Історик зазначає: «Найбільшими в історії людства популістами показали себе Владімір Лєнін та його оточення. Мова навіть не про принадні картини «світлого майбутнього» з розподілом матеріальних і культурних благ за потребами. Щоразу, коли виникала потреба, вожді більшовиків замилювали очі громадян, запевняючи в співчутливому ставленні до їхніх вимог і сподівань, але твердо пам’ятали про свій інтерес. Пошуки столиці для радянської України, які тривали півтора десятиліття, є одним із таких прикладів».
Автор статті робить огляд народження радянської України, постання Києва як столиці радянської України, першого засідання Раднаркому УСРР, яке відбулося у Києві 23 березня 1919 року, та пояснює чому перенесли столицю УСРР до Харкова.
Щодо останнього, Станіслав Кульчицький зазначає: «Столицею УСРР Київ залишався недовго. Під впливом селянських повстань радянська влада в Україні розвалилася. Останні радянські установи покинули столицю 30 серпня 1919-го. Україна була окупована білогвардійськими військами генерала Дєнікіна. Взимку 1919–1920 років армії Льва Троцького знову заволоділи Україною. 11 грудня радянські війська зайняли Харків, а 16 грудня — Київ. Постало питання про відновлення УСРР та її керівних органів. 11 грудня в Москві було створено радянський орган влади — Всеукраїнський революційний комітет. 12 грудня в Серпухові утворився секретаріат ЦК КПУ, який ухвалив рішення «наполягати перед ЦК РКП, щоб ревком міг негайно перенести своє місцеперебування до Харкова». У Москві це питання не вважали нагальним через незрозумілу воєнно-стратегічну ситуацію, й обидва центри влади УСРР опинилися в Харкові явочним порядком. Політбюро ЦК РКП(б) тільки 17 і 18 січня 1920 року санкціонувало перебування в Харкові ЦК КП(б)У, Всеукрревкому й штабу Південно-Західного фронту. Це не означало, що столицею УСРР ставав Харків. 3 січня в листі Лєніну Затонський написав: «Те, що центр нині в Харкові, правильно — міцніший зв’язок із Південним фронтом, із Москвою кращий, але ще раз звертаю вашу увагу, не забувайте Києва — справжньої політичної столиці України». 8 травня Троцький зауважував: «Київ — столиця радянської України — сьогодні в руках польських панів». Сам факт короткочасної окупації міста польською армією доводив його воєнно-стратегічну вразливість як осередку влади. Харків залишався політико-адміністративним центром УСРР із невизначеним статусом досить довго. Тільки 1 червня 1923 року в порядку денному засідання політбюро ЦК КП(б)У з’явився пункт «Харків як столиця України». Ухвалена резолюція вказувала на те, що він на тривалий час, але не назавжди мусить залишатися столичним містом: «Визнаючи, що Харків має надовго залишитися столицею України, вважати необхідним концентрування в ньому всіх основних українських культурних центрів: Української академії, Наукового комітету та інших. У першу чергу потрібно перевести Академію наук». Ухвалення такої резолюції спровокувало метушню у вищому компартійно-радянському керівництві. Комісія Раднаркому під керівництвом Раковського, яка була утворена для імплементації директив ХІІ з’їзду РКП(б) з національного питання, 10 липня доручила Наркомату внутрішніх справ розробити проект державного акта про оголошення Харкова столицею УСРР «з усіма наслідками, що з цього випливають». Звістка потрапила в газети у дещо перекрученому вигляді: нібито ВУЦВК ухвалив постанову про оголошення Харкова столицею. Президія ВУЦВК опублікувала в газеті «Вісті» 26 липня повідомлення, що нарком внутрішніх справ протягом місяця має розробити план упорядкування Харкова й визначити необхідну для цього суму, щоб включити її до державного бюджету, а також план зосередження в Харкові українських культурних установ. Ось на бюджеті все й зупинилося. Коштів на перенесення українських культурних центрів, а передусім Всеукраїнської академії наук, з одного міста в інше не знайшлося. Політбюро ЦК КП(б)У вирішило відкласти на невизначений термін офіційне оголошення про перетворення Харкова на столицю України. Тільки в новій Конституції УСРР, ухваленій у травні 1929-го, було зазначено, що столицею України є Харків».
Надалі столицю УСРР все ж перенесли до Києва, але вже тоді, коли потенціал визвольного руху в Україні був вичерпаний: «За п’ять років (1934–1938) у промислове, житлове, комунальне та соціально-культурне будівництво столиці України було вкладено до 1,5 млрд руб. переважно із союзного бюджету. Напередодні Другої світової війни Київ був найкращим містом республіки з мільйонним населенням».
За інформацією часопису «Український тиждень»