Перегляд повідомлення

Тетяна Євсєєва зазначає: «Після відступу з Києва війська та уряду УНР Директорії у червні 1920 р. ВПЦР та підпорядковані їй українські парафії у боротьбі за автокефалію могли сподіватися лише на власні сили та… більшовицьке законодавство. Інстинкт самозбереження диктував певний алгоритм дій. З одного боку ВПЦР мусила вдатися до дипломатичних загравань з більшовицькою владою, а з іншого – до боїв без правил у церковному середовищі. 13 червня, на другий же день після вступу червоних до Києва, ВПЦР надіслала до Київського губревкому велику і змістовну заяву. У документі насамперед підкреслювалося, що «українська церква мала змогу розпочати своє відродження … тільки під час Радянської Влади, яка проголосила закон про відокремлення церкви від держави, а тим самим і про передачу церковної справи у руки віруючого народу». Виправдовуючи заходи з затвердження на посаді Київського губерніяльного комісара з релігійних справ від УНР свого представника, ВПЦР у цій заяві майстерно скористалася реальними фактами конфлікту з міністром Ісповідань УНР Іваном Огієнком та давнім конфліктом з місцевим проросійським єпископатом. Вона вказувала, що претендувати на посаду комісара її спонукала з одного боку «Польсько-Петлюрівська влада, яка прийшла на початку травня біжучого року на Вкраїну, намагалася взяти в свої руки й церковні справи, поставившись гостро-вороже до ВПЦР і напряму її діяльності». А з іншого — потреба боротися з ворожими, у тому числі й до більшовиків, колами «чорносотенного духівництва і реакційно-буржуазних елементів київського громадянства». Сприяючи «праці київської губерніяльної церковної ради в справі ліквідації старорежимних церковних установ», губерніяльний комісар мав би разом з нею утворювати нові. Наостанок діячі ВПЦР, як «православний орган революційної української православної церкви», спробували заручитися підтримкою своєї діяльності вже з боку представників радвлади».

Далі авторка описує невдалу спробу ВПЦР порозумітися з Московським патріархатом у справі  здобуття канонічним шляхом  єпископату для українських парафій та проблеми з українізацією церковного життя у 1920-му році.

Наостанок історикиня підсумовує: «Розпочавши українізацію / розмосковлення парафій у 1920-му, ВПЦР, а після інституалізації у 1921 р. вже УАПЦ, перетворилася на серйозного конкурента і для патріаршої церкви, і для обновленців: їм довелося дозволити службу чи проповіді українською там, де цього бажала громада. Діячі ВПЦР доклали титанічних зусиль до перекладу богослужбової літератури та українізації богослужіння. Як показала практика, перехід у провадженні парафіяльної документації на українську мову як ділову був невимушеним і природним для людей. Доволі швидко ця «буржуазна, петлюрівська українізація» стала конкурентом і до українізації більшовицької, але це вже інша історія».

За інформацією ресурсу «Ділова столиця»