35 років тому – 26 квітня 1986 року – сталася наймасштабніша в історії ядерної енергетики аварія на Чорнобильській АЕС. Це була справжня катастрофа – несподівана, непередбачувана, яка вплинула і на історію країни, і на долі багатьох людей.

Разом із ліквідаторами аварії: пожежниками, військовими, інженерами і багатьма іншими працювали й учені Національної академії наук України (тоді – АН УРСР). Вже на початку травня був створений Штаб АН УРСР у зоні відчуження, діяли експедиції і оперативні групи відомчих наукових підрозділів (Держкомгідромету, Мінсредмашу, МОЗ, ВАСГНІЛ, Міноборони та ін.). Були створені комісії, які оперативно розробляли заходи щодо забезпечення захисту населення, очищення вод, вирішення медичних проблем, картографування радіаційно забруднених територій, комп'ютерного моделювання поширення радіації та інші. Практично всі роботи в зоні аварії вимагали наукового супроводу, адже потрібно було враховувати вплив радіаційного забруднення. Вчені профільних структур та інститутів НАН України працювали в осередку зони ураження, проводячи діагностику стану реактора, встановлюючи датчики в найнебезпечніших місцях, часто ризикуючи життям.

Пропонуємо вашій увазі спогади провідного спеціаліста ВНО "Монокристалреактив", нині – головного наукового співробітника Інституту сцинтиляційних матеріалів НАН України доктора фізико-математичних наук Володимира Рижикова.

* * *

"Вже 3 травня 1986 року при Академії наук УРСР була створена Оперативна комісія по ліквідації наслідків аварії на чолі з академіком В.І. Трефіловим, заступниками – академіками В.Г. Бар’яхтаром та В.П. Кухарем. У тісному контакті з комісією працював наш НТК «Інститут монокристалів» НАН України (тоді – ВНО «Монокристалреактив» Міністерства хімічної промисловості СРСР, м. Харків).

Відразу після звістки про аварію генеральний директор ВНО «Монокристалреактив» Володимир Семиноженко зібрав провідних спеціалістів та запропонував подумати, який внесок ми можемо зробити в цій трагічній ситуації. Так діяли, мабуть, більшість академічних організацій, але на той час ВНО «Монокристалреактив» Міністерства хімічної промисловості СРСР був провідною організацією з розробки і створення детекторів іонізуючого проміння в СРСР. Кристали та сцинтиляційні блоки, які розроблялись і вироблялись у ВНО, широко застосовувались в дозиметричних та спектрометричних вимірювальних системах для різноманітних застосувань – від космосу до сфери ядерної безпеки, пошуку корисних копалин та медицини.

Перед нами було поставлене завдання щодо створення приладу, який би витримував надвисокі дози радіації та залишався дієздатним у критичних умовах. Водночас стандартні детектори не могли бути застосовані, адже при роботі в нестандартних умовах і при надзвичайно високому рівні проміння вони швидко виходили з ладу. Хоча традиційні детектори все ж таки використовувались для створення карти радіаційного забруднення. Отже, завдання було наступним: по-перше, необхідно було створити радіаційно стійкий детектор, по-друге, для безпечної роботи персоналу він мав бути дистанційно віддалений від вимірювального блоку.

У той час головна організація нашого об’єднання ВНДІ Монокристалів, сцинтиляційних матеріалів та особливо чистих хімічних сполук вже розпочала розробку радіаційно стійких детекторів нового типу «сцинтилятор-фотодіод». Я був призначений дирекцією керівником програми з цієї теми. Вивчення зарубіжних публікацій показало, що вже були окремі спроби застосування подібних матеріалів у дозиметрії. А в нас вже були конкретні розробки для вирішення цієї проблеми – радіаційно стійкі сцинтилятори з активованого селеніду цинку (розробка авторського колективу вчених нашого Інституту) і фотодіоди для спеціальних застосувань, розроблені у Центральному конструкторському бюро "РИТМ" заводу "КВАРЦ" (м. Чернівці).

Перші ж експерименти показали, що нам пощастило. У цьому плані ми напали, так би мовити, на "золоту жилу". Наші детектори виявилися радіаційно стійкими саме для умов Чорнобиля: тримали дозу аж до 1 млн Рад, що на кілька порядків перевищувало традиційні, і, підкреслю, мали унікальний -10⁷- динамічний діапазон лінійності характеристики. Звичайно, не все було так просто, спочатку існували проблеми боротьби з шумами, наводками і передачею слабких сигналів на відстані. Ці проблеми дуже довго не вдавалося вирішити.

Нарешті лабораторний зразок дозиметра був створений і очікувались його випробування в реальних умовах. У цей час на четвертий аварійний блок ЧАЄС наших учених вже не допускали і реальна ситуація в зруйнованому реакторі замовчувалася. Треба відверто сказати, що в пресі катастрофа глобального масштабу скромно іменувалася аварією, наслідки якої успішно долаються.

Однак, співпраця з Національним дослідним центром «Курчатовський інститут» відіграла свою роль, і ми отримали з ЧАЕС запрошення, на підставі якого видавалась перепустка в Зону.

Після цього я багато разів відвідував Зону, але враження від першої поїздки були незабутні. Відразу після шлагбаума ніби потрапляєш в інший світ: абсолютна тиша, глибокий сніг, на якому немає жодних слідів, покинуті будинки і техніка. Це дуже нагадувало пейзаж зі «Сталкера».

Але, коли ми прибули в сам Чорнобиль, життя там кипіло. На роботах із розчищення блоку і дезактивації його околиць, а також самого Чорнобиля, було задіяно понад тисячу людей. Мозковим центром, який направляв і контролював цю діяльність, була, так звана, комплексна експедиція (понад 200 чоловік) Курчатовського інституту. В секторі випробувань нас зустріли вельми прохолодно і з недовірою. Треба відверто сказати, що ніхто з українських фахівців у цю комплексну експедицію, яка керувалася з Москви, не був допущений. Над розробками приладів для Чорнобиля працювали провідні приладобудівні організації країни на чолі з всесвітньо відомим СНДІП (Спеціалізований науково-дослідний інститут приборобудування – одна з провідних державних організацій в галузі ядерного приборобудування і радіаційної безпеки), а тут приїхали фахівці з «провінційного» Інституту монокристалів. Але незабаром ставлення до нас різко змінилось.

Почалось з того, що ми розмістились зі своїм приладом в кабінеті керівника експедиції. Всі дивувались і запитували, що ми збираємося тут робити, адже треба йти і проводити контрольні вимірювання в саме сховище радіоактивних відходів, яке знаходилось на певній відстані. І вони були дуже здивовані нашим поясненням, що ми туди відправимо наш детектор, оснащений 25 метровим кабелем. Аналогу такого методу вимірювання на той час не було. Виміри виявилися достовірними і, як результат, ми отримали перепустку для поїздки на Блок.

Сама підготовка до поїздки була досить вражаючою процедурою. Треба сказати, що відразу після прибуття, ми здали одяг на склад і отримали уніформу, в якій ходили по Чорнобилю. Перед поїздкою на Блок ми і її здали на склад чистого одягу, переодягнувшись у спецівки. На самому Блоці ще раз переодяглися в інший одяг, який в кінці зміни підлягав утилізації.

Перше відвідування Блоку було незабутнім: вузькі коридори, стіни, завішані чимось білим, стаціонарного освітлення немає, під стелею підвішені не закріплені дроти, на яких висіли тьмяні лампочки. Повз постійно миготять якісь фігури в масках і балахонах. То була картинка з фільму жахів. Нарешті підійшли до зовнішньої стіни реактора. ЇЇ товщина близько 7 м, а відстань до наступної стіни не більше 1,5 м. Перед отвором (як зараз пам'ятаю, це була свердловина №24А) лежали відрізки труб довжиною близько метра, які можна було з’єднувати між собою. Ми послідовно протягнули через них детектор з кабелем та стали їх збирати і просувати в свердловину, записуючи показання вручну, тому що апаратура, яка потрапляла всередину об'єкта, не підлягала виносу.

Наш дозиметр був герметично упакований в пластиковий мішок, а детектор з кабелем (довжина 25 м) нам дозволили винести після дезактивації. Закінчуючи настільки довгу передмову скажу, що рівень радіації практично лінійно зростав до центру, а в центрі реактора досягав 400 Р\год (результати згодом були опубліковані в журналі "Атомна Енергія”).

Ми працювали при рівні радіації 15-20 мР\год, що майже в 1000 разів перевищувало допустимий радіаційний фон. Для контролю отриманої нами дози були накопичувальні дозиметри, але скільки ми "схопили" нам так і не сказали.

Результати того експерименту зробили справжній фурор. Згодом ми отримали Державну премію України в галузі ядерної фізики завдяки цій роботі.

Повертаючись до Чорнобильської епопеї скажу, що ми розійшлися з курчатовцями друзями, і коли приїжджали в Зону для проведення випробувань наших приладів, нас завжди тепло приймали і надавали всіляку підтримку.

Випробування приладу пройшли успішно, але всі ми знаємо, який шлях потрібно пройти від лабораторного зразка до випуску серії. Я розумів, що наших сил для цього не вистачить, тому ми домовились про нараду в "лігві тигра" – СНДІПі, на вищому рівні. Нараду проводив перший заступник директора К.М. Стась, були присутні керівники всіх провідних відділів. Ставлення до моєї доповіді було відверто вороже, мовляв приїхали тут усілякі хіміки вчити нас робити прилади. Незважаючи на те, що крім результатів випробувань в Чорнобилі, у мене вже були протоколи випробувань на Запорізькій і Хмельницькій АЕС з блискучими відгуками, на моє прохання про співробітництво у створенні нового приладу, вони відповіли відмовою. Як я розумію, не змогли змиритися з тим, що навіть сама думка про створення приладів контролю радіації нового покоління належить не СНДІПу.

Зовсім іншу позицію зайняв мінський "Полімастер". Почувши про наші розробки, президент цього підприємства запросив мене в Мінськ і попросив провести семінар. Згодом вони почали випуск приладів з детекторами типу сцинтилятор-фотодіод.

Нарешті, після довгих перемовин з Міністром Мінчорнобилю Г.А. Готовчіцем було позитивно вирішене питання про фінансування. Всього в розробці у нас було декілька приладів радіаційного контролю (дозиметрів радіометрів). Всі вони пройшли сертифікацію і у різній мірі використовуються в Зоні й на АЕС.

Підводячи підсумки, скажу, що найбільш вдалою та затребуваною виявилася наша перша розробка – дозиметр надзвичайних ситуацій ДКС-Д3. Він дозволяє вимірювати потужність дози від 10 мР\год до 10⁴ Р\год і має радіаційний ресурс до 10⁶ Рад. На сьогодні цей прилад є одним із надчутливіших, високоточних та витримує надвисокі дозові навантаження. А найголовніше, завдяки тому, що дозиметр має кабель, є можливість вимірювати рівень радіації на відстані, а це – збережені життя та здоров’я людей. Під час бесід із фахівцями Інституту метрології, що здійснювали контроль в Зоні, я із задоволенням дізнався, що наші ДКС-Д3 до сьогодні працюють на Блоці у той час, як інші прилади не витримували високого дозового навантаження.

Варто додати, що розроблений харківськими фахівцями новий унікальний матеріал вже широко використовується і в «мирних» цілях. Він знайшов прописку, зокрема, в інтроскопах Smiths Heimann, які використовуються для контролю багажу не тільки в Україні, а й в усьому світі".

За інформацією НТК «Інститут монокристалів» НАН України