Черговим гостем програми «Обличчя», що виходить в ефірі телеканалу «UA: Київ» і присвячується життєвим історіям видатних українських діячів мистецтва, культури й науки, став голова Комісії з біобезпеки та біологічного захисту при Раді національної безпеки і оборони України, член Президії Національної академії наук України, академік-секретар Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України, директор Інституту біохімії імені О.В. Палладіна НАН України, Надзвичайний і Повноважний Посол України академік Сергій Комісаренко. Пропонуємо вашій увазі головні тези цього інтерв’ю.

* * *

Про родину:

«Моя мама – з Києва, її батько, а мій дід іще до революції був службовцем на Південно-Західній залізниці. Мій батько [Василь Павлович Комісаренко (1907–1993), академік НАН України та НАМН України] родом із села Черняхів [Київщина], його батько був ковалем. З віком я з дедалі більшим захватом ставлюся до свого батька, бо зрозумів, яким величезним було його прагнення до науки. Спочатку він став фельдшером. Здавалось би, що це тоді означало для сільського хлопця? Майже «стеля» кар’єри. Але ж ні, він захотів вивчитися на лікаря. Закінчивши Харківський медичний інститут [нині – Харківський національний медичний університет], вирішив займатися науковою діяльністю – вступив до аспірантури, захистив кандидатську дисертацію. Батько був одним із перших, хто за часів СРСР, іще у 1930-х роках, впровадив у виробництво інсулін. Завдяки своєму великому талантові 31-річним став директором інституту в Харкові, згодом – заступником наркома охорони здоров’я УРСР, котрий відповідав за науку й освіту. Та одночасно батько прийшов до академіка Олександра Богомольця – з наміром і далі займатися наукою. Захистив докторську дисертацію. Тобто прагнення до науки було в нього постійним, і він таки став відомим ученим».

Про наукову зміну:

«Кожну людину цікавить щось нове, тому прагнення до науки існує завжди. Кажуть, що генії народжуються на периферії, а помирають у столиці. Так-от, у нас дуже багато талановитої молоді – не тільки в Києві, а всюди по Україні. Українці взагалі дуже здібні люди. <…>

Відбір талановитої молоді має починатися ще у школах. Потрібно якомога раніше виявляти схильності та здібності дітей. Є такий вислів, що на кожному цвинтарі лежать Ньютони, Шевченки й Шекспіри, які ними не стали, бо для цього не було умов. Наведу цікавий приклад. Одна з, на жаль, небагатьох членкинь Національної академії наук України – моя учениця академік Марина Володимирівна Скок – почала займатися наукою ще зі школи. Потім, під час навчання у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, продовжила виконувати дослідження в моїй лабораторії в Інституті біохімії, захистила кандидатську та докторську дисертації і певний час працювала за кордоном за тематикою, близькою нашому Інститутові. Врешті-решт, Марину Володимирівну обрали членом-кореспондентом, а пізніше й академіком НАН України. Їй належать дуже цікаві відкриття. <…>

Та зазвичай, коли молоді люди закінчують аспірантуру і здобувають науковий ступінь, – що далі? Їм потрібне житло. Некияни не можуть орендувати його на свою зарплатню. Створивши сім’ю та народивши дитину, вони починають шукати інших місць роботи, де платять більше: йдуть до представництв іноземних компанії, приватних фірм або й виїжджають за кордон. Вихід із цієї ситуацій такий: треба розвивати і фінансувати власну науку. Тоді ці люди залишатимуться і працюватимуть на свою країну».

Про функції науковців:

«Головна функція вчених – це здобуття нових знань. Друга за важливістю – використання усіх наявних у світі (а не тільки отриманих в Україні) знань на користь нашої держави. Третя функція – підготовка молодих учених, а четверта – популяризація науки».

Про академіка Бориса Патона та Національну академію наук України:

«Борис Євгенович Патон – фантастична постать. Невіддільна від української науки загалом і Національної академії наук зокрема. <…>

Академія зараз дуже суттєво недофінансована, через що переживає великі труднощі. Але люди повинні зрозуміти, що Академія наук – це стержень стабільності нашої держави.

Думаю, нинішню кількість академічних установ можна було б скоротити, об’єднавши близькі за тематикою інститути, що, напевно, дозволить заощадити якісь кошти. Проте бюджет Академії однаково слід збільшити в 4-6 разів – і вона поверне суспільству ці витрати новими знаннями й новими розробками. На жаль, в Україні поки відсутній механізм використання нових знань. У моєму Інституті, наприклад, розробили нові діагностикуми й ліки, які не впроваджуються, бо не потрібні нашій країні. Проте якщо ці розробки не гірші, а то й кращі, та ще й дешевші, ніж закордонні аналоги, то їх варто випускати. Інститут не має на це права. Всі українські фармацевтичні компанії приватні й потребують гарантій того, що вироблений продукт купуватиметься, – потрібен механізм соціального запиту. Фінансові гарантії повинна надати держава».

Про реалізовані ініціативи:

«Коли я працював заступником голови Ради Міністрів УРСР, а потім і першим віцепрем’єр-міністром України з гуманітарних питань, настали дуже цікаві часи – Комуністична партія вже не була впливовою, як колись, і в Уряді можна було робити багато важливих і нових справ, неможливих раніше. По-перше, ми ініціювали повернення релігійним громадам їхніх культових споруд: Олександрівського костелу – римо-католикам, Собору Святого Юра – греко-католикам, Синагоги Бродського – юдеям і так далі. Було засновано Музей Івана Гончара, хоча спершу в Уряді поставилися до цієї ідеї досить холодно, втілено ідею відновлення Києво-Могилянської академії, вшановано пам’ять жертв Бабиного Яру. …Мій батько товаришував із Миколою Бажаном, Павлом Тичиною, Максимом Рильським, тож мені пощастило знати їх усіх особисто. І коли Микола Платонович Бажан розповідав про трагедію Бабиного Яру, я ніяк не міг зрозуміти, чому приховуються ці страхіття, скоєні нацистами в Києві, зокрема з його єврейським населенням. Тож однією з моїх ініціатив на урядовій посаді стало відзначення 50-ї річниці цієї трагедії. Я не маю єврейського коріння, та вважав, що це обов’язково потрібно зробити. Це було справедливо і вчасно. Ми організували участь у жалобних заходах тодішнього президента США Джорджа Буша-старшого – і подія набула світового звучання».

Про життєву місію:

«Найважливіше – жити так, щоб було цікаво. Якщо ти обрав свій шлях, треба іти ним і робити якомога більше корисного для людей. Це приносить величезне задоволення. Я обрав свій шлях давно і дуже тішуся, що мені пощастило успішно скористатися шансами, які подарувала доля».

Більше про це, а також про обличчя сучасної науки, роботу на чолі дипломатичного представництва України у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії, передачу нашій країні британської антарктичної станції «Фарадей» (нині – «Академік Вернадський») та американську гуманітарну допомогу на початку 1990-х років, діяльність Малої академії наук України, підготовку молодих кадрів в установах НАН України, спілкування з Марією Примаченко, Сергієм Параджановим, Юрієм Іллєнком і Леонідом Кравчуком та багато іншого дізнавайтеся з відеозаписів інтерв’ю: https://youtu.be/pQFT_ZIyX5Y або https://youtu.be/AU12SnDmln4 (записи ідентичні).