«До оцінки традиційної культури не можна підходити з позиції сьогодення, – говорить учена-народознавиця, старший науковий співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України кандидат філологічних наук Олена Чебанюк. – В аграрних спільнотах найвідповідальніший період починався напровесні й завершувався пізньої осені. Тож відповідник наших сучасних відпусток міг припадати лише на зиму. Точніше, ту її частину, що не була охоплена Пилипівським (Різдвяним) постом. У цей час люди, які працювали на землі, могли трохи відпочити й розважитися. Скажімо так, набратися позитиву перед продовженням важкої щоденної роботи». Про те, як українці в давнину готувалися до головних свят зимового циклу і відзначали їх, читайте у скороченій текстовій версії інтерв’ю науковиці українським теле- та радіожурналістам.
 Українська поштова марка «Святий Миколай кладе подарунок під подушку дитині» (джерело: uk.wikipedia.org) |
«…на всякий час помагай»
«Святий Миколай є найпопулярнішим і, водночас, найзагадковішим християнським святим. Згідно з канонічним життєписом (апокрифом), він жив на межі ІІІ і IV століть нашої ери. Народився в місті Патар (грецькій колонії у Малій Азії) у заможній і релігійній родині, з дитинства цікавився християнством. Замолоду Миколай опинився у місті Мира, що в Лікії (територія сучасної Туреччини). За переказами, так ревно навідувався до храму, що одного дня став архієпископом, причім у дуже молодому віці – у 20 років. Старий і хворий архієпископ нібито довго не міг вибрати собі наступника, а єпископи теж не доходили згоди щодо цього, тож було вирішено рукопокласти в чин першу людину, котра увійде до храму, і нею виявився саме Миколай.
У легендах він постає прикладом християнських чеснот, зокрема анонімного благодіяння. Вважається, що весь спадок, отриманий після смерті батьків, майбутній святий роздав бідним. Як стверджують офіційні джерела, в часи імператора Діоклетіана, відомого своїми гоніннями на християн, Миколай 20 років провів у в’язниці і вийшов тільки за правління імператора Костянтина Великого. 325 року брав участь у знаменитому Нікейському соборі, де виступав із промовою проти аріанської єресі і нібито дав ляпаса самому Аріанові, через що знову потрапив за ґрати, але невдовзі був звільнений і повернувся до виконання своїх церковних обов’язків. Помер Миколай 6 грудня 346 року, його поховали у Мірах Лікійських. За легендами, дуже швидко його тіло почало мироточити, тож над усипальницею звели базиліку, а в ІХ столітті – церкву, яка, до речі, збереглася до наших часів.
На початку другого тисячоліття турки-сельджуки активно просувалися на захід, тому 1087 року моряки з італійського міста Барі викрали мощі Святого Миколая, щоб убезпечити їх від плюндрування. 1099 року, під час одного з хрестових походів, венеційці в такий же спосіб вивезли з Мири рештки мощей, поспіхом залишені барійцями, і перевезли їх на острови Лідо. Майже тисячу років між барійцями і венеційцями тривала суперечка через те, хто ж із них володіє справжніми мощами Святого Миколая. Їй було покладено край лише завдяки антропологічній реконструкції, здійсненій 1955 року. Дослідження кісток із обох місць зберігання підтвердило, що рештки належать одній і тій же людині. Учені встановили, що це був чоловік 67–68 років, а за численними переломами кісток дійшли висновку, що він пережив чимало тортур, зокрема й на дибі. 2015 року британські дослідники відтворили портрет цієї людини, який виявився навдивовижу подібним до канонічного іконографічного образу Святого Миколая.
Достеменно про Святого Миколая мало що відомо. Скажімо, немає жодних документальних підтверджень його участі у Нікейському соборі (хоча, варто зауважити, не всі учасники цього зібрання залишили підписи). На початку ХХ століття професор Київської духовної академії архімандрит Антонін (Капустін) виявив, що в канонічному життєписі Святого Миколая у викладенні Дмитрія Ростовського (Туптала) чимало плутанини. Проаналізувавши манускрипти з Ватиканської бібліотеки, дослідник, зокрема, довів, що житіє святого містить розповідь про події з біографії єпископа Пінарського (або ж архімандрита Сіонського), який жив значно пізніше за архієпископа Мирлікійського. Наприклад, на думку архімандрита Антоніна (Капустіна), Святий Миколай не міг поклонятися Хресту у вифлеємському Храмі Різдва Христового, спорудженому за наказом Олени, матері імператора Костянтина Великого, оскільки за життя Миколая цієї церкви ще не було. Історія ж призначення майбутнього святого архієпископом узагалі скидається на один із численних варіантів фольклорного сюжету, дуже поширеного у християнській міфології. Важко повірити, що молоду людини могли рукопокласти у такий високий сан. За одним із переказів, популярним у Малій Азії, Святий Миколай був не добрим багатієм, а розкаяним злочинцем. Що теж імовірно, з огляду на тривалість його ув’язнення.
То чи реально реконструювати справжню біографію Святого Миколая? Сучасні дослідники вважають, що нині в ній уже неможливо відокремити фольклорні елементи від історичних фактів. Припускають, що відгомоном біографії Святого Миколая як реальної історичної постаті може бути легенда про трьох доньок зубожілого торговця: батько не міг забезпечити їм посагу, а отже, й заміжжя, тож у відчаї постановив продати всіх трьох у дім розпусти, але Святий Миколай, дізнавшись про це, вночі таємно закинув у прочинене вікно торбу золота, врятувавши дівчат від ганьби. Та історично достовірнішим видається інший випадок: архієпископ Миколай Мирлікійський відомий як руйнівник язичницького капища у храмі Артеміди, де узвичаєною була так звана «священна проституція».
…Святий Миколай був дуже популярним на Русі. Першу церкву на його честь – над могилою князів Аскольда і Діра – побудувала ще княгиня Ольга. За однією з найвідоміших київських легенд цього періоду, молоде подружжя, котре човном поверталося до Києва з прощі у Вишгороді, дорогою втратило дитину – немовля вислизнуло з рук сплячої матері та втопилось у дніпровських водах. Але батьки так ревно молилися за нього, що вранці малюка знайшли живим на хорах Софії Київської – біля ікони Святого Миколая, мокрої від води. Саме тому в українській християнській традиції Святого Миколая називають не лише Миколою Добрим чи Миколою Чудотворцем, а ще й Миколою Мокрим. Для увічнення пам’яті про це диво на київському Подолі (а саме – у місці, де човни приставали до берега; нині це вулиця Набережно-Хрещатицька) звели храм, що існує й досі. На сучасній вулиці Хорива діє ще один храм на честь цього Святого – церква Миколи Притиска. Щодо назви цієї культової споруди існує дві версії – легендарна й історична. Згідно з першою, велика храмова ікона Святого Миколая нібито впала і притиснула до підлоги грабіжника. Злодія-невдаху звільнили тільки вранці, коли священник відімкнув церкву. За другою, реалістичнішою, версією, притисками називалися пристані на річці Почайні, до яких прив’язували човни.
Отже, в українській традиції Святий Миколай виразно пов’язується з водною стихією, постаючи у двох іпостасях. Перша – Микола Мокрий, покровитель усіх, хто мандрує річками. Поширеність його культу пояснюється, зокрема й тим, що до ХІХ століття води суходолу були головними транспортними артеріями, якими пересувалися люди і товари. Друга іпостась – Микола Морський, захисник моряків. Його ікона неодмінно була на кожній козацькій чайці. До речі, серед рибалок українського Приазов’я досі побутує звичай віддавати перший улов у році на пожертву Святому Миколаєві.
Загалом, в українській народній традиції Святий Миколай має риси календарного персонажа, із дня вшанування якого розпочинається зима. Казали: «Святі Ганна й Савка заморозять, а Миколай – загвоздить». У Карпатах його вважали патроном зими, якому Святий Дмитро передає ключі від осені. Вочевидь, із наверненням слов’ян у християнство Святий Миколай перебрав на себе функції невідомого стародавнього зимового божества (до речі, це притаманно й для деяких інших європейських народів), а також набув узагальнених рис доброго і щедрого небесного покровителя, до якого з різними проблемами зверталися представники різних прошарків і професій (недаремно його називають також «скоропомічним»). Про особливий статус Святого Миколая в українському «пантеоні» християнських святих свідчить, наприклад, те, що в деяких місцевостях, як у Куп’янському районі на Харківщині, наші предки влаштовували на його честь так звані миколаївські святки. Тобто вшановували цього святого не тільки в день його пам’яті, а впродовж трьох днів поспіль. Крім того, в день Святого Миколая, що завжди припадає на Різдвяний піст, дозволялося їсти рибу. Цікаво, що в церковному календарі є аж два дні Святого Миколая на рік – 19 грудня і 22 травня. Акафіст на його пам’ять у храмах читають іще частіше – щочетверга.
Особливо популярним на Заході, а потім і в усьому світі Святий Миколай став завдяки міграції та комерції. Голландці, котрі переїхали на американський континент і заснували Нью-Йорк, продовжували плекати культ Святого Миколая як покровителя дітей, опікуна вдів і сиріт, а також зберегли традиції святомиколаївських подарунків наприкінці року. Впізнаваний нині образ святого почав формуватися ще 1823 року, коли художник Клемент Кларк Мур намалював його, наділивши власними рисами. Модернізований персонаж – огрядний, рум’яний, веселий дідуган – нагадував уже радше ельфа з кельтської міфології і був значно ближчим для масової культури. Тож не дивно, що в 1960-х роках його підхопила компанія «Coca-Cola», художники якої створили Санту Клауса таким, як ми знаємо його сьогодні завдяки рекламі – вбраним у коротенький кожушок і ковпак з опушкою.
У ХІХ столітті в Російській імперії, до складу якої входила на той час Наддніпрянська Україна, набирав популярності Дід Мороз. Уперше цей персонаж з’явився у п’єсі Олександра Островського «Снігуронька», пізніше – в однойменній опері за її мотивами, а також театральних виставах. Після революцій і захоплення влади більшовиками Діда Мороза, як і різдвяну ялинку, більш ніж на десятиліття «репресували», але боротися з цими традиціями виявилося складно, тож влада дозволила те, що можна було поставити на службу державній пропаганді. 28 грудня 1935 року в газеті «Правда» вийшла стаття «Повернемо дітям новорічну ялинку!», підписана радянським високопосадовцем Павлом Постишевим, – і вже 31 грудня в усіх клубах і «ленінських куточках» від Камчатки до Збруча стояла ялинка, а діти на святкових ранках кликали Діда Мороза.
Цікаво, що традиція закликання морозу досі зберігається на українському Поліссі: на Різдво або на Маланки і Василя (13–14 січня), коли стіл уже готовий до ритуальної трапези і родина проказала молитву, господар надбирає куті в окрему мисочку з ложкою, виходить на поріг і тричі запрошує: «Мороз, мороз, іди до нас куті їсти! А якщо сьогодні не прийдеш, то і в Петрівку не приходь, бо будемо тебе залізною пугою бити».
…Дослідники одностайні щодо того, що з переказів про Святого Миколая, котрий згодом став прообразом маскультних Санти Клауса та Діда Мороза, в Європі (а саме – у Німеччині та Нідерландах) розпочалася цілковито нова традиція обдаровування подарунками на зимові свята, передусім солодощами і фруктами. У Х–XV століттях за Святим Миколаєм поступово закріпилася роль доброго (перед)різдвяного діда, що, зокрема, яскраво відобразила західна літературна традиція. Іван Франко писав, наприклад, про цілі ватаги «святих Миколаїв», які ходили Львовом, продаючи подарункові смаколики. До ХХ століття сформувалася традиція залишати подарунки під подушкою, у панчохах або черевиках. Така особливість пояснюється дуже просто: якщо в Малій Азії архієпископ Миколай Мирлікійський, за легендою, жбурнув капшук із золотом у вікно, то європейські варіанти оповіді зважають на місцевий суворий клімат – і з’являється новий сюжетний поворот, згідно з яким Святий Миколай закидає гроші в димар, поцілюючи в розвішані перед каміном панчохи. І ця традиція прижилася. Ба більше, до дня Святого Миколая приурочили не лише обдаровування близьких, а й різноманітні благодійні акції. Між іншим, у цьому Святий Миколай цілком протилежний за характером демонічному міфологічному морозові, який дарів не приносив, – навпаки, це його годилося задобрювати, що й демонструє згаданий поліський обряд запросин».
«Народився Бог на санях…», або Сценарії Різдва
«Різдво є одним із найбільших християнських свят і головним річним святом – як народження не тільки Бога, а й нового сонця та нового року. Згідно з біблійним переказом, мати Ісуса Христа – Діва Марія та її чоловік Йосип, прямуючи на перепис до Вифлеєму, мусили оселитись у хліву, бо у місті не було вільних помешкань. Там, серед тварин, народився Спаситель. Дитину поклали в ясла, а худоба зігрівала її своїм теплим подихом. У вечір народження немовляти на небі зійшла яскрава зоря. Її побачили троє царів-волхвів і прийшли поклонитися новонародженій Боголюдині. Цей момент вважається головним у різдвяних обрядах і ритуалах. В Україні до святкової вечері сідали лише після появи першої зорі. Дивитися на неї відряджали дітей, бо вірили, що той, хто її побачить, буде цілий рік здоровим і щасливим. Крім морозу, про що вже йшлося, до трапези символічно запрошували вітра, бурю, ведмедя та вовка, адже, за народними уявленнями, під час найбільших свят зникала межа між світами – земним і потойбічним, людським і тваринним.
Головні приготування до Різдва тривали протягом тижня. Напередодні свята українці ретельно прибирали в хаті, виносили з неї все начиння, яке свідчило про зв’язок із буднями. До шибок вікон приклеювали витинанки, попід стелею розвішували «павуків» – плетене з соломи оздоблення у вигляді об’ємних геометричних фігур. Уранці 6 січня господиня готувала на Святвечір кутю, яка, між іншим, вважалася також поминальною стравою. Її обов’язковий компонент – цілі зерна злакових рослин (хоча на Поліссі, скажімо, замість них використовували гречку, а зараз дуже популярний рис). У кутю додавали також мед («щоб життя було солодким»), мак (як символ родючості й достатку), горіхи. На тому-таки Поліссі кутю доливають узваром, який є окремою стравою святкового столу: це напій, приготований із сухих фруктів – переважно яблук і груш, а іноді також вишень, чорниць, чорносливу. Компонентом узвару, як і куті, міг бути мед. На Закарпатті кутю почали готувати лише в 1940-х роках, раніше ж її функцію виконував карачун (або ж киричун) – великий прісний хліб із заглибиною посередині (вона називалася «пупець»), куди насипали дрібку солі чи зерно та встромляли колоски.
Перш ніж сідати за стіл, найстарший чоловік у сім’ї заносив до хати дідуха – сніп необмолочених колосків (найчастіше пшеничних, хоча, до прикладу, на Поділлі його складали з різних злаків), символ присутності померлих предків («дідів») на родинному святі. Його розміщували у сакральному локусі – на покуті, біля ікон. Залежно від місцевих традицій, дідух стояв у хаті протягом трьох днів Різдва або аж до кінця святок.
…Коли господиня ставила макітру з кутею на покуті або посеред столу, діти відтворювали голоси різних домашніх тварин (мекали, кукурікали, ґелґотали), аби все це наступного року плодилось у господарстві. До речі, на святковому столі могло бути і 3 страви, і 9 страв, а не конче 12. Необхідний мінімум – кутя, узвар і хліб. Зазвичай господині варили пісний борщ: на Поліссі – з грибами, на Бойківщині – з грибними вушками (невеличкими чотирикутними варениками). На Поділлі неодмінно готували хопту – капусту з пшоном. Поширеними були пироги, квашена капуста, рибні страви.
 Костянтин Трутовський. «Колядки в Україні» (джерело: ethnography.org.ua) |
Попри те, що Різдво – це передусім сімейне свято, на яке, як і в давнину, члени родини намагаються приїхати додому навіть здалеку, біля церков збиралися великі ватаги молоді, котрі розподіляли поміж собою напрями й розходилися вітати односельців піснями й замовляннями. Усі ролі в гурті колядників були розписані: очолював ватагу хлопець, якого називали «тичиною» чи «березою»; «підскарбій» носив мішка, до якого господарі складали подарунки; «звіздар», відповідно, тримав різдвяну зорю, а дзвонар – дзвоника і так далі. Українська традиція особлива тим, що окремої колядки співали кожному членові родини (господарю, господині, дівчині, парубку, дітям, бабі, дідові), представникам певних професій (попові, бджоляреві) і навіть неживим предметам (стінам хати, столові тощо), а також небіжчикам, від дня смерті яких іще не минуло року. У дворі колядники ставали до кругових танців, щоб у господаря водилися бджоли. Колядували зазвичай до Щедрого вечора, або ж Маланки (13 січня), а на Київщині – аж до початку Великого посту. Оскільки колядники фактично уособлювали померлих предків, духів потойбіччя, то й обдаровували їх щедро – не лише солодощами та іншими харчами, а й тканинами, прядивом тощо. Це мало забезпечити господарям добробут упродовж року.
Ми, сучасні люди, вже майже не помічаємо, як багато весняних елементів у давніх різдвяно-новорічних звичаях. До прикладу, приліт ластівки, про який згадується у знаменитому «Щедрику». І це цілком логічно, адже в усіх землеробських культурах точкою відліку був початок нового аграрного року – березень. А момент символічного переходу – на Маланки й Василя (13 і 14 січня), коли старий рік іще не закінчився, а новий не почався, – відзначався хаосом, сміхом, інсценізаціями. Словом, різноманітними, по суті, фестивальними, карнавальними дійствами. Недаремно під час маланкування все зумисне робили навпаки, зокрема чоловіки вдягались у жіноче вбрання. Причому ця традиція збереглася до нашого часу – завдяки тому, що, на відміну від різдвяної, її майже не зачепила радянська репресивна машина.
…Свято – це завжди вихід із буднів і особливий настрій. Тому, на мою думку, немає принципової різниці, коли в Україні відзначатиметься Різдво – 7 січня чи 25 грудня, адже будь-які дати умовні. Свято наставатиме тоді, коли ми про нього домовимося, коли будемо готові вітати одне одного, співати й розігрувати містерії».
Вінець святок
«Богоявлення, або ж Водосвяття, Водохреще, Йордань, Іордань, Водянуха, Писана Коляда (19 січня), пов’язане з євангельським сюжетом – хрещенням Ісуса Христа Іваном Хрестителем у річці Йордан. Традиції відзначення цього свята формувались упродовж тривалого часу й увібрали в себе як християнські, так і давні дохристиянські обряди. На українських теренах зазвичай із річкової криги вирубували хреста, обливали його буряковим соком і ставили серед ялин. Після вранішньої церковної служби до селян приходив священник і освячував воду.
 Юрій Павлович. «Водохреща» (джерело: ethnography.org.ua) |
Попри поширені нині переконання, звичай купатися на Водохреще наші предки запозичили не з Московії, а з Візантії – вочевидь, невдовзі після навернення Русі у християнство. Скажімо, на горі Афон у Греції цього дня відбувається пишний хресний хід з іконою Іверської Божої Матері, котра, за переказами, вийшла з морських хвиль. Потім митрополит кидає у воду хреста, а студенти Афонської академії пірнають і шукають його. Вважається, що той, кому це вдасться, буде щасливим і здоровим увесь рік. Подібний обряд здійснює Вселенський патріарх у Стамбулі. Богоявленські купання дуже поширені на Балканах. Наприклад, у Північній Македонії спершу відбуваються урочисті ходи з колядою, а потім чоловіки й жінки по черзі занурюються у воду. В Україні – від Лемківщини до Слобожанщини й від Північної Чернігівщини до причорноморських степів – на Водохреще купалася переважно молодь, передусім маланкарі, котрі хотіли змити з себе гріх лицедійства, але також і невиліковно хворі, які сподівалися позбутися недуги і брали для цього спеціальне благословіння у церкві. Нерідко до купань долучалися перед ухваленням важливих рішень і початком нового життєвого етапу.
Тобто водохресні дійства у традиційній культурі інкорпорують язичницький культ води, очищення водою (цей симбіоз породив таке явище, як «двовіра», або ж «народне християнство»), що особливо характерно для України. В індоєвропейській міфології стихія води наділялася жіночими рисами, тому в давніх українських замовляннях до неї зверталися на ім’я «Уляна»/«Оляна». Освячену на Богоявлення воду обов’язково тримали вдома. З церкви її приносили вже 18 січня. Поки свячена вода не з’являлася в оселі, дотримувалися суворого посту, тобто нічого не їли. З ковтка цієї води починалася святкова трапеза у Щедрий вечір, або ж остання кутя, котру ще називали водною і писаною (в більшості регіонів України кутю готували двічі – на початку різдвяно-новорічних святкувань, або ж святок (6–7 січня), та наприкінці (18–19 січня)). Вода, освячена у церкві на Водохреще або напередодні, була невід’ємним елементом очисної та захисної народної магії – нею кропили худобу й обійстя, малювали хрестики на стінах хати. На Поліссі побутував звичай обмальовувати всю хату птахами, тваринами і вершниками – на знак відходу свят, його «від’їзду на коні». Саме тому на Середньому Подніпров’ї цього дня влаштовувалися кінські перегони, кулачні бої, молодь каталася на прикрашених стрічками конях. Були й інші забави, що символізували очищення повітрям, – хургала, гойдалки.
У селі Гвоздавка на Одещині я записала від місцевих мешканців розповіді про те, що опівночі на Водохреще води тамтешньої річки Кодими починають збурюватися, на ній з’являються хвилі. Згідно з давніми міфологічними уявленнями, в цей час виникає «шпаринка» між нашим світом і потойбічним: вода перетворюється на вино (згадки про це вірування трапляються ще у Петра Могили; а вино у християнстві, як відомо, символізує кров Господню), загадані бажання збуваються і можна зазирнути в майбутнє. Взагалі-то у традиційній українській культурі ворожіння не схвалювались, але двічі на рік – на Водохреще і на Івана Купала – до них ставилися поблажливо. Прийдешнє передбачали, зокрема, за звуками: виходили за ворота, кликали долю і слухали, чи долинало щось у відповідь. А також стежили за небом і всім, що відбувалося навкруги.
У деяких місцевостях на Водохреще було заведено спалювали дідуха (снопа), але перед тим із нього неодмінно витрушували зерно. На Поліссі, наприклад, дідуха підкладали під обрус (скатертину), всі члени родини сідали за стіл і вимолочували його. Потім це зерно додавали до посівного збіжжя, яким починали весняну оранку. Перевесло з дідуха зав’язували на дереві, що вже кілька років не родило, і розігрували містерію. Господар дому лякав дерево словами: «Не будеш родить – буду рубить». Господиня ховалася за деревом і запевняла, що врожай буде добрим. Щедрий врожай намагалися забезпечити собі й за допомогою інших ритуалів. Скажімо, поки жінка лишалась у хаті, чоловік виходив надвір, походжав під вікнами і промовляв: «Де будемо льон сіяти? Де Бог скаже, там і будемо сіяти, там він і буде родити».
Оскільки Водохрещем святки закінчувались, їх потрібно було гідно провести – «вигнати кутю» (у народному світогляді зустрічання та проводжання свят було обов’язковою складовою їх відзначення). На Поліссі це робили вже у водохресний Святвечір (18 січня), в інших регіонах – на Івана (21 січня). Брали до рук макогона, били ним по одвірках вікон, дверях, воротах і казали: «Іди, кутя, із покутя, а узвар – на базар». Потому до хати заносились усі робочі інструменти і продовжувалося звичне життя. Але цей перехід був не різким, а дуже поступовим і деякий час люди ще ходили одне до одного на гостину».
* * *
«На жаль, сучасні медіа часто доволі нефахово розповідають про народні традиції, користуючись неперевіреною інформацією, міфами та фейками. Водночас, постійно більшає людей, котрі знайомляться з українською історією безпосередньо за допомогою першоджерел. Скажімо, до 1930 року в системі Всеукраїнської академії наук (нині це Національна академія наук України) діяла етнографічна комісія з розгалуженою мережею кореспондентів, які залишили нам чимало цікавих матеріалів. Торкаючись цієї тематики, слід пам’ятати головне: якщо масова культура поширюється переважно в уніфікованих формах, то традиційна, навпаки, дуже варіативна. Для більшості звичаїв у ній немає і не може бути раз і назавжди встановленого сценарію та дати. У кожному регіоні, селі й навіть родині могли практикуватися власні звичаї, обряди, ритуали. Невипадково в Україні кажуть: що край, то звичай», – пояснює Олена Чебанюк.
P.S. Текст підготовлено за матеріалами «Українського радіо «Культура»» та телеканалів «Espreso TV» і «UA|TV» («ДОМ»).