Українці вже доволі довго живуть у стані невизначеності й, зокрема, передчутті ядерної загрози. Що відбувається з нашою психікою зараз і як це може датися взнаки у майбутньому? Яка література допоможе відрефлексувати травматичний воєнний досвід? Про це у програмі «Власні назви» (спільний проєкт Українського PEN і телеканалу «Еспресо») та подкасті «Книгосховище» радіостанції «Радіо Культура» розповів Юрій Прохасько – германіст, перекладач, есеїст і психоаналітик, молодший науковий співробітник відділу літературного процесу в Західній Україні та компаративістики Інституту Івана Франка НАН України (Львів). Пропонуємо вашій увазі скорочену й адаптовану текстову версію обох розмов.

Юрій Прохасько (автор фото – Маркіян Прохасько)

«Мало що доброго можна порадити на тлі такої екзистенційної загрози, як ядерна. Ми маємо цілковиту невизначеність і величезну загрозу, не маючи доброї відповіді на неї, але брак доброї відповіді не означає, що маємо перестати жити і почати ховатись, уникати. Власне, у такій динаміці ми тепер перебуваємо, – говорить дослідник. – Для мене і моїх аналізантів, пацієнтів цей стан почався задовго до 24 лютого, бо кількома місяцями раніше почалось оточення України, нагромадження ворожих військ уздовж кордонів, тривали постійні вербальні, мілітарні, дипломатичні погрози, які, врешті-решт, справдились. Різні люди дуже по-різному відгукувались і відгукуються на цю напругу, на ці загрози (в якийсь час мої пацієнти, аналізанти здатні були говорити тільки про військову небезпеку, а зараз – тільки про війну і лиха, які вона з собою несе). Та мусимо визнати, що нема жодної людини, яка може вдавати, ніби це її не стосується, ніби вона перебуває поза цим контекстом або стоїть понад ним. Надалі ми так само матимемо величезну палітру психічних реакцій, і кожен відчуватиме й чинитиме те, на що спроможний.

Кажучи про ховання й уникання, я маю на увазі дві речі. З одного боку – захисні механізми психіки (наприклад, витіснення, легковаження, заперечення). З другого боку, йдеться про те, що напевно, найприкрішим у ситуації, коли існує справді велетенська загроза, було би казати й сподіватися, що наша душа [психіка] не матиме від цього жодної шкоди. Гадаю, заперечувати ушкодження, яких зазнає і ще зазнає наша душа впродовж цього дуже тривалого часу і дуже реальних екзистенційних загроз, було би «хворіше», ніж визнати їхню неминучість. Знов-таки, кожен зазнає урази, різної за якістю. Неможливо визначити міру. Але для мене засадничо визнати, що в цій ситуації нормально зазнавати душевної урази, а не вдавати, ніби її нема й не буде, або можна буде її уникнути чи легковажити нею.

Захисні механізми психіки можуть бути одночасно благом і прокляттям, великою чеснотою і великою вадою – залежно від їхньої міри, адекватності, різноманітності. Зле, якщо вони надмірні, бо тоді можна втратити відчуття загрози, необхідне для виживання. Разом із тим, уміння відволікатись і думати про щось інше, здатність робити щось інше, спроможність зважувати аргументи за і проти реальності загроз, шукати можливостей уникнення чи зменшення загроз є також величезним благом, без якого ми всі давно були би виснажені чи божевільні».

«Цей виклик [«тріщини» у стосунках, зумовлені відмінністю досвідів переживання війни] зарисувався вже від самих початків. Він триває і тільки поглиблюватиметься, – попереджає Юрій Прохасько. – Ми зустрінемося з усім – найвищими чеснотами і найбільшою ницістю, найміцнішою згуртованістю і фрагментованістю, величезною відповідальністю й самопожертвою та цинізмом і зловживаннями. Треба знати, що так буде. Вирішальним мені здається от що. Люди, яких наразі не зачепила безодня горя і втрати, відчувають страшенну провину (принаймні мова про тих із нас, котрі мають те, що називається сумлінням, але таких завжди більшість), непокоячись, що більше не зможуть становити з іншими спільноти досвіду, спільноти порозуміння. Водночас дуже важливо усвідомлювати, що в досвіді переживання лиха, трагедії немає нічого доброго, і не мати цього досвіду не означає бути біднішим, другорядним, менш гідним. Будьте щасливі, якщо він не випав на вашу долю. Крім того, пам’ятаймо: на щастя, людина влаштована так, що її здатність до співпереживання, емпатії великою, вирішальною мірою присутня і діє навіть тоді, коли ми не поділяємо чийогось трагічного досвіду. Бо в нас є уява і спостереження. Так, відсутність спільних досвідів справді провадить до розколів між людьми. Може статися, що колись єдина спільнота поділиться на тих, хто зазнав горя / воював / був відповідальний – і ні. І тут ідеться про те, щоби за цими неминучими поділами, до яких маємо бути готові, не втратити засадничої здатності до солідарності, яка можлива також і через співпереживання, а не лише розділення страшного досвіду, якого нікому не побажаєш.

…Травматичного досвіду в українців уже дуже багато, а буде ще більше. І марні надії на те, що все швидко «полагодиться» й залагодиться. З цим нам доведеться жити ще дуже й дуже довго. Такі величезні потрясіння можуть призвести до двох цілком протилежних ефектів, межа між якими надзвичайно тонка і плинна, і ніколи не можна з певністю передбачити, чим це обернеться. Один ефект – солідарність спільноти досвіду. Це не конче означає, що всі мусять зазнати неймовірних втрат і лих, адже однаково ми матимемо досвід перебування в одному часі й належності до одного суспільства, а також, що найголовніше, досвід співпереживання й емпатії. Другий можливий ефект – фрагментація, якщо травматизація стає надто сильною, безнадія бере гору над вірою в майбутнє, а людям важить лиш елементарне, «голе» біологічне виживання. Щоби цього уникнути, необхідно, як мені здається, аби ми переживали як власні кожну втрату і кожен біль наших ближніх, тих, кого ми називаємо своїми, належними до нашої спільноти. Аби ми розуміли, що означає втратити оселю, що означає для батьків втратити дітей, а для дітей – батьків, що означає втратити чоловіка чи дружину, втратити душевне здоров’я на війні після побачених і пережитих жахіть, що означає жити в постійному страху й непевності. Співпереживання цим втратам завдяки емпатії стане найважливішою передумовою створення нашої повоєнної спільноти. Так, вона буде скалічена, понівечена, зболена, але не фрагментована».

«Наша психіка дуже складна, парадоксальна і зазвичай пластична (хоча, на жаль, не в усіх), надзвичайно витривала і резильєнтна [стійка, адаптивна]. І зростання здатності до емпатії йде обіруч із притупленням вразливості та наростанням фальшивого (вдаваного) цинізму. А головне – це звикання: до війни, втрат, тривоги, страху, безнадії також звикають. Хтось може краще, хтось – гірше, але все це відбувається одночасно: загострення, виснаження, притуплення і звикання. Маємо розуміти, що інакше й бути не може».

«Гумор – наша найвища коштовність, благо, благодать і справжній порятунок. До речі, Зиґмунд Фройд був переконаний, що гумор не лише належить до захисних механізмів психіки, а є найзрілішим з-поміж них. Одна з ранніх праць Фройда присвячена дотепові з психоаналітичного погляду, а одна з пізніх – гумору. Гумор, на його думку, багатший і глибший, адже це здатність вивищитися над трагізмом життя, водночас не заперечуючи його; здатність бачити цей трагізм, прийняти його, але не зламатися під ним, зберегти людську гідність навіть перед лицем катастрофи і заглади [загибелі]».

«Дуже тяжко залишатися при здоровому ґлузді, коли маєш справу з відсутністю здорового ґлузду. Дуже тяжко залишатися при здатності тверезо мислити, коли зустрічаєшся з тим, що доля світу опинилася в руках істот, які давно покинули здатність тверезо мислити й охоплені шалом. Це справді страшенний виклик, на який немає доброї відповіді, – констатує Юрій Прохасько. – Так, на весь перелік загроз завжди наводять не менш переконливий перелік аргументів, чому ядерної катастрофи не станеться. Та, з огляду на те, що ми маємо справу з безумністю, було би надто легковажно і дуже безвідповідально зовсім заперечувати таку можливість. Попри все це, я певен, що безумство не здатне зруйнувати сенсу. Навіть перед ядерним безумством ми не сміємо поступитися сенсовністю нашого життя і сенсовністю того, що ми створили, творимо, хочемо і будемо творити. Хтось колись сказав: «Якби я знав, що завтра буде кінець світу, то вирушив би сьогодні до свого саду саджати молоді яблуньки». Отже, ми не маємо гарантії, чи наші сенси не будуть знищені, але ми не маємо права також поступатися ними, перш ніж вони будуть знищені. Бо коли ми перестаємо хотіти майбутнього і могти бачити майбутнє, ми взагалі перестаємо бути. Українське суспільство, без сумніву, неймовірне і надзвичайне. Якщо нам буде суджено загинути, то цього все одно не уникнеш, і ми насправді ніяк на це не впливаємо. Та якщо нам буде суджено вижити, то ми матимемо цілковиту філософську рацію в тому, що жили постійно, а не зупинилися перед загрозою».

ВІДЕОЗАПИС

Юрій Прохасько також порекомендував до прочитання книжки, які, на його думку, допоможуть українцям пережити непрості воєнні реалії.

«Я хотів би сказати про величезну необхідність не лише перекладання закордонних письменників українською мовою, а й про зворотний обмін досвідом, тобто конечну наполегливу потребу перекладати сучасних українських письменників німецькою та іншими мовами світу. Це діється, але цього все ще замало, – вважає науковець. – Серед німецькомовних письменників багато перекладали і досі перекладають Гайнріха Бьолля. Скажімо, дія його першої повоєнної (1949 рік) повісті – «Der Zug war pünktlich» («Поїзд точно за розкладом») – розгортається, зокрема, у Чернівцях, Львові та Стрию.

У перший день війни я відрухово [рефлективно, машинально] витяг з нашого домашнього сховища книжку Анджея Бобковського – «Szkice piórkiem» («Нариси перком»), яку львівський перекладач із польської Олесь Гарасим геніально переназвав як «Війна і спокій». Це воєнний щоденник автора – польського підприємця-еміґранта в Парижі (він володів фабрикою, на якій задіював передовсім польских робітників). Хронологічно оповідь охоплює 1940–1945 роки. 1939 року Бобковський поїхав воювати до Польщі, яку нацисти й совєти, зрештою, окували та поділили, потім повернувся до Франції і вже там спостерігав так звану «Дивну війну» – французький відступ, охоту не захищатись і воювати, а добре жити. Несамовито, як він це описує. У цій книжці мене дуже приваблює те, що невпинно тепер є предметом моєї уваги, моїх почувань і міркувань, – багатоликість війни, її невимовна багатогранність, дивовижне поєднання в переживанні суцільних переривань, але також і деяких тяглостей. Виявляється, війна не годна зруйнувати всіх тяглостей: багато що вона калічить, уриває і руйнує, та є речі, що мають дуже «щільну» тривкість, попри війну. Між іншим, як і ще один чудовий польський автор Зиґмунт Гаупт, Анджей Бобковський (обидва ці не-письменники входили до кола Єжи Ґедройця і вперше опублікували свої твори саме в часописі «Kultura») ніколи не вважав себе письменником, але «Szkice piórkiem» належать до найкращої польської прози ХХ століття».

Ще одна книжкова порада від Юрія Прохаська – дві праці Зиґмунда Фройда про війну: «Це недовгі, проте дуже важливі тексти. Й обидва ще не перекладені українською мовою. Одна праця – «Zeitgemäßes über Krieg und Tod» («Те, що на часі тепер сказати про війну і смерть») – написана 1915 року і засвідчила своєрідний перелом у сприйнятті автора. Слід сказати, що Фройд належав до більшості інтелектуалів, мистців, письменників, які з величезним захватом і натхненням вітали початок Першої світової війни, уявляли, що вона принесе очищення, оздоровлення, стане горнилом, з якого вийдуть нові люди. З надійних джерел відомо, що своїм «неврастенічним» пацієнтам (нагадаю, що натоді процвітало уявлення про неврастенію як слабкість, або деґенерацію, нервової системи) Фройд радив зголошуватися на фронт, де всі їхні неврози нібито мали минути. Але це було 1914 року. Натомість уже на початку 1915 року він мав дуже похмуру й песимістичну візію невилучності війни через її закоріненість, зокрема, і в деструктивних потягах людини.

Другий Фройдів текст – значно пізніший, він належить до міжвоєння. На початку 1930-х років на прохання Ліги Націй (тогочасної попередниці Організації Об’єднаних Націй) Альберт Айнштайн мав поміркувати про війну, її природу та причини. Айнштайн звернувся до Фройда, запропонувавши йому коротке листування, яке потім отримало назву «Warum Krieg?» («Чому війна?»). Це знамените листування ще раз підтвердило дуже песимістичну візію Фройда, за якою війна є невід’ємним феноменом людства. З одного боку, він певен, що всі намагання подолати війну через культурні зусилля, через зусилля людського співжиття приречені на поразку. З іншого боку – наполягає, що цих зусиль не вільно полишати, інакше буде ще гірше. Дуже важлива річ у цьому листуванні – Фройдів скепсис щодо спроможності міжнародної спільноти стримати війну. Він писав, що після Першої світової війни Лігу Націй потрібно ліквідувати і створити іншу організацію (що, зрештою, і сталось), аби остаточно зупинити війни, унеможливити їх. Його роздуми знову актуальні. Дуже глибокий і проникливий аналіз [безпорадності міжнародних організацій щодо радянських/російських агресій] здійснено у так званій «Довгій телеграмі» Кеннана. Її автор [американський дипломат у Москві Джордж Кеннан] просто анатомізує ставлення совєтів до участі в міжнародних організаціях, описує, як цинічно вони їх використовують, будучи налаштовані дуже вороже і деструктивно. Цілком очевидно, що нічого доброго не могло вийти з організації, серед засновників якої були й совєти».

Остання книжкова порада від Юрія Прохаська – роман «Брехні в часи війни» («Wartime Lies»), теж іще не перекладений українською: «Його автор – Луїс Беґлі, з походження єврей зі Стрия, котрий пережив Другу світову війну в Східній Галичині й через багато років став видатним адвокатом на Мангетені у Нью-Йорку. «Брехні в часі війни» – перший роман автора. Там описано стратегії виживання, до яких довелося вдаватися самому Беґлі, його матері й сестрі як євреям під час жахливої нацистської окупації Львова, під час Голокосту».

«Росія – велика шовіністична наддержава, в якій ресентимент поєднується з реваншизмом, що спирається на переконання, ніби вона має свободу вторгнення будь-коли, будь-куди і на будь-яких підставах, – говорить дослідник. – На жаль, культура й війна зовсім не є суперечностями. Але поєднання потреби у великій культурі з так званою потребою у власній величі може становити небезпечні суміші, що сприяють побільшенню не так культури, як насильства. Так сталось і в російському випадку. Передусім мені видається, що найважливіше тепер для нас – читати нашу літературу про війну, нашу літературу у війні, нашу чудесну, потужну воєнну прозу і несамовиту поезію. Це те, що ми винні самим собі, нашим авторам і нашому війську».

ВІДЕОЗАПИС