Про архаїчні мотиви змагальності, протистояння, відродження в українській традиційній культурі розповідає старший науковий співробітник відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України кандидат історичних наук Леся Горошко-Погорецька у черговій добірці випусків (за січень–лютий 2021 року) своєї авторської рубрики «Своя сорочка», котра щобудня виходить в ефір на радіостанції «Львівська хвиля».
 Маланкарі (фото: vashkivtsi.com) |
Святкова борня
«Напевно, всі з дитинства пам’ятають казку про двох цапків, але, гадаю, мало хто знає, що в українській традиційній культурі існував звичай (поодинокі згадки свідчать, що він іще зберігається подекуди – скажімо, в місті Вашківці Вижницького району Чернівецької області) влаштовувати змагання на зламі старого й Нового року – в ніч проти 14 січня. Колядницькі чи маланкувальні гурти, в складі яких неодмінно мусили бути перебраний «ведмідь» зі своїм погоничем («циганом»), виходили на кладку посеред річки, що розділяла село на кутки, і намагалися зсунути всіх супротивників у воду, не використовуючи прийомів рукопашного бою. На жаль, унаслідок такої «забави» траплялись і каліцтва, і смерті. То навіщо це все робилося? Річ у тім, що гурт-переможець отримував право першим заколядувати на чужій території.
До речі, це не суто український звичай. Подібні явища насправді доволі архаїчні і в різних формах зустрічались і в інших народів. До прикладу, в середньовічних італійських містах-державах відбувалося змагання за символічне захоплення мосту – «gioco del ponte» (дослівно: «гра на мосту»). У Болгарії ж і дотепер відомі цвинтарі, на яких ховали виключно учасників отаких новорічних боїв – русальців, джамаларів, сурвакарів. Треба сказати, що загибель у святковій борні розглядалася не як кримінальний злочин, а як пожертва богам. Тож, за звичаєвим правом, винуватців не судили й не карали. Своєрідним переродженням цього звичаю, його переходом на інший щабель можна вважати агресивних футбольних уболівальників (ультрас). Існує також думка, що штурханини на мосту взагалі стали предтечею сучасних футболу та боксу».
 Анатолій Базилевич. Ілюстрація до повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» (джерело: ipress.ua) |
«Хай йому грець!»
«Українці, як і інші народи, здавна вживали лайливі слова й вирази – власні та запозичені. Нинішня ненормативна, обсценна лексика у дохристиянські часи не вважалася сороміцькою, табу на неї наклали лише згодом. Перші етнографічні фіксації та класифікації лихослів’я припали на ХІХ століття. Відтоді й досі побутує уявлення, ніби питомо українською є лайка «анального» (колоректального) характеру, відгенітальна вважається російською, а богохульство – властивим для поляків. Хоча насправді арсенал лайливих слів і виразів доволі багатий. До прикладу, у традиційній українській культурі свиня та собака вважалися нечистими тваринами: їх обминали навіть на Водохреще, кроплячи свяченою водою оселю та господарські будівлі. Тож назви цих тварин теж надовго увійшли до «брудного» лексикону». Притаманні для нього також пестливі та зменшувальні форми лайливих слів, які, з одного боку, дають змогу «випустити пару», а з іншого – не є аж такими образливими; а також великий пласт інтимної лексики».
 Опанас Сластіон. «Вечір. Село» (джерело: medium.com) |
Війна цехів, або ж У добрий час сказати, а в лихий – змовчати
«Іще у ХІХ – на початку ХХ століття у багатьох українських регіонах не годилося «під руку» запитували гончаря, котрий їхав на базар чи ярмарок продавати свій крам: «А де будеш молоть?», – на що він міг відказати: «Де чорти будуть твого батька колоть». Не цікавилися також: «Горці на млин?», – бо у відповідь могли почути: «Зуби на млин!» А деякі гончарі за такі запитання могли й у вухо зацідити.
Чому так відбувалося? По-перше, згідно з давніми уявленнями, згадки про млин віщували гончареві невдачу в дорозі, що було більш ніж прикро, адже для отримання кінцевого продукту працювали довго й ретельно: накопували і вимішували глину, ліпили вироби, висушували та випалювали їх у печі, розмальовували, а потім ще й везли на продаж.
По-друге, дві надзвичайно шановані у традиційному селі професії – мірошник і гончар – протиставлялися. Що ж лежало в основі цієї опозиції? Згадати бодай народні казки, де у млинах зазвичай товклися куцохвості. Вважалося, що мірошник досягає успіху лише з допомогою різної нечистої сили (водяник обертає колесо водяного млина і так далі). Гончарний же промисел процвітав завдяки вогню. В такий спосіб, ще за дохристиянськими уявленнями, виявлялися діаметрально протилежними хтонічний «низ», пов’язаний із водою, та життєдайний «верх», що асоціювався із сонцем і верховними богами, зокрема Перуном, який уражав дідьків блискавками (після навернення наших пращурів у християнство ця «функція» перейшла до Святого Іллі на вогненній колісниці)».
 Софія Караффа-Корбут. «Мавка» – одна з ілюстрацій до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» (джерело: archive.chytomo.com) |
Вмістилище смислів
«На думку деяких дослідників, чи не найвідоміший твір Лесі Українки – драма-феєрія «Лісова пісня» – є інтерпретацією стародавньої легенди про Святий Грааль. На початку 2000-х років багато галасу наробив детективний роман Дена Брауна «Код да Вінчі», в якому теж обігрується ця тема. Навколо книги вирували пристрасті, деякі релігійні громади забороняли та знищували її, а на автора мало не наклали анафему. А все тому, що, за сюжетом, Святим Граалем виявляється не чаша, з якої пив Христос (або в якій зберігалося кілька краплин його крові), а Марія Магдалина (в авторській художній версії – мати його ймовірної доньки). Однак Ден Браун зовсім не першим і, вочевидь, не останнім висловив цю ідею. Легенда про Святий Грааль сягає корінням стародавнього індоєвропейського міфу про магічний кубок – символ життя й відродження, який тільки за християнських часів трансформувався у конкретний матеріальний предмет. Знаменитий діалог Мавки з Лукашем, можливо, натякає саме на первинні уявлення про Святий Грааль не як про певну посудину, а як про своєрідний резервуар життя, тобто жіноче тіло, яке і помирає, але й символічно відроджується: «О, не журися за тіло! / Ясним вогнем засвітилось воно, / чистим, палючим, як добре вино, / вільними іскрами вгору злетіло. / Легкий, пухкий попілець / ляже, вернувшися, в рідну землицю, / вкупі з водою там зростить вербицю, – / стане початком тоді мій кінець»».
За інформацією Інституту народознавства НАН України
та Пресслужби НАН України