Автор актуалізує дану проблематику таким чином: «Нещодавно Юваль Ной Гарарі у своєму «Sapiens [Коротка історія людства]» скандально ствердив, що то не людина окультурила злаки, а навпаки — пшениця змусила бідного sapiens'а служити собі. І хоча я не вірю, що варіянт «зупинитися і залишитися мисливцями й збирачами», що такий милий Гарарі, насправді мав місце, думку про зв'язок хліборобства і рабських практик підтримую. Україна нині на порозі земельної реформи, а отже ми знову невдовзі почуємо волання про відвічний хліборобський народ і особливий зв'язок українця з землею, який так прагнуть зруйнувати чужинці-капіталісти. Тож хочу звернути увагу читача на неоднозначність ролі хліборобства в українській історії. Адже й такі милі (зазвичай) нашим співвітчизникам козацькі часи — вони не про гречкосійство і покріпачення ріллею, а про господарську багатоукладність і різноманітність (широту вибору). Останні ж бо й стали колись «економічним базисом» волі й незалежности перших українців».
На думку Дмитра Вирського, «Перемога гречкосіїв над козаками мала, зрештою, для Старої України свій трагічний вимір. Хлібний варіянт «ресурсного прокляття» і «колоніяльного моноциклу» з його фільварками-помістями (великими ринково орієнтованими сільськогосподарськими підприємствами) приніс сюди так зване друге видання кріпацтва. І те, що наступало воно в Україні вельми повільно — остаточно запанувавши вже аж у 2-й половині ХVIII століття (підперте російськими багнетами, а не козацькими шаблями), — то один з історичних подвигів українців. Адже хліборобство — не таке вже й відвічне заняття наших предків. На світанку старосвітської України — власне від ХVI до 2-ї половини ХVIII століття — «світовий ринок» мав українські землі радше за постачальника не збіжжя, а «лісових товарів» — меду, деревини, поташу тощо. Плюс експорт худоби (волів, овець та ін.). А це галузі виробництва, де кріпаки малоефективні. Власне, через труднощі із транспортуванням українське збіжжя ледь не до середини ХVIII століття взагалі доволі масово переробляли на горілку, яка вважалася значно зручнішим товаром для експортування (та й для споживання на місці) та ще й у 2–4 рази дорожчим за хліб. Пропінація — право на виробництво та продаж алкогольних напоїв — то була найжаданіша монополія у всій тогочасній Східній Європі. У 1730-х рр., щоб хліба вистачало на армію, що була зосереджена на Лівобережній Україні для ведення «турецьких» війн, російський уряд навіть змушений був видавати укази, які забороняли переробляти на алкоголь більше третини місцевого врожаю».
Автор статті наводить приклади, як зображували Україну-Русь Себастьян Кльонович, Франческо Альгаротті , Ґотліб-Фрідріх-Вільгельм Юнкер, Йоганн-Антон Гюльденштедт, на підтвердження того, що «візитівкою» українських земель були радше ліси, аніж більш класичне у пізні часи збіжжя.
 |
Історик відзначає: «Тут варто прояснити для сучасного читача: трактування в ХІХ–ХХ століттях України як земель дуже сприятливого для рільництва клімату не слід сприймати як константу стосовно доби Раннього Модерну (ХVI–XVIII ст.), бо загалом у 1590–1850 рр. в Україні, як і в Європі в цілому, були досить суворі зими, а це зовсім не подарунок для хлібороба. Може, ще й тому українське скотарство весь цей час було надважливою галуззю місцевої господарки, а пережитки кочової культури давалися тут взнаки протягом усього періоду XVI–XVIII століть. З огляду на все це, в українців міцно утвердилася культура вільнонайманої праці. Як тут не згадати наведений Шимоном Окольським перелік «професій» повстанців 1637–1638 рр.: могильники (селітроварники), будники (заготівельники поташу й смольчуги), чабани-вівчарі, січкарі (косарі сіна для худоби й очерету-палива на зиму) тощо. Чималими прошарками населення України, які відчутно «вписалися» в «національний характер», були також візники-чумаки, рибалки-балакшиї, мисливці-болоховці й пасічники-севрюки (свідомо подаю слов'янські й татарські назви цих фахів, бо їх повсюдно вживали як взаємозамінні). А російський академік з Риги Гюльденштедт ще наприкінці ХVIII століття писав про «український тип господарки» як чужий для кріпацької традиції. Не в останню чергу й пережитки кочової культури, особливо відчутні в степовій Україні, спрацювали на своєрідний дух волі й свободи українців».
Наостанок Дмитро Вирський підкреслює: «Зображення старосвітської України як країни волі й свободи, хоч і приємна, але неповна картинка. Точнішим є порівняння українських реалій козацьких часів з екзистенціальними «межовими станами» людини — з оприявненням крайнощів-екстрем. (…) Отже, як зайде й нині мова про зерно та ріллю в історії України, не поспішайте приндитися і гордовито повторювати «Хліб — усьому голова!». Ой, не по-одному, а по-різному бувало!».
Із повним текстом статті можна ознайомитись за посиланням:
https://dt.ua/HISTORY/zerno-i-nevolya-317237_.html
За інформацією Інституту історії України НАН України