Перегляд повідомлення

Про музичну культуру як складову національного бренду України та її роль у боротьбі українців за Незалежність своєї держави розповіла в інтерв’ю пресслужбі НАН України кандидат мистецтвознавства Валентина Кузик – відома українська вчена-мизикознавиця, просвітниця, піаністка, членкиня Національної спілки композиторів України, лауреатка Премії ім. М. Лисенка, старша наукова співробітниця відділу музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України.

Учена-музикознавиця Валентина Кузик (фото люб’язно надала Валентина Кузик)

– Валентино Володимирівно, чимало українських (і не лише) вчених, експертів, публічних інтелектуалів та й просто історично обізнаних людей проводять паралелі між сьогоденням і подіями майже сторічної давнини. Поговорімо про культурний складник цього своєрідного «дежавю»: що, на Вашу думку, змінилося в Україні від першої чверті ХХ століття і як це допомагає (якщо справді допомагає) українцям укотре захищати свою Незалежність від зазіхань росії?

– Увесь професійний багаж, або ж, як нині заведено говорити, бекґраунд, дає мені підстави стверджувати, що ми, українці, нарешті перестаємо ходити колами. Наше коло розімкнулось, історія відкрила для нас, разом із надзвичайними викликами, також і не бачене досі вікно можливостей. Безумовно, зараз ми переживаємо історично визначальну добу, коли хочете – спіраль, але якісно відмінну від попередньої. Причім це очевидно навіть для тих, хто уроки історії прогуляв як у дитинстві, так і в дорослому житті.

За часів офіційно задекларованої понад 350-річної «дружби» із, власне кажучи, екзистенційним ворогом українці зазнавали систематичної та нещадної русифікації. Руйнувалася система національної філософії, освіти й просвіти, технічної думки, літератури, музики, малярства, театру. Усе найкраще з нашої культурної спадщини – релігійні святині, історію України-Руси з княжих часів і далі, постаті наших талановитих культурних дієвців – самозваний «старший брат» привласнював і записував на свій рахунок. Ступінь брутального і зневажливого ставлення до України незадовго до повномасштабного вторнення російський диктатор уже відверто висловив на типово кримінальному слензі, властивому ґвалтівникам: «Нравится, не нравится – терпи, моя красавица». Іншої долі, аніж «терпіти», для нас не передбачалося.

Недаремно нині численні політичні й культурні оглядачі апелюють до періоду 1919–1922 років, коли прагнення росії «остаточно покінчити з українським питанням» проявлялось особливо агресивно і, на жаль, перешкодило утвердженню суверенної України на політичній мапі світу. Від тих подій на культурному обрії нашої історії назавжди лишився спалах яскравої зірки – Української республіканської капели під орудою Олександра Кошиця. Вона стала першим культурним амбасадором України та понесла в світи найкращі здобутки національної хорової культури, зокрема й уславленого «Щедрика» Миколи Леонтовича. До речі, цієї осені якраз виповнюється 100 років від початку гастролей капели у США й інших країнах Нового світу.

Проте нам усе ж пощастило ствердити трагічно обірвану 1921 року незалежність і суверенність, виховати нове свідоме покоління громадян, народжених уже після 1991 року, відновити в суспільстві відчуття національної та особистої гідності цивілізованого європейця. Такі процеси змогли відбутися тільки завдяки тому, що найкращі представники української нації, з-поміж яких не останнє місце посідали люди мистецтва, у попередні десятиліття плекали й за умов певної «інтелігентської конспірації» передавали нащадкам ідеали незалежної, самостійної України, ризикуючи не тільки своєю свободою, а й життям.

Сьогодні наша держава надлюдськими зусиллями знову збройно опирається тому ж ворогові. Наш спротив виявився – як для росії, так і для світу – настільки несподіваним і яскравим, що збурив хвилю, навіть, сказати б, цунамі міжнародної підтримки, з якою цього разу ми сподіваємося нарешті перемогти. На наших очах Україна перестає бути terra incognita. Між іншим, завдяки, зокрема, і своїй культурній візитівці. Леся Українка називала зброєю слово – я ж наполягаю, що музика навіть впливовіша. І сучасні українці активно користуються цим чи не найпотужнішим інструментом зі свого багатющого гуманітарного арсеналу.

Наші виконавці концертують провідними музичними естрадами й театральними сценами світу. Початок традиції виконання Державного гімну України (музика Михайла Вербицького, слова Павла Чубинського) на знак підтримки української боротьби з агресором поклав колектив знаменитої нью-йоркської «Метрополітен-опера». Чимало оперних театрів і філармоній долучили до нього ще й духовний гімн «Боже Великий, Єдиний» (він же «Молитва за Україну» на слова Олександра Кониського й музику Миколи Лисенка). Радіоефіри й музичні чарти в різних куточках планети заполонили нові й наново відкриті українські пісні. Передусім стрілецька «Ой у лузі червона калина» Степана Чарнецького у версіях фронтмена українського гурту «Бумбокс» і тероборонівця Андрія Хливнюка, британського гурту «Pink Floyd», а також естонських хористів. Несподівано вона стала навіть частиною недільної меси у кафедральному костелі Варшави. Широкий резонанс мала «Рідна мати моя» (слова Андрія Малишка, музика Платона Майбороди) в імпровізації популярного композитора й піаніста Євгена Хмари на одній із віденських площ, підхоплена співом земляків-біженців. А справжнім вибухом став, звісно, тріумф «Стефанії» від музичного проєкту «KALUSH Orchestra» у фіналі цьогорічного пісенного конкурсу «Євробачення» в італійському Турині. Дивовижно, як наші пісні незгірш «гарпунів» і «джавелінів» вирішили проблему з російською попсою в Україні. Проте спочивати на лаврах, хай і заслужених, іще не час. Здобуття справжньої культурної окремішності – це не так пункт призначення, як постійний процес, що потребує уваги не лише музичних волонтерів, а й державних інституцій, міжнародних організацій, благодійних фондів.

Музичний проєкт «KALUSH Orchestra» – переможець «Євробачення 2022» (фото: Marco Bertorello/AFP via Getty Images)

– З якими труднощами на цьому шляху стикається зараз українська музична сфера і як їх долають?

– Наведу кілька прикладів зі сфери академічної музики. «Українська народна війна» (як її назвав історик Володимир В’ятрович), що так трагічно почалася 24 лютого, – хоча багато хто небезпідставно вважає її лиш новим етапом російської агресії, – стала водночас і новим викликом для українських митців, зокрема членів Національної спілки композиторів України (НСКУ). У березні цього року в засобах комунікації відкрилася «Група КК» («Київський композитор»), що від травня має назву «Українське музичне життя: композитори, проєкти, афіші». Її створення ініціював голова спілки – композитор Ігор Щербаков, який перебрав на себе цю роль після раптової смерті очільниці Київської організації НСКУ, талановитої композиторки Ганни Гаврилець наприкінці лютого – її серце не витримало напруження, спричиненого ворожим вторгненням. На жаль, це не єдина втрата від початку війни: у засвіти відійшли видатна вчена-фольклористка Софія Грица, яка 35 років працювала в нашому Інституті, київський композитор Юрій Шевченко, харківський композитор Володимир Птушкін.

Від першого ж дня існування згаданої інтернет-групи вдалося вийти на контакт із багатьма членами Київської організації НСКУ та дізнатися про місця їхнього перебування і потреби. Група швидко поповнилася відомими київськими музикантами – диригентами Володимиром Сіренком, Володимиром і Аллою Шейками, Василем Василенком, струнниками Богданою Півненко, Катериною Супрун, Назарієм Стецем, піаністами Іриною Шестеренко й Андрієм Кутасевичем, а також львівськими, ужгородськими, харківськими, чернівецькими композиторами, музикознавцями й виконавцями і митцями з-за кордону – з Польщі, Австрії, Німеччини, Швеції, Швейцарії, Канади, США, Японії та інших країн.

У час важких випробувань дуже зміцніли польсько-українські мистецькі контакти. І це не дивина, з огляду на те, що Польща найпершою простягла дружню руку допомоги нашому народові – прийняла у себе мільйони біженців із дітьми, підтримує нас у військовій, соціальній, культурній сферах. Серед помітних явищ – благодійний концерт «Солідарні з Україною», що відбувся в Сілезькій опері 26 березня і присвячувався Дню театру. Афіші у Кракові, Варшаві, Ґданську, Щеціні, Вроцлаві й інших польських містах анонсують концертні програми із творів українських і польських композиторів на місяць вперед.

У цих акціях активно задіяні музиканти, які мусили тимчасово покинути Україну, а також ті, що ще до війни працювали за контрактами у відомих європейських і американських філармоніях та оперних театрах. Серед творів симфонічної музики часто обирають до виконання знамениту «Увертюру» Миколи Лисенка й Левка Ревуцького до Лисенкової опери «Тарас Бульба», симфонії Бориса Лятошинського, оркестрові твори Валентина Сильвестрова (його найбільше знають у Західній Європі), Мирослава Скорика, Євгена Станковича, композиторів молодшої генерації – Вікторії Польової, Ганни Гаврилець, Богдани Фроляк, Богдана Кривопуста, Золтана Алмаші, Євгена Ланюка, Любави Сидоренко, Богдана Сегіна, Віктора Камінського. Приємно, що у великій нагоді стало видання повного корпусу хорових творів Миколи Леонтовича (до якого я безпосередньо причетна як редакторка-упорядниця) з латинською транслітерацією кожного зразка, що вийшло друком 2019 року, – зараз їх активно співають хори багатьох країн.

Обкладинка видання повного корпусу хорових творів Миколи Леонтовича (редакторка-упорядниця – кандидат мистецтвознавства Валентина Кузик). Ілюстрацію люб’язно надала Валентина Кузик

Валентина Кузик на своєму творчому вечорі в Києві (світлину люб’язно надала Валентина Кузик)

– Цілком очевидно, що росія активно застосовує гуманітарну складову під час не лише гібридних, а й конвенційних воєн. Чимало митців і просто небайдужих пропонують застосувати до російської культури, даруйте за тавтологію, так звану «культуру скасування» (cancel culture). Наскільки це може бути реально, швидко і безповоротно?

– Парадоксально, але бойкотувати російську культуру під час нової фази військової агресії рф проти України почали саме на Заході – вже у квітні. Те, що нам не вдавалося зробити у себе з 1991 року і навіть після 2014 року, гуртом виявилося можливим здійснити впродовж місяця – травня. Цей процес має три важливі складові: перша – творча спадщина (тобто «русскоє наслєдіє»), друга – виконавські сили і третя – розв’язання проблеми в самій Україні. Поясню, що маю на увазі.

Отже, по-перше, потрібно було переглянути програми концертних і театральних сезонів на 2–3 наступні роки, а саме – опери й балети, симфонічні, інструментальні та вокальні твори, пов’язані з іменами Михайла Глінки, Петра Чайковського, Модеста Мусоргського, Олександра Бородіна, Миколи Римського-Корсакова, Сергія Рахманінова. Тривають суперечки щодо Ігоря Стравинського й Сергія Прокоф’єва.

З’явився неймовірний попит на українські нотні видання, до якого ми, чесно кажучи, були не готові – нот, а особливо симфонічних партитур із партіями в електронних технологіях обмаль. А оскільки держава поки не дає на це ані копійки, то забезпечення нотним матеріалом взяли на себе «музичні волонтери» – група молодих львів’ян на чолі з Іваном Остаповичем. Це доволі ризикована справа, адже твори згаданих російських композиторів, визнані шедеврами й відібрані багатолітньою сценічною практикою, доводиться замінювати невідомою музикою, якої жодного разу не брали до репертуару. Як її сприймуть слухачі? Найактивніше ризикують і експериментують у Польщі, Чехії та Німеччині. Скажімо, польська музична критика повідомила, що виконання у Сілезькій філармонії в Катовіце «Другої симфонії» Левка Ревуцького мало шалений успіх і стало справжнім відкриттям для тамтешньої публіки. Берлінців надзвичайно вразила симфонічна «Молитва за Україну» Валентина Сильвестрова. Та майже щодня звідусіль надходять чудові звістки про відкриття україського «океану музики»! З ініціативи видатного музикознавця Михайла Бялика, що нині живе в Гамбурзі, розпочався великий проєкт проведення Фестивалю української музики у знаменитій Ельбській філармонії.

Друге: не секрет, що в пошуках широкого ангажементу й достатку чимало талановитих музикантів із нових незалежних країн, які постали на руїнах СРСР (а особливо з росії), виїхали працювати до Європи, США, Японії. Після початку російсько-української війни, коли більшість світових оперних театрів і філармонічних установ відмовилися співпрацювати з російськими виконавцями, заангажованість українських музикантів – співаків, диригентів, інструменталістів, режисерів – суттєво зросла. Згадаймо бодай диригентів Оксану Линів і Кирила Карабиця. Звісно, це спричинило шквал великих і дрібних скандалів у медіях, особливо коли йшлося про доволі «променистих» «зірок» на кшталт такого собі російського «музичного магната» Валерія Гергієва. Початок цьому процесові поклало позапланове (наприкінці квітня) запрошення української співачки Людмили Монастирської до «Метрополітен-опера» у Нью-Йорку для виконання партії Турандот в однойменній опері Джакомо Пуччині – замість раніш анонсованої росіянки Анни Нетребко. Тріумфальне виконання ролі китайської принцеси наша співачка завершила виходом на фінальний уклін із Державним прапором України. До слова, іноземна музична критика визнала Людмилу Монастирську зіркою світового вокалу, продовжувачкою традицій Соломії Крушельницької, Марії Каллас і Монсеррат Кабальє.

І третій момент – це, фактично, деколонізація, дерусифікація українського культурного простору, зокрема й музичної сфери. Національна музична академія України в Києві носить ім’я Петра Чайковського, Дніпропетровська академія музики у Дніпрі й Концертний зал Запорізької обласної філармонії – Михайла Глінки, Волинський фаховий коледж культури і мистецтв у Луцьку – Ігоря Стравинського, а Донецька державна музична академія – Сергія Прокоф’єва. Ці іменування склались у різні часи і з різним історичним підтекстом. Нині особливо гострі дискусії точаться довколо моєї Аlma Mater – київської консерваторії. Гадаю, це питання наразі варто поставити на паузу, навіть, як кажуть музиканти, – Pausa Lunga. Пригадую, як за часів мого студентства видатних українських композиторів Миколу Дилецького (1630–1690), Максима Березовського (1745–1777) та Дмитра Бортнянського (1751–1825) безапеляційно називали російськими. Але десяток музикознваців протягом майже пів сторіччя побороли шалений російський спротив і довели світові, що це діячі саме української культури, та долучили їх до нашого національного реєстру. Що стосується Михайла Глінки, то він етнічний білорус (хоча білоруські колеги говорять це поміж собою пошепки). Ігор Стравинський на еміграції однозначно позиціонував себе як нащадка українського роду з гербом «Сулима», будучи водночас «рускоговорящім». Ситуація з Петром Чайковським – делікатніша. Сам великий Станіслав Людкевич застерігав: «Не кидайтеся Чайковським». Це питання, як на мене, потребує часу і зваженого й об’єктивного експертного осмислення та обговорення. Ясна річ, із залученням академічної науки.

– Розвиток української музики, як і відвоювання окупованих частин території України, навряд чи хтось ризикне прогнозувати на тривалу перспективу. Та, можливо, Ви, Валентино Володимирівно, як фахівчиня, громадянка і, перепрошую за означник, продуцентка культурного продукту, могли би дати кілька добрих порад дієвцям нашої музичної сфери? На що передусім слід звернути увагу, які ресурси залучати, на які цільові аудиторії спрямовувати? І чи подавав Ваш Інститут органам державної влади рекомендації з цього приводу? Якщо так – чи враховується думка науковців?

– Дуже напружена робота в цьому напрямі вже триває в усіх галузях культурно-мистецького життя. Погляньте, наприклад, як сьогодні у мовному плані «українізувалася» наша пісенна творчість. Ба більше, завдяки сучасним засобам комунікації українською тепер співають у різних куточках планети – і на Заході, і на Сході. У визнаних культурних центрах світу, де є філармонійні, камерно-концертні зали, оперні театри, суттєво зросла питома вага українського репертуару. Почастішали запрошення для наших музикантів – співаків, диригентів, інструменталістів, хорів і оркестрів – виступати за кордоном. Ідеться здебільшого – і це надзвичайно важливо – про представників молодої творчої ґенерації, які блискуче презентують високе українське мистецтво.

Всередині України теж нуртує мистецьке життя. Скажімо, правління НСКУ, попри дуже складні умови, докладає всіх можливих і неможливих зусиль, аби відбувся традиційний «Київ Музик Фест», приурочений до Міжнародного дня музики (1 жовтня). Не стоїть осторонь і наукова громада, зокрема, мої колеги з Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. Ми обробляємо та надсилаємо багато повідомлень про зруйновані музеї, концертні установи, театри. Поширюємо в електронних медіях інформацію про видатних діячів національної музичної культури, ще мало знаних світовому загалові (скажімо, я підготувала й опублікувала в інтернеті англомовні біографічні статті про Миколу Леонтовича та Левка Ревуцького). Саме в ці дні колектив нашого відділу музикознавства (незважаючи на те, що ми комунікували через Zoom, бо частина співробітників із дітьми виїхали зі столиці до інших міст України, а також до Франції, Великої Британії, Естонії) подав до опублікування вже 6-й том «Української музичної енциклопедії» (головний редактор – академік Ганна Аркадіївна Скрипник). Плануємо все це багатотомне видання (а загалом заплановано 8 його томів) колись представити і в англомовній версії. Наша музична культура того варта і ми нею пишаємося. Така наукова праця є нашою формою боротьби з підступним ворогом за утвердження світлих цивілізаційних ідеалів людства.

P.S. На додачу до цієї розмови пропонуємо читачам ознайомитися з нещодавніми статтями Валентини Кузик для інтернет-журналу «Музика»:

Спілкувалася
Сніжана Мазуренко