Як війна змінює українців? Чому порозумітися з близькими часом важче, ніж із далекими? Як жити після втрати домівки? Чи варто вживати лайливу лексику і за яких обставин? Чи тотожні поняття карми й долі? Про все це в інтерв’ю YouTube-каналові «Aristocrats Business» розповів учений-релігієзнавець, cтарший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України кандидат історичних наук Ігор Козловський. Головні тези цих розмов пропонуємо вашій увазі нижче.

Авторка малюнка – Ольга Штонда (джерело: Instgram / olga.shtonda)

«Людина стає будівничим світу, в якому живе. Вона робить внесок у світ, створюючи щось нове. Якщо вона руйнує, то як наслідок отримує те, що так чи інакше зруйнує її саму. Це можна побачити під час нинішньої війни: однією з характеристик російських нелюдів є їхня спрямованість на руйнування. Руйнувати, ґвалтувати, вбивати – все це, здається, цікавить їх більше, ніж власне військові дії. І це, безумовно, руйнує і їх також. <…>

У своїй історії українці, створюючи, починаючи щось, не досягали єдності і руйнували те позитивне, що мали. У нас довго не було державності, ми марнували час. Значну частину з 30-ти років Незалежності, на жаль, втрачено. Від 2014 року велика кількість людей так і не збагнула, що Україна знаходилась у війні. Тільки зараз спільнота починає до кінця усвідомлювати, що цей страшний етап повномасштабного вторгнення – наслідок того, що ми щось недоробили. Безумовно, це сумний досвід, величезні втрати. Але ми нарешті робимо висновки, які мали зробити раніше. І, хай там як, це робить нас свідомішими, відповідальнішими, дорослішими. <…>

На далеких ми можемо гніватись, лютитись, але не ображатись. А от наші близькі – це люди, які формували нас, тому нам хотілося б збігатися з ними у багатьох питаннях. Але чимало хто не розвиває емоційного інтелекту й у своїх реакціях лишається на рівні 3-5-річної дитини. Крім того, поряд зі своїми батьками навіть дорослі підсвідомо є передусім дітьми і дратуються, коли їхнього вибору, їхніх позицій не поділяють. Що ж, до близьких потрібно ставитися з розумінням, виявляючи одночасно емпатію та асертивність. Виявляти емпатію означає проявляти свою любов, відчувати чужий біль і страждання, природу думок іншої людини як такої, що формувалася в інших умовах і має право на власний погляд, навіть якщо він не збігається з вашим. Виявляти асертивність означає відстоювати свою правду, свою позицію, свою картину світу, але робити це толерантно, з повагою до інших точок зору – не тому, що вони правдиві, а тому, що люди мають на них право. Поєднання емпатії та асертивності дозволяє бути гнучкими і спокійніше торкатись або взагалі не торкатись тем, які можуть бути неприємними, дражливими для наших близьких. Близькі – це передусім люди, яких ви любите. Демонструйте їм цю любов, говоріть про неї. Любов значно важливіша за зведення різних думок до одного знаменника.

Потрібно працювати над простором діалогу. Бо діалог – це важливий інструмент у спілкуванні. При цьому слід пам’ятати, що він має бути конструктивним. Це не просто розмова, не просто бесіда. Це процес (часто терапевтичний), під час якого дві сторони роблять усе можливе, аби досягти спільної мети. Не обов’язково дійти однієї думки. Думки можуть бути різні, але вони мають якось співіснувати.

Старші люди часто закриті, бо не навчені бути відкритими. Це результат багатьох чинників – і виховання, й історичної ситуації, і культурного тексту, в якому вони перебували, і того, яким вони бачать спілкування. Це також потрібно враховувати, щоб донести їм свою любов. <…>

Ненависть – це емоція, природна у стресових ситуаціях як реакція на певний подразник, стимул. І, як будь-яка емоція, вона шукає шляху назовні, потребує адресата. Не маючи зовнішніх виявів, ненависть стає для людини пасткою, руйнуючи її зсередини. Тому з цим станом необхідно працювати, шукати сенсу. Ненависть має стати чимось більшим від самої себе. Необхідно докласти зусиль і зробити її конструктивною. Так чинить, наприклад, солдат на полі бою, наповнюючи свою ненависть діями, спрямовуючи її на ворога. Але він робить це і тому, що любить свою країну, своїх близьких. Тобто насправді він бореться за любов, а ненависть стає рушієм, який спрямовує на боротьбу проти того, хто цю любов руйнує. Конструктивним виявом ненависті як деструктивної емоції є також волонтерство й інша діяльність, яка дає змогу продовжувати жити любов’ю. <…>

Нам хотілося б постійно мати свої домівки, в яких виростали б наші діти й онуки. Але так буває не завжди. Вкоріненість – тимчасова. Наших батьків і дідів виривали з корінням, переносили з місця на місце. Як це не сумно, ми теж розвиваємось у дискомфорті. Як це пережити? Людьми нас робить спілкування з іншими людьми, дорогими для нас. Отже, мій дім – там, де мої люди. Головне – люди. Якщо територію з вашою домівкою окупували і ваших друзів – людей, яких ви любите, з якими можете проводити час і бути відкритими, – там більше немає, то вас там немає теж. Залишилися тільки квартири і спомини. Ваш дім там, де ваші люди».

ВІДЕОЗАПИС

«Лайлива лексика має різні грані, прояви – філологічний, історичний, релігійний, психологічний, педагогічний. Звісно, вона дуже залежить від виховання. Якщо людина не може знайти інших форм спілкування і висловити свою думку без суцільної лайки, то, звісно, це багато що говорить про цю людину. Особливо це впадає у вічі, коли слухати перехоплення розмов російських солдатів з їхніми рідними, передусім матерями і дружинами. Для нас це дикість, бо, з нашого погляду, там великі проблеми з вихованням і культурним текстом. У середовищі цих людей лайливі, навіть брутальні слова є складовою будь-якого спілкування. Що дивно, вони цим навіть пишаються. До полону я не міг уявити, що люди так не лаються, а просто розмовляють. У них спустошений внутрішній простір.

Це привертає нашу увагу, бо в нашій культурі лексика, що стосується матеріально-тілесного низу, пройшла шлях табуїзації і є закритою темою. Це сталося з приходом християнства, коли все, пов’язане з язичництвом, витіснялося (згідно з деякими теоріями, лексика, яка зараз вважається лайливою, у давнину була складовою релігійних формул). Відбувався процес інкультурації, тобто християнізації не лише людей, а й культурного тексту (з іншого боку, тривав і зустрічний процес – інтеркультуралізації, тобто збагачення християнства місцевою культурою, саме тому в різних країнах християнство має національні особливості). Але спершу лайлива лексика, як свідчать етнографічні джерела, була складовою і буденної, побутової культури, і літератури, і використовувалася навіть під час богослужінь. Чимало табуйованих нині слів можна відшукати у словниках церковнослов’янської мови. <…> Лайлива лексика, безумовно, є частиною культури, її треба знайти й досліджувати. Але викориcтовувати її, засмічувати своє мовлення лайкою означає знецінювати свою культуру. Скажімо, з погляду християнства, будь-яка лайка є не просто гріхом – людина, що її вживає, може викреслити себе з книги життя. Бо той, хто вважає себе християнином, не може одними вустами і Господа славити, і лаятися. Як сказано в Писанні, не може з одного джерела витікати й солодка, і гірка вода. Так, ми недосконалі істоти, багато хто з нас емоційний. Але емоції не мають випереджати розум. Ми все-таки люди і маємо поважати іншого, навіть якщо він не гідний поваги. Бо слова, які я промовляю, можуть «забруднити» передусім мене самого. Працюймо над простором нашої свідомості – індивідуальної і колективної».

ВІДЕОЗАПИС

«Нещодавно в європейському просторі з’явився термін «карма», який уже став частиною нашої сучасності. Часто його використовують як завгодно, наповнюючи невідповідним змістом. То що ж таке карма?

Ідея карми історично виникла на теренах індійського субконтиненту – Індостану – внаслідок взаємодії арійської та хараппської цивілізацій і відображена у ведичній літературі й коментарях до неї. На відміну від дхарми (закону буття у Всесвіті й у людському суспільстві), під кармою розуміли дію, що зумовлює життя людини і робить людину заручницею власних учинків. Поняття карми виникає з появою ідеї звільнення від низки перероджень (кола сансари), пов’язаних зі стражданнями. Адже індійська культура є теоцентричною і орієнтується на вихід за межі людського буття.

У наших уявленнях карма чомусь асоціюється з долею. Але це не так. Доля означає пасивну позицію: це невідворотний, неминучий шлях, приреченість на рух у певному напрямі, від якого не можна відхилитися. Карма ж – це активна дія, те, що людина може змінити, на що може впливати. Але це також причиново-наслідкові зв’язки. Якщо проводити аналогії з ближчим для нас християнством, то ідею карми можна описати біблійним висловом «що посієш, те й пожнеш».

Як розвивалась ідея карми? Вважалося, що через смерть людина може не встигнути зібрати плоди своїх добрих і лихих учинків, тому має переродитися, забравши в нове життя своєрідний «багаж» зі старого (власне, так і з’явилась ідея перевтілення в індійських релігійних традиціях). І головне її завдання – «розв’язати» всі кармічні «вузли», щоби перервати процес подальшого переродження. Як цього досягти? Діяти, не збираючи плодів. Наприклад, творити добро, не очікуючи вдячності за нього.

Утім, кожна з релігійних традицій Індостану пропонує власні ключі для розв’язання кармічних «вузлів». Буддизм, наприклад, рекомендує такі практичні кроки, як «10 корисних дій». На рівні тіла це:
– захист життя (до речі, робота українських військових цілком відповідає цій рекомендації);
– щедрість (скажімо, через волонтерство – турботу про військових, переселенців, нужденних тощо);
– дарування радості, щастя близьким, тим, кого любимо.

На рівні мовлення буддизм рекомендує:
– говорити правду (не обманювати, розуміючи водночас контекст і можливі травматичні наслідки правди для інших людей);
– говорити те, що згуртовує, об’єднує, солідаризує людей (не породжувати конфліктів, не пригадувати образ; із цього й має постати наша мрія – соборна Україна);
– говорити спокійно і з довірою (задля примирення);
– говорити розумно (спілкуватися на підставі сенсу, а не говорити абищо, дурниці).

На рівні розуму йдеться про:
– задоволеність (позбутися образ, заздрощів, нездійсненних мрій, що завдають страждань, виснажують і заважають продуктивності; більшості людей постійно чогось бракує, але насправді все необхідне вони вже мають);
– доброзичливість (уникати ненависті, яка забирає сили для життя в любові);
– формування правильних поглядів (досліджувати світ і себе, наповнюватися знаннями, мати цілісну картину світу, щоб не стати жертвою хибних уявлень, заплутаного, фрагментарного світогляду, або ж так званої «містико-езотеричної туманності», як це називають релігієзнавці).

Головна вимога до людини тут – діяти саме як людина. Осмислено, розумно, а не автоматично, стереотипно, рефлекторно, біологічно зумовлено».

ВІДЕОЗАПИС