«Щось біло ткали павучки
На жовтому папері,
І синє літо на гачки
Вже зачиняло двері».
/Микола Вінграновський/
«Падає з дерев пожовкле листя,
День уже в обіди догорів, –
Кажуть, що вночі на передмістя
Осінь приблукала з хуторів».
/Євген Плужник/
«Вже вистигають у ночах
озера, мовчазні і чисті.
Блідої осені печать
лягла на пагорби врочисті.
Тут, по узгір’ю, за селом –
іду. І світиться незвично
природи золоте чоло,
осмислене і таємниче».
/Ірина Жиленко/
«В осінніх барвах розкошує око.
Качки з води, мов до-ре-мі-фа-соль,
по висхідній злітають над бароко
плакучих верб, під ґотику тополь…»
/Анатолій Кичинський/
Національний дендрологічний парк «Софіївка» НАН України в Умані – видатний пам’ятник садово-паркового мистецтва кінця XVIII – початку XIX ст.ст. світового значення, пам’ятка паркобудування й архітектури України, занесений до державного реєстру національного культурного надбання (рішення Колегії Держкоммістобудування України від 23.12.1993 №12 на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 12.08.1992 №466), музей природи і садово-паркового мистецтва.
Парк засновано у 1796 році польським магнатом Станіславом Щенсним Потоцьким і названо «Софіївкою» на честь його дружини-грекині Софії. Місце, на якому створено парк «Софіївка», до 1796 року складалося з майже незаліснених пагорбів, поміж якими протікав струмок, що починався поблизу села Війтівка (нині – Родниківка). Долина з природними виходами граніту – ось і все, чим обдарувала природа цю дивовижну місцину, а дивовижний парк, зарослий екзотичною флорою, – те, що зуміла створити людина.
Осіння «Софіївка» – це калейдоскоп яскравих фарб, свіже повітря, прегарні краєвиди. Та цього року осінь там була особливо красивою та по-справжньому казковою, ніби зійшла з художніх полотен.
«Красива осінь вишиває клени
червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим…»
/Ліна Костенко/
Цей парк – чи не найпопулярніше місце для відпочинку та медитації, затишний притулок для закоханих сердець і філософськи налаштованих людей.
Одним із найдивовижніших і мальовничих куточків «Софіївки» є Нижній став і фонтан «Змія», котрий у сонячну пору доби завжди супроводжує веселка. За вигадливими танцями паркових фонтанів можна спостерігати годинами – це видовище заворожує та вмиротворює. Цікаво, що фонтан працює без насосів, а завдяки перепадові тиску води у водоймах «Софіївки».
Доріжки парку всипані золотистим листям, яке чудово переливається під яскравим сонцем, немов підморгуючи своїм гостям. Клумби цієї пори ще барвистіші й красивіші, ніж улітку. Біля Нижнього ставу завжди людно – кожен поспішає погодувати лебедів. Тінистими алеями парку полюбляють гуляти закохані. Поряд із прохолодними ставками «Софіївки» можна випити філіжанку кави, розташувавшись на затишній лавці. Помаранчеве й золоте листя на яскравозеленій траві, блакитне небо... Казкове осіннє тло все змінює і робить парк іще привабливішим. Вечоріє. Сонячне проміння прослизає крізь гілля дерев, з якого ще не зовсім обсипалося листя.
Душевно, задумливо, мрійно… Чи не серед таких краєвидів створено найкращі зразки української пейзажної та філософської лірики? Скажімо…
***
Висне небо синє,
Синє, та не те…
Яків Щоголів
«Почорніли заводі в озерах
І ясніші стали разом з тим.
Від листків падучих ніжний шерех
Заплітається в ранковий дим.
Вставлено у вікна другі рами,
Вата і калина поміж рам,
Знову стали діти школярами
І синиця дзвонить школярам.
Ніби на гравюрі Хокусаї,
Ліс грабовий золотом цвіте,
Щоголівське небо нависає
Над землею — «синє, та не те».
У пучок останні квіти зв’яжем,
Що морозом називають їх...
Часом можна висловить пейзажем
Те, для чого слів нема людських».
/Максим Рильський/
***
«Запахла осінь в’ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, —
І свіжі айстри над піском рум’яним
Зоріють за одчиненим вікном.
У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає. І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голову сріблом?
Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!
Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.
/Максим Рильський/
***
«Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка гола мерзне за вікном».
/Володимир Сосюра/
***
Осіннє дерево
«Втомилось дерево. І кволо
розтисло волі кулачок.
Ковзнула трепетно додолу
остання з царських сорочок.
Ні, дерево не підхопило
свій одяг, не знітилось, ні.
Воно його переступило,
в своїй прекрасній голизні
знайшовши втіху потаємну,
і гордість, і нову красу,
майбутньої поеми тему,
і ціль, і суть…
Крізь вікна, темні од негоди, —
струнке, затяте, голосне, —
воно — від імені природи,
воно — як стовпник благородний —
навчає розуму мене.
Явившись з піни листопаду,
немовби вирвавшись з-за грат,
кричить: «Навчись переступати
розкішний прах своїх утрат!
Не голоси за проминулим,
прожитим днем не дорожи.
То лиш очищення від мулу,
лиш омовіння від іржі.
Усе, що можна в нас забрати, —
не варте нас. Нехай мине!»
«Все правда, дерево, все правда,
от тільки серце в нас чудне.
Все розуміє, всі пророчі
премудрості. Про ціль. Про суть.
А все ж — як із порізу, точить
одна за одною — сльозу…»
/Ірина Жиленко/
***
«Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль.
І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,
перемотує літо на чорні котушки тополь,
шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.
Тихо строчать дощі... І навіщо мені ця печаль?
Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?
Я прощаюся з літом. І воно мені каже: «Прощай!»
І хитає над шляхом порожні гнізда грачині».
/Ліна Костенко/
***
«Старі дуби, спасибі вам за осінь,
За відлітання радості і птиць.
Ще, певно, я затуркана не зовсім,
Що чую шурхіт княжих багряниць.
Моя княгине! Ти ідеш вмирати,
Піднявши вгору стомлене лице.
Я плачу й можу сліз не витирати.
Старі дуби, спасибі вам за це».
/Ліна Костенко/
Проте, звичайно, не менш гарна й приваблива «Софіївка» навесні та влітку.
Цілком новий об’єкт, який виріс поруч із історичним дендропарком, – фентезі-парк «Нова Софіївка». Раніше тут було 12 га пустищ і сміттєзвалищ, сьогодні – єдиний у Східній Європі дендропарк у стилі фентезі.
У «Новій Софіївці» поєднуються природа, сучасне й традиційне мистецтво, різні світові культури, представлені унікальними композиціями й арт-об’єктами, зокрема такими, як:
- світломузична арт-інсталяція з портретом Софії Потоцької;
- стилізована вхідна група з ілюстраціями періодів розвитку «Софіївки»;
- інноваційне 3D-мапінг-шоу «Душа лісу»;
- оглядовий майданчик;
- водоспад «Дракони»;
- скульптура «Пегас»;
- традиційна Українська садиба з символічною атрибутикою та найяскравішими представниками української міфології;
- японський сад із озером, альтанками, садом каменів;
- скульптури самураїв і ніндзя;
- символічні японські панно, викладені барвистою мозаїкою;
- регулярний та пейзажний сади;
- казковий сад;
- сад фонтанів;
- фонтан «Корабель»;
- багатофункціональний дитячий майданчик;
- мостові переходи через р. Кам’янка;
- малі архітектурні форми (бібліотека й будиночок для дітей);
- оригінальні композиції та форми з топіарних рослин;
- сотні видів хвойних, листяних дерев і кущів, а також багаторічників, лісових та берегових рослин, композиції з топіарних рослин і рослинних форм.
Особливо привабливою «Нова Софіївка» стає, коли западає темрява, адже ввечері тут працюють світломузичні арт-інсталяції. Тож фентезі-парк доволі вдало доповнив уже наявні туристичні об’єкти і місто тепер цікаво відвідувати в будь-який час доби. Завітайте і ви!
За інформацією Національного дендрологічного парку «Софіївка» НАН України
Фото: Національний дендрологічний парк «Софіївка» НАН України та Сергій Коваленко