Президія Національної академії наук України, Секція суспільних і гуманітарних наук НАН України і Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України з глибоким сумом повідомляють, що 28 січня на 86-му році пішов із життя визначний мистецтвознавець, релігієзнавець, богослов, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України член-кореспондент НАН України Дмитро Власович Степовик.
Народився Дмитро Степовик 7 жовтня 1938 року в селі Слободище Бердичівського району Житомирської області в багатодітній сім’ї Власа і Марії Степовиків. У 1955 році після закінчення навчання в Камінь-Каширській середній школі зі срібною медаллю й успішно складених вступних іспитів зарахований студентом факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Під час навчання на третьому курсі обирає подальшу професійну спеціалізацію «мистецька критика, культурологія». У 1960 році після отримання диплома з відзнакою починає трудову діяльність у редакції київської республіканської газети «Молодь України» на посаді літературного працівника, трохи згодом його призначають завідувачем відділу пропаганди культури й мистецтва, він стає членом редакційної колегії.
У 1967 році успішно пройшов конкурс на вступних екзаменах зі спеціальності «образотворче мистецтво» в аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського АН УРСР. У 1970 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Творчість гравера XVII століття Олександра Антонія Тарасевича».
Понад пів століття доля Дмитра Власовича пов’язана з ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, де він навчався в аспірантурі, захистив кандидатську дисертацію, працював на посадах молодшого, старшого, провідного наукового співробітника, очолював окремий підрозділ.
Науковий доробок Д. Степовика охоплює близько 40 книг та понад 500 статей, які присвячені історії образотворчого мистецтва, проблемам художніх стилів, культурних взаємозв’язків, творчості митців української діаспори. У тоталітарні часи радянського атеїзму вчений своїми працями започаткував в інституті новий напрям – дослідження сакрального християнського мистецтва. Серед значущих видань Д. Степовика, що висвітлюють історію української гравюри – «Олександр Тарасевич: Становлення української школи гравюри на металі» (1975), «Українська графіка XVI–XVIII століть: Еволюція образної системи» (1982), «Леонтій Тарасевич і українське мистецтво бароко» (1986), «Іван Щирський: Поетичний образ в українській бароковій гравюрі» (1988).
Низка глибоких досліджень видатного вченого присвячена іконопису – «Іконологія й іконографія» (2003), «Українська ікона: Іконотворчий досвід діаспори» (2003), «Історія української ікони Х–ХХ століть» (1996, 2004, 2008), «Мистецтво ікони: Рим, Візантія, Україна» (2008).
Серед багатогранних наукових інтересів Д. Степовика – зв’язки українського мистецтва з візантійським і слов’янсько-балканським, зокрема болгарським: «Українсько-болгарські мистецькі зв'язки» (1975), «Болгарське образотворче мистецтво: 1878–1978», «Сучасне образотворче мистецтво Болгарії: Шляхи і тенденції розвитку у післявоєнний період» (обидві – 1978).
У своїх численних подорожах Західною Європою та Америкою Дмитро Власович зустрічався зі знаними митцями української діаспори. З часом ці знакові знайомства посприяли створенню цілої низки видань про життя і творчість митців діаспори – скульпторів Михайла Черешньовського, Михайла Паращука, Лео Мола, художників Якова Гніздовського, Василя Лопати, когорти талановитих іконописців.
У Римі під час науково-богословських конференцій та симпозіумів Дмитро Степовик мав кілька зустрічей із папою Іваном Павлом ІІ (1988, 1990, 1991, 1996).
Важлива сторінка творчої біографії Д. Степовика – викладацька праця як професора візантології та історії християнського мистецтва. У 1990 році Дмитро Власович в Українському Вільному Університеті (Мюнхен) був зарахований до числа викладачів дисципліни «Історія культури і мистецтва». У цьому ж відомому освітньо-науковому осередку успішно захистив габілітаційну докторську дисертацію за темою «"Храм і духовність" і "Скарби України"» за сукупністю наукових праць (1992).
Упродовж багатьох років науковець читав курси лекцій з історії українського мистецтва і культури в наукових установах та університетах Болгарії, Польщі, Канади, США, Італії, Великої Британії, Німеччини, Франції, також був завідувачем кафедри філософії Київської Православної Богословської академії УПЦ КП. Дмитро Власович виховав, підтримав та підготував чимало молодих обдарованих науковців – 15 кандидатів мистецтвознавства, 12 кандидатів і магістрів богословських наук, 5 магістрів і докторів філософії.
Д. Степовик знаний як неперевершений радіо- і телекоментатор численних релігійних програм, які несуть широкому загалу світло християнських цінностей. Упродовж багатьох років звучало слово вченого під час святочних богослужінь з Володимирського кафедрального патріаршого собору.
Усе своє подвижницьке життя вчений присвятив дослідженням сакрального християнського образотворчого мистецтва, художніх стилів, культурних взаємозв’язків, творчості митців діаспори. Наукові здобутки та громадська діяльність Д. Степовика поціновані низкою вагомих академічних, урядових, церковних відзнак. Дмитро Власович нагороджений зокрема орденом «За заслуги» ІІ ступеня, орденами святого Володимира Великого першого, другого і третього ступенів; академічною премією імені Івана Франка тощо.
На долю Дмитра Власовича випало чимало випробувань, проте він, з притаманними йому стійкістю та оптимізмом, завжди їх долав. Учні, друзі, колеги з великим сумом сприйняли звістку про непоправну втрату – смерть Дмитра Власовича Степовика. Щире співчуття його рідним та близьким.