Як ми, не помічаючи, продовжуємо репресивні практики, що їх впроваджували в СРСР через їжу? Який радянський спадок досі залишився на наших столах і що з ним робити? Про це й інше в інтерв’ю освітньо-медійній платформі «КУНШТ» розповіла провідна наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України НАН України докторка історичних наук Олена Стяжкіна.
Щодо репресивності у побутових практиках за пізньорадянської доби вчена зауважила: «Вкрай важливо розуміти, що пізньорадянське починається там, де завершується орвеллівський 1984-й. Остання фраза цього твору: «Він любив Великого Брата». З цього моменту починаються пізньорадянські практики, в яких репресія є присутньою, але ніби невидимою чи такою, що її наявність заперечують усі учасники подій. Бо ж ніхто не арештований, все добре. А втім, репресія посилюється, тому що в репресивних практиках беруть участь ті інституції і ті люди, які мали б виконувати зовсім інші функції, зокрема й годувати. Досвід репресії через їжу є абсолютно неочевидним. Ностальгія за радянськими часами пов’язана із ностальгією саме за радянською їжею. І тому саме радянська їжа чомусь видається золотим віком харчування, на жаль, і для певної частини українців. (...) В радянській системі цінностей їжа стала сприйматися як паливо, а не як насолода. Цього не соромилися, це не приховували. Їжа була паливом для робочого класу: набрати правильну кількість калорій і витратити їх на важкій роботі. Коли влада взялася до формування меню радянської людини через їдальні або продовольчі картки, то вирахування калорій мало відчутний класовий відтінок. Робітникам важкої промисловості треба було більше, а, скажімо, їхнім дітям, які ще не працювали, — менше. Другий компонент — це інструменталізація голоду, який став механізмом упокорення. (...) Використання їжі як механізму подолання спротиву створило одразу дві речі. По-перше, воно знищувало носіїв опору. А по-друге, зберігалася пам’ять про те, як можна діяти проти тих, хто опирається. І те, і інше було нищівним для української селянської культури, способів споживання тощо. Третій момент радше належить до пізньорадянського періоду. Це організація споживання, яка передбачала «біг з перешкодами»: витрачання сили-силенної часу на здобування продуктів харчування. Я не впевнена, що це був навмисний соціальний винахід. Ба більше, я погоджуюся з Яношем Корнаї, який писав, що економіка дефіциту не могла не створювати нестачі. Але цим влада почала користатися».
Ознайомитися з повним
текстом інтерв’ю Джерело: освітньо-медійна платформа «КУНШТ»