Цьогоріч виповнюється 175 років від народження видатної української письменниці, етнографа, громадської діячки Ольги Петрівни Косач (у дівоцтві – Драгоманової). Більшість знає її як авторку дитячих творів Олену Пчілку, матір іншої видатної мисткині Лесі Українки і сестру засновника українського соціалізму, науковця Михайла Драгоманова. Проте Ольга Косач і сама була непересічною особистістю, життя й діяльність якої варті окремих студій, і в цій царині дослідникам іще належить заповнити чимало лакун. Нагадаємо також, що Ольга Петрівна працювала в Етнографічній комісії та Історико-філологічному відділі Всеукраїнської академії наук, яка нині називається Національною академією наук України, а 1925 року її обрали членом-кореспондентом Академії за напрямом «Фольклористика, етнографія, мистецтвознавство» (її наукові праці стосувались етнографії, народної творчості (колядок, легенд), народного орнаменту). Про різні іпостасі Ольги Косач говорили з кандидатом історичних наук Ігорем Стамболом спікери програми «Якою мають знати Олену Пчілку українці» спецпроєкту Українського кризового медіацентру, зокрема науковий співробітник відділу «Український етнологічний центр» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України кандидат історичних наук Марина Олійник і науковий співробітник науково-інформаційного відділу Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України доктор філологічних наук Сніжана Жигун.
 Ольга Косач, 1891 рік. Джерело: uk.wikipedia.org |
Кандидат історичних наук Марина Олійник прокоментувала наукову діяльність Ольги Петрівни Косач у царині етнографії, а саме – вивчення народного одягу та народних орнаментів: «Один із засновників українського націоналізму Дмитро Донцов відгукувався про Ольгу Косач так: «В історії воюючого українства займе постать сеї жінки одно з перших місць». І з цим не можна не погодитись, адже головний здобуток, який залишила по собі Олена Пчілка, – це передусім Україна й українство. Ця сильна жінка не лише творила українство, а й уміла захистити його. Навіть її етнографічна праця про українські орнаменти, п’ять разів перевидана лише за життя авторки, мала на меті утвердити українство. Вона недарма називалась «Український народний орнамент» [уперше вийшла друком 1876 року], хоча в тексті, написаному російською та французької мовами, трапляється також слово «Малоросія» – інакше книгу не опублікували би. Та, тим не менш, у листі до [галицького громадського діяча] Мелітона Бучинського, який отримав збірку орнаментів у подарунок, Олена Пчілка написала: «Посилаю вам своє українське дитя».
 У центрі – кандидат історичних наук Марина Олійник, праворуч – доктор філологічних наук Сніжана Жигун. Фото: Український кризовий медіа-центр (uacrisis.org) |
Хочу наголосити, чому назва збірки була дуже важлива. Річ у тім, що за два роки після появи праці Олени Пчілки вийшов не менш цінний, з наукового погляду, альбом Пелагеї (Поліни) Литвинової (у дівоцтві Бартош) «Южнорусский орнамент» («Південноросійський орнамент»), який згодом потрапив до іноземних бібліографічних класифікаторів за напрямом одягу й мистецтва до рубрики «Росія». І мене це дуже здивувало, адже Литвинова теж збирала українські орнаменти.
У цьому контексті варто навести одну промовисту цитату. Це уривок із листа [українського фольклориста й письменника] Олександра Лоначевського-Петруняки (лист не підписано, проте дослідники приписують його саме цьому діячеві) до Михайла Драгоманова: «З великою прозьбою оце обертаюсь до вас… об чім проситиму… просто з голови не лізе! Спокою не дає! Кильки раз брався писати до Вас об чім-небудь, так оця прозьба й вихоплюється наверх, а я тоді лист порву… Невеличке моє бажання: залишіть ви отту «Малороссію» на віки вічні, залишіть її, мій голубе! Чи вже ж таки отта «Малороссія» смачніша вам «України»? Оте «мало» мене коле, ото «россія» мене пече своєю государственностію… Да хоч би мені всі науки в світі разом загриміли: «Малоросія!», а я все-таки буду одпльовуваться од неї. Це прозвище видається мені такою гидкою плямою на нашім тілі, що я готов з шкурою здерти її з себе. В ваших руках тепер сила: якщо ви захочете… ми поробимося Українцями на віки вічні. … для чого вводити в українську мову нове слово «Малороссія»? Кажу «вводити», бо окрім вас ніхто зроду не писав його по-українськи. … мене й досі мучать дві книжки – орнамент [йдеться саме про «Український народний орнамент» Ольги Косач] і Федьковіч [мова про збірку повістей Юрія Федьковича, яку 1876 року впорядкував і видав Михайло Драгоманов]. Мені так гірко, так гірко, що ці дві найкращі книжки не українські, а малоросійські?!». Лоначевському-Петруняці саме тому так боліли написані не українською мовою «…орнаменти», що ця книжка стала дуже популярною і чимало поколінь українських жінок – як на Великій Україні, так і на Галичині – користувалися цими орнаментами. Вже 1879 року – в передмові до другого видання цієї праці, замисленої насамперед як наукова, – Ольга Петрівна з подивом відзначила популярність власне орнаментів, тобто візуальної частини матеріалу.
 Фото: Український кризовий медіа-центр (uacrisis.org) |
У контексті подій, які ми зараз переживаємо, хочу звернути увагу, що 2017 року в Москві перевидали «Український народний орнамент», не вказавши авторства. Згадка про Олену Пчілку є лише у передмові до книги, а от бібліографія вже не містить посилань на першоджерело [в бібліографії не зазначено авторство О.П. Косач], хоча орнаменти взято саме з нього. Натомість у виданні зазначено: «Этот труд, написанный на основе анализа вышивок Волынского Полесья, стал одной из первых работ, посвященных орнаментике народного творчества Малороссии» («Ця праця, написана на основі аналізу вишивок Волинського Полісся, стала однією з перших робіт, присвячених орнаментиці народної творчості Малоросії»). Отже, те, що Ольга Петрівна Косач через український орнамент утверджувала Україну й українськість, досі непокоїть імперію, яка намагається реанімувати проєкт «Малоросія», зокрема спотворюючи українську культурну спадщину (а з-поміж неї і народні орнаменти) і позиціонувати її як репрезентанта так званої «Малоросії»».
«Я ще застала часи – радянські, а потім і період Незалежності, – коли у мистецтвознавчих студіях часто звучала теза, ніби наприкінці модерної доби українське вбрання використовували суто як маскарадне, «для фотосесії», а не як повсякденне, побутове, – провадить далі Марина Олійник. – Проте аналіз світлин і вивчення спогадів (зокрема й самої Олени Пчілки, яка ділилася ними зі звягельськими студентами) про другу половину ХІХ – початок ХХ століття дає змогу впевнено стверджувати, що в народний одяг вбирались і як у святковий, і як у побутовий. До того ж, не лише у приватному житті (на сімейних зустрічах, приватних вечорах), а й публічно. Наприклад, Людмила Старицька-Черняхівська пригадувала, що бачила у театрі дітей Ольги Косач, вдягнених в українське вбрання. Ольга Петрівна і сама дитиною носила народний одяг (про це свідчить хоча б її світлина, датована 1855 або 1856 роком) і розуміла, яке велике значення має візуальний складник, як образи формують відчуття реальної українськості, звичайної, повсякденної. Матір’ю вона теж зробила ставку на цей метод занурення в українство, зокрема і через одягову культуру. Крім того, на вечорах в українському клубі Ольга Косач була серед ініціаторів конкурсу на найкраще українське вбрання».
За словами кандидата історичних наук Марини Олійник, Олена Пчілка продовжує впливати на українську візуальну культуру навіть за півтора століття по виході чи не найвідомішої своєї етнографічної праці: «Зараз ми спостерігаємо піднесення української візуальної культури, серед іншого – й вираження українства через одяг, зовнішність. І Ольга Петрівна Косач своїм особистим життєвим прикладом, а також своєю науковою діяльністю зробила чимало, щоби ця лінія дуже активно розвивалася. Вона напрочуд вдало вміла поєднувати традиційність і новаторство.
На початку ХХ століття саме завдяки Ользі Петрівні український стиль стали впроваджувати у кустарне виробництво. 1901 року на першому з’їзді кустарів, що відбувся у Полтаві, вона виголосила доповідь про українське мистецтво в кустарних виробах. На близьку тему доповідав Опанас Сластіон [український художник, архітектор і етнограф, якого чи не найбільше знають завдяки проєктам земських шкіл, збудованих на Полтавщині]. Відтоді естетика українського вбрання, української орнаментики з’явилась у продукції, орієнтованій на споживачів модних товарів. Це дало змогу розвивати професійну, ремісничу освіту Полтавщини в контексті української стилістики. До речі, й сам вираз «український стиль» уперше подибуємо саме в альбомі Ольги Косач».
 Фото: Український кризовий медіа-центр (uacrisis.org) |
Науковиця також розповіла про донедавна невідому статтю Ольги Косач: «Я вважала, що працювати на ниві біографістики Ольги Петрівни можна тільки у контексті доповнення вже сказаного. Виявляється, ні. Вивчаючи досвід трансляції української ідеї за кордоном, позначення її через орнаменти, я знайшла дуже багато нового матеріалу, зокрема закордонну рецензію на альбом з орнаментами. Про одну таку публікацію, що вийшла у Парижі 1876 року, Ольга Петрівна сама згадувала: статтю написав добрий знайомий Михайла Драгоманова Альфред Рамбо. А 1881 року з’явилася ще одна рецензія. Її автор Фрідріх Шнайдер – богослов, що вивчав християнське мистецтво, – відзначив безумовну важливість альбому в науковому представленні українського мистецтва, а водночас вказав Ользі Петрівні на кілька технічних неточностей. Невідомо, чи знала вона про цю статтю, але сучасні інтернет-технології дозволили віднайти нове джерело. Та це ще не все.
Мені вдалося відшукати статтю Ольги Петрівни Косач французькою мовою, яку 1913 року опублікував паризький часопис «Літопис національностей» – в одному числі (номері), повністю присвяченому україністиці. Стаття, як і альбом, мала назву «Український народний орнамент», але її дискурс суттєво змінився: дослідниця стверджує існування українського мистецтва, вже остаточно проводячи межу між російським і українським стилями, й більше не вживає слова «Малоросія». Виключно «Україна», «український стиль», «українське мистецтво».
 Перша сторінка маловідомої статті Олени Пчілки, опублікованої 1913 року в паризькому часописі |
…Зараз є чимало проєктів, у межах яких відшиваються речі (або орнаменти, які оздоблювали речі) видатних діячів. До одного з таких проєктів –
«Вишивка в одязі видатних українців» – я долучена як наукова консультантка. Нам вдалося відшити чимало речей, пов’язаних із родиною Косачів (і не лише). Сподіваємося, що, переносячи цей досвід української інтелігенції в наше сьогодення, ми повертаємо свою інтелектуальну історію. Навіть за допомогою одягових практик».
 Фото: Український кризовий медіа-центр (uacrisis.org) |
Про роль Олени Пчілки у літературі розповіла доктор філологічних наук Сніжана Жигун: «По-перше, Олена Пчілка була дуже потужним організатором і промоутером літератури, літературним критиком. Ми мало знаємо про цей епізод її життя й діяльності, а він дуже важливий для розвитку літератури, бо відгуки, реакція суспільства на писання є стимулом для письменників. Наразі немає повноцінного дослідження про це. Тому дуже чекаю на видання її спадщини, яке готують у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, щоб мати змогу оцінити критичний доробок Олени Пчілки.
По-друге, вона опікувалася промоцією жіночої літератури. У цьому аспекті годі оминути увагою «Перший вінок» – перший альманах української жіночої творчості. Олена Пчілка і назву йому дала, й оплатила половину вартості друку. Жінки побачили горизонти своїх спроможностей і прагнень, а водночас це був великий символічний акт, адже авторки альманаху засвідчили не лише існування жіночої української літератури, але й об’єднання нації, бо вони представляли українські землі по різні боки кордону між Російською та Австро-Угорською імперіями.
По-третє, Олена Пчілка змінює погляд на дійових осіб і сюжетні лінії. Якщо героями більшості тогочасних творів були селяни (рідше – містяни, що належали до середнього класу), то герої Олени Пчілки – це дрібна українська аристократія, яка вчить читачів людяного ставлення до народу. Йдеться не так про «виховання» народу, як про відповідальність. Як приклад наведу різдвяну новелу «Забавний вечір». Дві панночки виїжджають на новорічний бал (забаву), але в хуртовині губляться і потрапляють до не дуже заможної хати, де є маленькі діти, але немає змоги правильно годувати їх, тому одна дитина хворіє. І панночка, яка прагла купити собі браслет, оддає гроші цій родині. Завершення таке: хлопець, що кепкував з цієї панночки через браслетку, цілує їй руки. В Олени Пчілки чимало оповідань про таку модель поведінки. Водночас вона іронізує над панами, які цураються народу і народних звичаїв. Моє улюблене оповідання – «Артишоки». Не можна не згадати і найвідоміший нині твір Олени Пчілки – повість «Товаришки». Героїня Люба, вивчившись у Швейцарії на лікаря, повертається, щоб лікувати людей на Полтавщині. Вочевидь, вона могла б, як її товаришка Раїса, зробити кращу кар’єру, але присвячує себе народові, серед якого виросла і перед яким почувається зобов’язаною. Отакі персонажки значно краще виглядали на тлі стражденних жінок і слухняних дочок, бо пропонували суспільству кращі поведінкові моделі. А крім того впливали на розвиток літератури. Це був крок уперед і його не варто оминати увагою».
На думку Сніжани Жигун, у жіночому літературному українському русі Олена Пчілка відігравала чудову командну роль: «У багатьох джерелах вона постає особистістю-лідером. Але в історії з Наталею Кобринською і «Першим вінком» відіграє саме командну роль. Кобринській було нелегко просувати на Галичині свої ідеї прагматичного фемінізму, зокрема – через середовище галицьких радикалів, які спершу її підтримували, а потім перестали. Натомість Кобринська здобула постійну підтримку Олени Пчілки, яка не дала їй розчаруватися. На території Російської імперії Олена Пчілка теж брала участь у діяльності феміністичних організації. Наприклад, представляла Україну в «Товаристві рівноуправ’я жінок» і писала про необхідність автономії української частини цієї організації. Як і Кобринська, вона вважала, що жіночий рух мусить бути одночасно і національним, тобто жінки мають боротися також і за національне самовизначення. Вже після програних визвольних змагань Софія Русова, згадуючи найвідоміших українських жінок, визнала, що поглядів Олени Пчілки, їхньої цілісності тоді недооцінили: незалежність потребувала тих радикальних кроків, на які була готова Олена Пчілка, але не решта культурних діячів».
Сніжана Жигун також підкреслила необхідність дослідження топосу Зеленого Гаю – родинного маєтку Косачів: «Зелений Гай уособлював для Олени Пчілки середовище, в якому вона та її родина були щасливі і які уособлювали для неї дуже багато чого. У 1918–1919 роках вона написала два антибільшовицькі вірші, в яких передбачила руйнування Зеленого Гаю як утілення руйнування України, усталеності, нормального життя. Ці вірші дивом заціліли, і під час Другої світової війни їх знайшов і опублікував працівник Музею Драгоманова Петро Одарченко. Це яскравий штрих до портрету Олени Пчілки, а також свідчення інтелектуального спротиву українців, адже в часи радянської окупації тему спротиву інтелігенції не просто замовчували – її майже цілком «вичистили» з історії, з пам’яті, і сьогодні мало що відомо про те, як тій експансії протистояли тексти».
 Фото: Український кризовий медіа-центр (uacrisis.org) |
Більше дізнавайтеся з
відеозапису програми «Навколо постаті. Олена Пчілка» спецпроєкту Українського кризового медіацентру.