Що символізує свято Різдва і відколи його відзначають? Як і чому в ньому поєднались язичницький та власне християнський культурні шари? Як українці святкували Різдво у давнину і яких трансформацій свято зазнало за радянських часів? Про це в інтерв’ю програмі «Культура. Live» (ефір від 7 січня 2019 року) радіостанції «Українське радіо «Культура»» розповіла провідний науковий співробітник Українського етнологічного центру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України кандидат історичних наук Галина Бондаренко.
Різдвом називають народження засновника християнства – Ісуса Христа (у Біблії його називають також Месією, Спасителем і Сином Божим), який, згідно з Євангелієм від Луки, котре є частиною Нового заповіту, з’явився на світ у родині теслі Йосипа Обручника та його дружини Марії, які прибули до міста Вифлеєм для участі в переписі населення, що проводився в Іудеї за наказом із Риму. За переказом, новонародженого відвідали пастухи, яких сповістив янгол, і троє волхвів, яким шлях вказала яскрава зоря на небосхилі. «Для з’ясування точної дати цієї події історики Біблії вивчали переписи, які проводились у Римській імперії, а також долучали астрономічні дані, щоб збагнути, яке небесне явище описувалось як вифлеємська зоря. Попри це точної дати все ще не вдалося встановити, хоч орієнтовно це середина грудня. Дату 25 грудня було визначено канонічним церковним правом на Ефеському соборі 431 року. І тут християни вчинили так само, як до них вчиняли представники нових релігій, які приходили на інший культурний ґрунт: для відзначення Різдва вони обрали найбільш прийнятну дату – день зимового сонцестояння (тобто «народження нового (весняного) сонця», «відродження природи», збільшення тривалості світлового дня), який у той чи інший спосіб святкувало більшість тогочасних народів. До речі, існування так званого бога Коляди, свято якого нібито відзначали в цей день давні слов’яни, є питанням дискусійним – його присутність у слов’янському язичницькому пантеоні не доведено. І хоч у Густинському літописі згадується про те, як «кличуть Коляду», в цьому випадку, найімовірніше йдеться про назву пісні, а не про ім’я бога», – пояснює Галина Бондаренко.
Той факт, що день зимового сонцестояння мав виключне значення, зокрема, й у праслов’ян, підтверджується археологічними знахідками. «Наприклад, академік Борис Рибаков у своїй книзі «Язичництво давніх слов’ян» опублікував фото знахідки – горщика-календаря, виявленого під час розкопок у с. Ромашки на Київщині. На ньому дні зимового й літнього сонцестоянь та весняного й осіннього рівнодень позначено хрестами. Це означає, що ці дати вважалися базовими, ключовими для природних циклів, у які людина раніше була включена значно більше. З давніх-давен люди намагалися вплинути на «доброзичливість» природи, схилити її на свій бік за допомогою доступних засобів, найчастіше – шляхом вшанування природних стихій, а саме – силою слова, в яку тоді дуже вірили», – говорить учена.
Як відомо з літописів, за давньоруських часів східні слов’яни навернулися в християнство у Х ст., але боротьба нової релігії з давніми віруваннями тривала ще досить довго і залишила помітний відбиток на особливостях християнського культу у східних слов’ян. «Відомий український історик, в тому числі історик культури, Михайло Грушевський писав, що до наших часів збереглися лише ті з народних звичаїв, які зуміли вписатися в новий культ, «знайти своє місце коло церкви», – розповідає Галина Бондаренко. – Відбулась, і на українських теренах теж, дуже цікава контамінація (поєднання) язичницьких і християнських звичаїв. Новий рік відзначався колись 1 березня, коли починався новий землеробський цикл (звідси й відомі зі «Щедрика» слова про ластівочку, яка, звичайно, прилітає не в грудні чи січні, а навесні). Але існували традиції святкування народження нового сонця наприкінці грудня, в які досить органічно вписалося відзначення Різдва. День зимового сонцестояння було обрано з тих міркувань, що Ісус мав символізувати «сонце життя», «сонце правди», тобто єдине «справжнє сонце». Люди, які ідентифікують себе як християни, безумовно, святкують цього дня сходження на землю Божого Сина та започаткування нового часу, який принципово відрізняється від усього попереднього періоду. Концепція цього свята полягає в оновленні людини, її долученні до божественного. Сучасну культуру святкування Різдва вирізняє її споживацький характер і пасивна участь вірян як глядачів. Давні ж традиції відзначення Різдва передбачали активну участь людей у створенні сакрального простору. Так було колись і на українських теренах. Різдво, як і будь-яке інше свято, мало власний алгоритм і об’єднувало всіх членів роду – як кажуть, і мертвих, і живих, і ненароджених. У традиційному українському суспільстві цей день відзначали за своєрідними концентричними колами, починаючи з найвіддаленіших меж села. Так, на Свят-вечір наймолодші члени родини – діти – спочатку мали віднести вечерю своїм хрещеним батькам, потім – родичам. Коли діти поверталися додому, господар оселі йшов до хліву та стайні, щоб пригостити домашніх тварин, яким, за переказами, Бог у цей час дарував мову за те, що саме худоба зігрівала своїм диханням новонародженого Христа. Тобто наступним «колом» сакрального різдвяного простору після околиць села була садиба, подвір’я. Коли ж, нарешті, було віддано шану односельцям і тваринам, всі члени родини заходили до хати (тобто вже персонального простору), де все вже було готове для святкування, і сідали вечеряти, виконуючи всі належні для цього дня ритуали, щоб новий період, який настає після Різдва, був щасливим. За вечерею в домашньому колі господар обов’язково згадував під час молитви померлих родичів, для них навіть залишали їжу. Але це свято об’єднувало не тільки всіх представників роду, а й усіх членів колективу, адже наступного дня необхідно було відвідати та привітати всіх односельців (крім тих, яких із певної причини – скажімо, за якесь моральне відхилення – було вилучено з життя громади). Важливу функцію виконували колядники – від оселі до оселі вони несли благу звістку про народження Христа. Вважалося, що їхній візит примножить добро і щастя в родині. Саме тому колядників завжди намагалися щедро винагороджувати».
За словами гості радіостудії, українські народні традиції святкування Різдва зазнали суттєвих змін у радянський період. Один із перших більшовицьких декретів у 1918 році проголошував створення Комісії з організації масових свят і видовищ, а також необхідність «боротьби з релігійними пережитками». «Це, безумовно, справило значний вплив, оскільки Україна, силоміць залучена в радянський сценарій розвитку своєї історії, потерпала, як і її святкова культура, від цих реформ. Українське суспільство на той час вирізнялося високим рівнем релігійності, тому, мабуть, невипадково саме Україну було обрано плацдармом для випробування нових ідеологічних технологій. Саме з нашої території бере початок впровадження радянської обрядовості, котра спершу вкорінювалась в армії, школі й осередках культури. Науковці нині схиляються до думки, що «проект Нового року» в Радянському Союзі був покликаний передусім нівелювати значення Різдва. На новий штиб почали переписуватись і традиційні колядки. Замість оригінального тексту співалося, наприклад: «Добрий вечір тобі, вільний пролетарю» або «Застеляйте столи, та все килимами, прикрашайте оселі, та все прапорами», або «Радуйся, земле, рік новий народився». Ці переінакшені тексти входили до пісенників, які поширювалися по всій країні. Замінювалися й символи свята. На спомин про вифлеємську зірку, котра привела до Богонемовляти волхвів і пастухів, у вертепі носили зорю, але в дозволеному за радянських часів форматі – не традиційну восьмикутну, а п’ятикутну кремлівську. 1969 року було створено Комісію з радянських звичаїв, свят і обрядів (до неї входили, в тому числі, й учені), завданням якої було, зокрема, розроблення приблизних сценаріїв відзначення свят родинного циклу з обов’язковим збереженням у них ідеологічного вмісту.
Загалом, в Україні під тиском радянської влади Різдво, котре було загальнонародним святом і відзначалося колективно, на площах, перейшло з публічного, соціального простору до приватного, родинного виміру. До речі, науковці знають, що коли виконавцями того чи іншого обряду стають діти, це свідчить про його перехід до останньої форми побутування. Адже в традиційній народній культурі українців колядниками були виключно дорослі – гурти дорослої молоді (переважно парубки) та церковні хори.
На українських землях, які довший час перебували у складі інших держав, первісні народні різдвяні традиції теж побутували довше. Я, наприклад, народилася на Острожчині, що в Рівненській області, і з дитинства пам’ятаю різдвяні вертепи, котрі слугували своєрідним альтернативним варіантом історії, бо разом із ними до осель входили, скажімо, вилучені з підручників Данило Галицький та Іван Мазепа або постаті локальної історії на кшталт князя Костянтина Острозького.
Особливістю українського так званого народного християнства була радість особистого долучення будь-якої звичайної людини до Різдва Христового як події вселенського масштабу. Наприклад, у Ясеневі на Рахівщині (Закарпаття) я записала колядку, в якій співається про те, як місцеві гуцули прийшли до Вифлеєма та «принесли Христу нарожденному бербеничку сиру, меду». Тобто це свято сприймалось як щось дуже близьке і переживалося на особистісному рівні. Власне, саме це відчуття безпосередньої причетності до Різдва і було втрачено за радянських часів, і в підсумку свято набуло відомого нам формату сімейної вечері, на якій переважає не первинна суть (народження Божого Сина), а ритуальний бік – наприклад, приготування саме 12 страв, аби рік був вдалим. Кількість страв, між іншим, має різні тлумачення: на думку частини фахівців, вона символізує не дванадцятьох апостолів, як прийнято вважати, а дванадцять місяців.
 |
Водночас, треба сказати, що владі вдавалося відстежувати далеко на все: як, наприклад, можна було контролювати відвідування хрещених батьків? Крім того, після хрущовської «відлиги» в Києві почали колядувати групи студентської молоді: в 1960-х роках вони ходили до Спілки письменників та університетських викладачів. У 1970-1980-х роках були поширені так звані «колядування для своїх». Інтелігенція почала відроджували звичаї колядування не тільки в селах, а й у містах. Зі здобуттям Україною незалежності традиція святкування Різдва, котра, здавалося, вже майже зовсім зникла, знову пробилась, як пролісок крізь товщу снігу. Поверненню колядування та народних різдвяних традицій загалом посприяла й легалізація діяльності Церкви. Колядники на вулицях сучасного Києва – свідчення незнищенності цього пласту народної культури, який хоч і трансформується під тиском, але не зникає зовсім», – вважає Галина Бондаренко.
Більше дізнавайтеся з аудіозапису радіопередачі: http://schedule.nrcu.gov.ua/grid/channel/period/item-listen-popup.html?periodItemID=2133689.
Ілюстрації – з відкритих Інтернет-джерел