Чому російська армія поводиться як терористична організація? Чи зможе росія відмовитися від свого альтернативого віртуального світу і яку роль у цьому мають відіграти історики? Як довго триватиме складний для України період, спричинений російською військовою агресією, і як захищатися від зазіхань північно-східного сусіда в історичній площині? Про це й інше розповіла в інтерв’ю інтернет-виданню «Українська правда. Життя» завідувачка відділу історії України 20-30 рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України член-кореспондент НАН України Лариса Якубова.
«У зоні «русского мира» люди давно перебувають у віртуальному світі, який не можна назвати нашою, радянською чи російською історією – це альтернативна історія, в якій начебто плавають ті самі загальновживані словоформи, але поєднуються вони в такий спосіб, що ми занурюємось в реальність Орвелла чи інших видатних фантастів.
Я вважаю, що 30 років ми як історики в Україні робили все правильно. Україна змогла вискочити зі стану, який знищує Росію, це стан небажання знати нічого про свою реальну минувшину, забути і стерти із пам’яті, ні про що не каятись, лише вперед і лише перемоги.
У цьому випадку російській історики перестали ними бути і позбавили мешканців Росії розуміння, де вони і хто вони.
Різниця між нашими країнами в цьому плані колосальна. Тобто українці сьогодні – народ, який має власну справжню історію, а росіяни все ще ходять болотами разом із Сусаніним, який їх начебто рятує від чергового нашестя. <...>
З цього глухого кута вони не вийдуть ще років 50, тому що нову історію неможливо написати з Вікіпедії. <...>
Дослідники доволі часто використовують кліше, що росіяни – це народ с хибною самоідентифікацією».
«Основне завдання України на нинішньому етапі полягає в тому, щоб росіяни від нас «відчепились».
Щоб роз’єднати цю двоєдину матрицю, від якої відштовхується базова точка історичних розмірковувань про початки. <...>
...в структурі особистості кожного російського диктатора внутрішня система координат відштовхується від Києва.
Утім, спільна стартова точка і спільність сьогодні – не одне і те саме.
Якби логіка так працювала, тоді б Київ міг претендувати на те, щоб Москва стала областю України. <...>
Поки росіяни не приймуть свою реальну історію як частину своєї ментальності, доти вони будуть отаким страшним покручем, який буде нести смерть і війну усюди».
«…їх [росіян] заштовхували в тоталітарну матрицю свідомо, хоч, слід відзначити, вони фактично з неї і не виходили, був період певного послаблення десь до Першої чеченської війни.
Росія рухається в напрямку великого ГУЛАГу, який охоплює весь простір держави. А тоталітарна матриця дегуманізує будь-яку людину на всіх рівнях. <...>
Звірства – це їхня реакція на те, що вони в себе в країні ніхто. Це ж давно не армія, а озброєна зграя покидьків, які за наказом будуть робити все, що завгодно. <...>
Коли тоталітаризм перемагає як форма організації суспільства, то його прямим наслідком є масове озвіріння. І кожна війна – це звірство, безвідносно, хто бере в ній участь. Винятком є та країна, яка захищається.
Чого європейці повторюють «Ніколи знову»? Бо вони розуміють: будь-яку націю можна довести до такого стану, і кожен може виявитись як в стані потерпілого, так і стати тварюкою.
Нам в цій ситуації є чим пишатись, ми тримаємо удар, а росіянам з цим доведеться жити. І наше завдання – не втратити своєї людськості. І коли ми вистоїмо і переможемо, треба домогтися того, щоби зрештою всі винні були покарані, і Росія зробила свої вправи з історією, щоб отямитись. <...>
Наша катастрофа в тому, що з цим страшним сусідом доведеться жити довго, тому що я не бачу в ближній перспективі передвісників того, щоб вона кардинально змінила свої внутрішні налаштування.
Найближчі 30 років будуть дуже складними для всіх нас, і в цій ситуації дуже важливо бути тверезим».
«За 8 років ми зробили величезний крок уперед. <...>
...ми повернемо собі український Донбас і будемо «жити у своїй сторонці», будуючи мирне і вільне майбутнє».