Хоча сперечатися з приватною позицією малопоінформованої людини є справою невиправдано затратною передусім щодо доцільності й ефективності витрачання часу, проте необхідно внести ясність щодо деяких тверджень допису М. Поліщука «Зіпсований телефон, або залиште у спокої Кім Ір Сена», з огляду на кілька моментів.
По-перше, йдеться про дезінформацію потенційних читачів матеріалу М. Поліщука.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015 р. № 416 «Про затвердження нового складу Української національної комісії з питань правопису» підготування нової редакції українського правопису було доручено спеціально створеній Українській національній комісії з питань правопису, до складу якої ввійшли науковці Інституту української мови НАН України, Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, Українського мовно-інформаційного фонду НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного університету “Києво-Могилянська академія”, Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, Львівського національного університету імені Івана Франка, Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка; очолили комісію віцепрезидент НАН України акад. НАН України С. І. Пирожков та заступник міністра освіти і науки України проф. М. В. Стріха. Саме комісія, а не Інститут української мови НАН України, була визначена виконавцем цього доручення Уряду.
Автор нав’язує читацькій аудиторії думку, що під час створення нової редакції українського правопису «діяла схема крадіжки державних грошей у великих розмірах» подібно до схеми «підтримки вітчизняного кінематографу». Проте всі члени комісії, зокрема й співробітники Інституту української мови НАН України, працювали на громадських засадах, не отримуючи за це грошової винагороди. Інститут української мови НАН України не звертався до Уряду щодо виділення спеціального фінансування на створення нової редакції правопису. Тому твердження про «вибивання фінансування на розробку нової редакції правопису» та «переведення грошей із бюджетних у приватні» є нісенітницею і цілеспрямованим наклепом.
По-друге, удаючи з себе фахівця з правописного регулювання мови, М. Поліщук навіть не замислюється над тим, що правопис української мови не може бути «зґуґленим» із російського правопису, бо це різні мови, і в перекладі іншою мовою російський правопис залишиться правописом російської мови і ніколи не стане правописом української мови.
Правопис кожної мови регулює написання насамперед питомої лексики і словоформ, а також численних елементів, перейнятих із чужих мов. Унормування написання чужомовних елементів в українській мові підпорядковується дії загальних законів її фонетики й граматики, а не особливостям звукової системи, тенденціям словотворення чи семантики слова в мові, яка стала джерелом безпосереднього чи опосередкованого переймання. Українська мова оберігає свою систему, а не розчиняється в системах великої кількості мов, із яких переймає різноманітні слова і вирази.
По-третє, щодо якості кінцевого продукту – нової редакції українського правопису, то це питання дискусій у професійному середовищі, що й відбувається, зокрема і на засіданнях мовознавців Інституту української мови (остання така зустріч із запрошенням науковців Національної академії педагогічних наук України, працівників університетів, учителів, редакторів відбулася в Інституті української мови НАН України 12 березня 2020 р., про що інформація доступна на сайті Інституту).
Отже, вибіркове «інформування», до якого вдався автор допису, свідчить про свідоме підпорядкування тексту іншому, далекому від пошуку істини, завданню: питання українського правопису М. Поліщук використав як прикриття чергового цілеспрямованого нападу на академічну науку та ще й із виразним відтінком українофобії.
Інститут української мови НАН України