Як пов’язані війна і міт? Чи неминучі війни і чому? Чи є українська ментальність чимось цілісним і які її головні риси? Як українці дають собі раду з історичними травмами? Яку небезпеку може становити колективна травмованість спільноти і як цієї небезпеки уникнути? У чому причина глибокого розуміння росії Німеччиною? Чи придатний для рф німецький досвід денацифікації? На ці запитання відповів в інтерв’ю програмі «Без брому» для просвітницького історичного ресурсу «Локальна історія» науковий співробітник відділу літературного процесу в Західній Україні та компаративістики Інституту Івана Франка НАН України (Львів), германіст, публіцист, есеїст, перекладач і психоаналітик Юрій Прохасько.
Про ментальність як таку:
«Я цілком переконаний, що ментальності поширюються на всіх, хто має більш-менш виразне уявлення спільноти. Ця спільнота не мусить бути навіть виразно окресленим історичним колективом. Ця спільнота не конче мусить бути політичною або історичною нацією. Ця спільнота не конче мусить бути культурною спільнотою, щоб уже мати якусь ментальність.
Мені здається, що для появи ментальності необхідні дві передумови. По-перше, відчуття якогось «ми», якоїсь спільності. По-друге, щоби певний проміжок часу оце «ми» існувало. Коли можна озирнутися, створити собі обрій нашого минулого і сказати собі, що в цьому обрії ми провели цей час разом. І це нас так, а не інакше сформувало.
На ментальність можна подивитись як на продукт певних повторюваних історичних структур, які привели до усталення певного досвіду, який нам велить чинити так, а не інакше. <...>
І все це веде до останньої перспективи – здатності розповідати про себе. <...> Ментальність – це те, які ми породжуємо про себе й про інших міти. Наша мітологія. <...>
Ми взагалі ніде не можемо говорити про єдину наскрізну ментальність, бо такого не буває.
Загалом відмінність залягає в основі людського. Відмінність є структурною ознакою мови, відмінність є структурною ознакою мислення. Мусять бути відмінності для того, щоб ми були самі собою. І як то не парадоксально, відмінності мають бути всередині уявлюваної спільноти, щоби вона почувалася єдиною. Тобто відмінність є запорукою відчуття когерентності, як би це не парадоксально могло звучати. <...>
Українська ментальність, ясна річ, не є єдиною, вона дуже і дуже суттєво різниться і регіонально, і соціологічно, і, можливо, поколіннєво. І це запорука її тривкості, життєздатності. Але, разом з тим, є певні конфігурації, які спільні для нас усіх – від галичан до слобожанців, від сіверців до подоляків, від чорноморців до закарпатців. Бо інакше ми б не мали почуття єдності».
Про головні риси української ментальності:
«Мені видається, що це, по-перше, відчуття того, що ми є автохтони, що ми тут живемо дуже-дуже-дуже давно. Що ми нізвідки не прийшли, і тому ми не маємо нікуди звідси йти. І тому наша хата не так скраю, як наша хата є тут. І тут є наша правда, і наша сила, і наша воля. І ми можемо бути упосліджувані, нам можуть випадати великі поневіряння, великі лиха, нас можуть намагатися карати за те, що ми тут є, але ми маємо глибинне відчуття, що ми тут у себе вдома.
Друга компонента, яка, мені здається, є спільна для нас усіх, полягає в цьому самоокресленні і жаданні безумовної свободи. Так, ця свобода може бути обмежена, хтось може на неї зазіхати. Є часи, коли в нас її відбирають, чи намагаються відібрати, коли її доводиться захищати, або коли доводиться на якийсь час скоритися більше чи менше покірно. Для нас найбільшою цінністю є свобода, і ми її обов’язково здобудемо назад, ми її відвоюємо. І на тій підставі – відчуття, що ми належні до «тут» і що ми є вільні люди, ми хочемо будувати стосунки між собою.
І це веде нас до третьої компоненти, тому що сума цих двох дає нам окреслення, чому ми відмінні від інших, на цьому будуються оповідання про тих, хто є не ми. І це також засадничо. Бо ми є приналежні до «тут» і ми є свободолюбиві. А інші, може, й були тут, але з їхньою любов’ю до свободи є великі труднощі. А, може, навпаки – може, вони зайди, може, вони претендують бути на тих місцях, де мали б бути ми? І тому вони не є нами».
Про особливості переживання українцями своїх колективних історичних травм:
«Весь досвід української самочинності вказує на те, що ми не перебуваємо в глибокій клінічній депресії, ми є, на щастя, далекі від неї. Кожна наша спроба емансипації, кожен наш подальший крок – у самоокресленні, у бажанні сформувати виразну й окрему ідентичність, що є неможливо у стані депресії. Депресія має такі передумови, які вимагають зректися від ідентичності, коли ідентичність переживається як щось дуже-дуже обтяжене провиною і соромом, від чого треба було б чимшвидше спекатися, розчинитися в космічному, в нірвані, просто зникнути.
Весь рух нашої української спільноти виказує протилежне. Є дуже багато зажури, є дуже багато відчуття скаліченості, але зовсім немає того, що ми називаємо резигнація, або зречення, або нема найменшої охоти скоритися і відступити. Радше навпаки.
Так, наша спільнота українська є такою, яка великою мірою для себе і зовнішнього світу схильна окреслювати себе через втрату, травму, скаліченість, страждання. Але, по-перше, ми не єдині в тому, є десятки і сотні інших спільнот, які чинять достоту так само, але тут мені би здавалося, що головна небезпека в цьому не є небезпекою глибокої депресії, яка нагадує схильність до самогубства. <...>
Натомість мені здається, що більша небезпека, яка могла б суто гіпотетично постати зі спільної оповіді стражденності, – це небезпека ресентименту. Ресентиментальні спільноти є вкрай неприємні, і, як ми бачимо тепер у великоросійському народі, вкрай небезпечні. Ресентимент також не є раз і назавжди заданим параметром. Можуть бути, наприклад, етапи ресентименту.
Якщо ми подивимося на польську культуру пам'яті, то вона великою мірою засадничо збудована на усвідомленні стражденності, але вона не завжди була ресентиментальна. Аби уникнути скочування у колективний ресентимент, потрібні перемоги. І оскільки польська ментальна, історична, культурна спільнота мала цих перемог знову і знову, тепер польську історію, польський казус можна цілком трактувати як історію успіху, історію перемоги. Вона є наразі збережена від небезпеки обвального ресентименту.
А от обвальний ресентимент діється тепер у Росії, і це є великою небезпекою для нас. А от коли ресентимент поєднується з реваншизмом, тоді справа стає вже зовсім погана. Та це також пояснює не тільки нашу жагу перемоги, а нашу цілковиту впевненість у перемозі, ми не маємо сумніву, що переможемо. Тому що ми хочемо жити, ми хочемо бути, ми не є охоплені жагою небуття, ми є охоплені жагою буття. <...>
...завжди будуть люди, які зроблять зі своєї і чужої травми фетиш. <...> Треба дуже уважно стежити за тим і за дискурсивним кліматом. Передусім нам потрібна перемога, щоб так не сталося. А коли ми почнемо бачити, що так діється, то треба для власного ж добра сказати: стривайте, зупинімося, подивімося, на якому ми шляху перебуваємо. Бо фетиш-травма – це і є те, що я назвав шляхом до ресентиментної спільноти, а вона може бути і нищівною, і самонищівною. <...>
Я можу запропонувати також парадоксальну відповідь. Ми не маємо іншого вибору, як зробити так, щоби кожна наша травма була не чужою травмою, а моєю, і кожен мусить всі травми розуміти як власні. <...> ...коли ми зрозуміємо, що кожна травма не є чужою, що травма – це не єдине, що нас визначає, тоді купатися у своїй травмі стане справою відносною. А разом з тим, дуже зміцнить емпатію і готовність далі перебувати разом тут. <...>
Я дуже сподіваюсь, що [теперішнє покоління українських дітей війни] дасть, зокрема, вирозумілість і мудрість, а не тільки досвід страждання і не тільки те, що можна було б назвати обтяженням соціальних видатків. А також дасть те, чого ми так потребуємо, а саме усвідомлення того, що найгірше позаду. Воно не є в минулому, бо живуть ще свідки і жертви цього, але вони вижили, вони є разом з нами та можуть нам розповісти, як то було. І то є нашим неймовірним символічним і соціальним скарбом».
Про виклик нової української травмованості:
«…ми постанемо перед величезним, шаленим викликом. Він уже є, але його буде значно більше. Він полягає не тільки в тому, що травмовані війною люди, бійці, воїни, поранені, скалічені, але також і всі по-різному зачеплені війною, не тільки будуть нам вічним нагадуванням про те, що ця війна була. А ми знаємо з досвіду, що переважно суспільства намагаються якомога швидше це забути. І після війни бувають спалахи гедонізму та намагання тішитися життям, ловити це життя і надолужувати його, але також відбуваються технологічні, реформаційні прориви.
Отже, виклик буде полягати не тільки в тому, що вони будуть нам вічним нагадуванням того, а й у тому, як ми будемо собі давати раду з цим нагадуванням. Наскільки тривкою виявиться наша спільнота. Наскільки ми будемо поважно сприймати цих скалічених як частину себе.
А це означає, наскільки ми захочемо визнавати власну скаліченість. Наскільки доброю виявиться наша психотерапевтична допомога, загалом медична система, наскільки добрими будуть програми реабілітації. Скільки вирозумілості, емпатії буде в суспільстві. Наскільки ми зуміємо впровадити нечувану травматизацію у новий культурний лад і як із цим новим інтегрованим культурним ладом ми зуміємо далі жити».