи не тільки в своїх творах, а й в особистому житті та родинному спілкуванні. Наприклад, із Климентом Квіткою Леся Українка одружилася всупереч бажанню матері – Олени Пчілки, а її релігійні погляди були вельми радикальними як на той час – якщо не атеїстичними, то принаймні близькими до протестантських.
Окремим, не менш важливим, джерелом натхнення Лесі Українки були її подорожі, часто вимушені (з метою лікування) і спогади про них, а також музика. Відомо, що в зв’язку з хворобою письменниця не могла реалізувати себе як музикант, однак музика навіть попри це пронизує всю її літературну творчість. Леся Українка записувала й наспівувала народні пісні, які після її смерті опублікував чоловік.
«Найчастіше ми орієнтуємося на простоту, а насправді потрібно намагатися показати Лесю Українку в усій її складності, суперечності», – стверджує Т. Гундорова, зазначаючи, що не варто продовжувати тлумачити використані письменницею символи в межах радянської літературознавчої парадигми. Зокрема, описаного Лесею Українкою раба-неофіта вважали своєрідним прообразом робітника, пролетаря, «забуваючи», що він піднімав свій голос на захист свободи волі як такої, свободи взагалі. В такому ж спрощеному руслі тлумачилися й «досвітні вогні», які «світять люди робочі», тоді як насправді поезія, до якої належать ці рядки, була своєрідним переспівом індійських гімнів. Не можна заперечувати, що письменниця цікавилася соціалізмом (на межі століть це була досить популярна суспільно-політична течія, «модна» в інтелектуальних колах) і стверджувала, що якби соціалізму не було, то його варто було б вигадати. З іншого боку, вона досить критично ставилася, наприклад, до соціалістичного ідеалу, оскільки він переносив щастя у майбутнє і розглядав людину сучасну як жертву на шляху поступу. Власне, та сама «маленька людина», яка була головним предметом творчих зацікавлень Лесі Українки, – мусить пожертвувати собою заради «щастя майбутніх поколінь», а це неабияк вихолощувало дійсність «тут і тепер».
За радянських часів у шкільних програмах із літератури була відсутня драма «Бояриня», в якій досить гостро стояла національна тема – життя українки в Московії. Не згадувалося й про загальноєвропейський контекст, в якому працювала письменниця, й про те, що вона, фактично, стала одним із провідних літературних критиків на теренах Російської імперії. На замовлення петербурзького видання «Жизнь» Леся Українка готувала статті про найновіші твори Моріса Метерлінка, Гергарта Гауптмана, Генріка Ібсена й багатьох інших. Про ці тексти було відомо і відомо зараз переважно вузькому колу фахівців. «Статті написано на такому [інтелектуальному] рівні, що будь-який сучасний дослідник може тільки позаздрити», – зауважує Т. Гундорова.
Гостя радіопередачі вважає, що Лесю Українку не випадково долучено не тільки до національного літературного пантеону, а й до так званого «тріо класиків», до якого належать також Тарас Шевченко й Іван Франко: «Її постать неможливо було обійти. Скільки її не применшуй, а все одно її видно». Крім того, одна письменниця-жінка серед двох письменників-чоловіків мала репрезентувати цілий «гендерний клас».
У 2021 році виповниться 150 років від дня народження Леся Українки. До цього часу варто було б видати повне зібрання її творів із фаховими коментарями та кілька біографічних студій (інтелектуальну, для широкого кола читачів і для дітей), – говорить Т. Гундорова. Особливу цінність із педагогічної точки зору мають, за її словами, родинні стосунки письменниці (зокрема, взаємини з братами й сестрами), тому вони потребують окремого опрацювання. Бракує також сучасних інсценізацій та екранізацій її творів, але не в народницькому, а в модерному дусі.
Більше про це дізнавайтеся із запису радіоінтерв’ю: https://youtu.be/TJdyUnd31mE.