Нав’язування спотворених інтерпретацій подій, застосування маніпулятивних технологій та психологічних впливів, міфологізація суспільної свідомості – характерні ознаки сучасного російсько-українського протистояння. Надійним запобіжником проти гібридних маніпуляцій може бути лише системне формування у громадській думці когнітивного бар’єра – специфічного захисного механізму, базованого на міцному науковому фундаменті. Задля протидії гібридним наративам потрібно ефективно і професійно спростовувати міфи та репрезентувати реальну картину подій. Як використовувати правду в боротьбі з ворожою пропагандою – демонструє завідувачка відділу історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України член-кореспондент НАН України Ярослава Верменич.
 Карта етнічного розселення українців на початку ХХ століття |
Основним наративом, яким послуговується РФ, загарбуючи український простір, є аргументи «історичної справедливості» приналежності їй українських територій в історичній ретроспективі. А чи визнає РФ аналогічний факт приналежності Україні своїх сучасних територій, наприклад Курщини? Запитання риторичне, однозначно негативна відповідь на нього самоочевидна.
Але це не спростовує того факту, що землі Східної Слобожанщини, нині розташовані в межах Курської, Білгородської та Воронізької областей РФ, здавна були населені українцями. Перші поселення українських козаків (черкасів) з’явилися тут у середині ХVІ століття у зв’язку з організацією князем Дмитром Вишневецьким оборони південних кордонів Московського царства від нападів татар. Наприкінці століття прикордонні залоги складалися переважно з українців. Намагаючись запобігти втечам російських селян-кріпаків на Дон, а також задля укріплення південних кордонів, царський уряд сприяв колонізації території Слобожанщини українцями, дозволяв їм селитися громадами на пільгових умовах, наділяв землею, зберігав за ними козацькі права і полковий устрій.
1703 року грамотою Петра І земельні володіння у південно-західній Курщині було закріплено за Іваном Мазепою. На території Рильського повіту він заснував три села – Іванівське, Степанівку і Мазепівку. В селі Іванівському Рильського району донині збереглися палати Івана Мазепи, але пам’ятку занедбано. Згодом населені українцями землі Курщини увійшли до складу Слобідських козацьких полків.
 Карта слобідських українських полків у 1764 році в межах сучасного російсько-українського кордону (позначений білим кольором) |
Суджа з околицями та багато інших земель на північ від Сум і Харкова позначено як українські етнічні території на карті південно-руських діалектів і говорів, складеній 1871 року Павлом Чубинським і Костянтином Михальчуком та опублікованій у виданнях Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства.
 Карта південно-руських діалектів і говорів (1871 рік) |
За переписом населення 1897 року в Курській губернії проживало 527,8 тисяч українців (22% населення), причому в деяких повітах вони становили більшість: у Грайворонському – 59%, Новооскольському – 51%.
 Оглядова карта українських земель, укладена Степаном Рудницьким. 1917 рік |
Крах імперської системи і пов’язане з ним піднесення національного руху відкрили українському народові шлях до самовизначення. 1918 року територія Східної Слобожанщини увійшла до складу Української Народної Республіки, а згодом до Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.
Як український простір формувався у ці буремні часи? На скликаному Українською Центральною Радою Українському національному з’їзді (6–8 квітня 1917 року) вперше озвучили українське бачення широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної Республіки Російської як запоруки забезпечення «потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на українській землі». Територіальні межі України пропонувалося визначити за етнографічним принципом – українськими мали вважатися адміністративно-територіальні одиниці, більшість населення в яких становили українці. Окреслена у такий спосіб українська територія (до традиційних «українських» 9 губерній без чотирьох повітів Чернігівщини і Криму додавались окремі повіти Холмської, Бессарабської, Гродненської, Воронізької, Курської, Ставропольської губерній, Області Війська Донського та Кубані) займала площу 513 тисяч квадратних кілометрів; за переписом 1897 року на ній проживало понад 26 мільйонів осіб [1].
Питання про територіальні межі України порушувалося на сьомій сесії Української Центральної Ради (29 жовтня – 2 листопада 1917 року). В резолюції з цього питання висловлювалася рішучість «поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме – Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини». Таке бачення своїх територіальних меж лідери Української Центральної Ради зафіксували у Третьому універсалі (7 листопада 1917 року). Територія окреслювалася так: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР (з умовою прилучення частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній та областей, де українці становлять більшість населення) відкладалося до часу, коли стане можливою «згода організованої волі народів» [2].
Відповідь на питання про зміст, який вкладався в українському баченні у поняття самовизначення, Михайло Грушевський дав у праці «Якої ми хочемо автономії і федерації». «Українці хочуть, – ішлось у ній, – щоб з українських земель Російської держави була утворена одна область, одна національна територія. Сюди мусять увійти губернії в цілості або в переважній часті українські – Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська і Кубанська. Од них треба відрізати повіти і волості неукраїнські, як, скажімо, північні повіти Чернігівської губернії, східні Кубанської тощо, а прилучити натомість українські повіти сусідніх губерній, як Хотинський і частини Акерманського Бессарабської, східні частини губерній Холмської, полуденні окрайці губерній Городенської, Мінської, Курської, західні часті Вороніжчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губерній. Так утвориться територія, де українська людність становить більшість. Ця українська територія має бути організована на основах широкого демократичного громадського самоврядування, від самого споду (дрібної земської одиниці) аж до верху – Українського сойму» [3].
 Праця Михайла Грушевського «Якої ми хочемо автономії та федерації», видана в Австрії окремою брошурою. Відень, 1917 рік. Режим доступу: https://diasporiana.org.ua/ideologiya/1263-grushevskiy-m-yakoyi-avtonomiyi-i-federatsiyi-hoche-ukrayina/ |
Законом УНР від 29 листопада 1917 року проголошувалося проведення виборів до українських Установчих зборів у Путивльському, Грайворонському та Новооскольському повітах Курщини, а також в Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському та Богучанському повітах Воронізької губернії. Вибори було призначено на 27 грудня 1917 року, скликання передбачалося 9 січня 1918 року.
 Закон про вибори до Установчих Зборів Української Народної Республіки. – Київ, 1917 рік. – Режим доступу: https://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/0002098 |
Постановою Ради Міністрів від 14 серпня 1918 року значна частина Курської губернії увійшла до складу Української Держави. Путивльський і Рильський повіти було включено до Чернігівщини, а Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський і Новооскольський повіти – до Харківщини.
 Постанова Ради Міністрів про прилучення до певних Українських губерній повітів Могилівської, Курської і Вороніжської губерній, які нині прилучені до Української Держави. 14 серпня 1918 року |
Однак 28 листопада 1918 року розпочався черговий наступ більшовицької Росії на Україну. Саме в Курську проголосили «тимчасовий робітничо-селянський уряд України», а у містечку Суджа оголосили про повалення влади Гетьмана, поновлення радянської влади, скасування всіх законів, наказів і договорів Української Центральної Ради і Гетьманського уряду.
 Карта Української Народної Республіки. Харків, 1918 рік |
 Суджа, Білгород та інші терени Східної Слобожанщини у складі УНР |
 Соборна Україна |
Надалі територія Східної Слобожанщини, зокрема і Курщина, були об’єктом суперечок під час визначення кордонів між РСФРР і УСРР.
 Формування українсько-російського радянського адміністративного кордону у 1918–1928 роках |
Об’єктивними критеріями для територіального розмежування на Слобожанщині могли бути етнічний склад населення, зручність комунікацій, чітко висловлене бажання громадян. Саме на ці критерії й орієнтувався український уряд, коли доручив Михайлові Грушевському та Дмитрові Багалію підготувати експертний висновок щодо оптимальної лінії кордону.
Обидва вчені висловилися на користь їх (тобто критеріїв) уточнення, виходячи насамперед з етнічного складу населення, а також історичних, географічних та економічних чинників. Дмитро Багалій наголошував, що мешканці значної частини Курської та Воронізької губерній відчувають свою органічну спорідненість із колишньою Слобожанщиною, заселеною майже виключно українцями. Михайло Грушевський також посилався на історію української колонізації краю, але мотивував необхідність включення частини Воронізької та Курської губерній до складу УСРР не так необхідністю відновлення історичної справедливості, як міркуваннями економічної та культурної доцільності. Це дало би змогу, на його думку, покінчити «з цілком припадковими й механічними губерніальними поділами, та відповідно вилажувати й східні границі Української Республіки – в інтересах більш планового виробництва й культурного поступу» [4].
Свої міркування Дмитро Багалій виклав у доповідній записці «Історико-етнографічні і лінгвістичні матеріали про північний кордон УСРР з РСФРР» [5], акцентуючи на тому, що для визначення кордону між Україною та РСФРР слід керуватись економічними, етнографічними, лінгвістичними чинниками, побажаннями місцевого населення.
«Починаючи з Петровських часів, – зазначав Дмитро Багалій, – розміри територій губерній України дуже часто змінювалися і перетворювалися без певних підстав. Це торкається і Харківської губернії, що її сусідами були Курська і Воронізька губернії. Петро І у 1708 році поділив Росію на 8 губерній, і Білгород, Суджа, Миропілля, Короча і взагалі більша частина Курщини були однесені до Київської губернії. У 1719 році майже уся Курщина у купі з Слобожанщиною-Харківщиною і частиною Воронежчини була приєднана до Київської губернії, цебто до України, і лише невеличка частина до Великоросії. У 1779 році було утворено Курське намісництво, але Грайворонський повіт і значна частина Суджанського повіту входили в склад Харківської губернії під назвою Миропільського й Хотмижського. У 1797 році при Павлі од Харківської губернії Хотмижський і Миропольский повіти були знов одібрані і приєднані до Курської губернії. При чім, Хотмижський повіт переіменован в Грайворонський, завдяки важному економічному значенню цього міста. Такі ж чисто адміністраційні переміни ми бачимо і по Воронізькій губернії. В 1708 р. територія Воронізької губернії увійшла в склад Азовської губернії В 1725 році міста – Острогожськ, Ливенськ, Куп’янськ, Калитва, Богучар і Біловодськ з їх повітами одішли до Слободсько-Української цебто Харківської губернії, а у 1802 – причислені до Воронізької Острогожський, Богучарський, Старобільский і Новохоперський повіти, а в 1824 році Старобільський повіт був приєднаний до Харківської губернії» [6].
Наголошуючи на механічних принципах адміністративно-територіального поділу Російської імперії, Дмитро Багалій дійшов висновку про відсутність «міцного, сталого зв’язку деяких повітів сучасної Курської і Воронізької губернії, що були на пограниччі з Харківською губернією» з власними губернськими центрами.
Аналізуючи документи й археологічні знахідки, вчений реконструював картину колонізації Слобідської України, Курщини та Вороніжчини: «Слобідська Україна була заселена майже виключно українцями з оазисами великоросійського населення. А північна московська степова Україна – великоросіянами з оазисами українськими, але частина південних повітів Курської і Воронізької губерній являлася продуктом мішаної великоросійсько-української колонізації з ясною в числі перемогою українського етнографічного елементу». Скажімо, на території тодішньої Воронізької губернії «цілком оселився» один із п’яти Слобідських полків –Острогозький. До його складу входили такі міста Воронізької губернії –Острогозьк, Богучар, Валуйки, Калитва, Урив. Курська Суджа, заселена виключно українцями, належала до Сумського Слобідського полка, як і Миропілля та Грайворон.
Отже, робить висновок Дмитро Багалій, ці міста з округами жили однаковим господарсько-економічним життям з усім населенням Слобожанщини-Харківщини, бо перші її поселенці з Правобережної та Лівобережної України «принесли з собою у цю країну свій загально український господарський уклад і культурно-побутові форми». Їх усіх також об’єднував «один адміністративний устрій, бо і Слобідська Україна, як і Гетьманщина мала автономію. Етнографічні риси усього цього населення теж були більш-менш однакові і вони відчували себе єдиним народом, що мав відмінні риси від населення великоросійського».
Важливим чинником для розширення українського кордону Дмитро Багалій вважав мову населення, яку він називав «найміцнішим фундаментом» прикордонного питання. За його даними, наприкінці 1860-х років українці на Курщині становили 25% усього її населення (до 400 тисяч осіб). Етнічні росіяни заселяли її північну частину, українці – південну. Найкомпактніше українці проживали у Грайворонському (57,34%), Новооскольському (55,96%), Путивльському (50,52%), Суджанському (46,27%), Рильському (41,76%), Білгородському (34,29%), Корочанському (26,41%) повітах.
У Воронізькій губернії етнічні росіяни заселили північну її частину (58% від усього населення), українці – південну. В Острогозькому повіті вони становили 96% населення, Богучарському – 89%, Бирюченському – 74%, Павловському і Валуйському – 50%.
Згідно з картою, підготовленою Московською діалектологічною комісією, на яку посилався Дмитро Багалій, діалектичний кордон між РСФРР та Україною на Слобожанщині пролягав із заходу на схід так: Суджа і південна частина Суджанського повіту – Грайворонський повіт (без невеликої північної його частини) – Білгородський повіт (його північна частина російська) – Корочанський повіт – Новооскольский повіт – Валуйський повіт – Бирюченський повіт – Острогозький повіт – Богучарський повіт – більша частина Корочанського повіту.
Наведені Дмитром Багалієм статистичні дані теж переконливо свідчили про наявність значної кількості українського населення у прикордонних російських губерніях Слобожанщини. Наприклад, у Курській губернії із 1 604 515 населення проживало 523 277 українців (32,6%,), з них: у Білгородському повіті з 174 299 осіб – 137 002 українців, у Суджанському повіті з 150 363 осіб – 72 011 українців, у Грайворонському повіті – з 177 479 осіб – 104 506 українців, Новооскольському – з 157 849 осіб – 80 514 українців, Путивльському з 164 133 осіб – 86 209 українців. У Воронізькій губернії із 1 967 054 населення проживало 854 083 українців, з них: в Острогозькому повіті з 273 837 осіб – 247 241 (90,3%) українців, у Богучарському повіті з 309 963 осіб – 253 619 українців, Бирюченському повіті з 200 668 осіб – 140 799 українців, Павловському повіті зі 157 365 осіб – 66 061 українців. Певну розбіжність етнографічної статистики з Діалектологічною картою Дмитро Багалій пояснював русифікацією за часів царизму і, як наслідок, зниженням рівня самосвідомості й української ідентифікації. Іноді, зазначав він, «реєстратори-великороси» під час перепису свідомо записували українців у росіяни [7].
На підставі таких економічних, етнографічних і лінгвістичних порівняльних даних Дмитро Багалій робив висновок, що Острогозький, Богучарський, Бирюченський, Білгородський, Грайворонський, Путивльський повіти населяли понад 50% українців, тож ці терени мають увійти до складу УСРР. Він також підкреслював, що вказані повіти адміністративно більше тяжіють до Сум і Харкова, ніж до Курська та Воронежа, не кажучи вже столицю РСФРР Москву [8].
 Адміністративна карта України, складена Картографічною частиною Народного комісаріату внутрішніх справ. 1923 рік |
 Діялектологічна карта України. 1923 рік |
«Український проєкт» делімітації російсько-українського й українсько-білоруського кордону обговорювався на засіданні Комісії ЦВК СРСР з урегулювання кордонів між РСФРР та УСРР 1 липня 1924 року. Спираючись на дані переписів, за якими у прикордонній смузі на території РСФРР мешкало понад 2 мільйонів українців, і враховуючи матеріали щодо соціально-економічного розвитку прикордонних територій, український уряд запропонував розмежувати кордони, включивши до складу УСРР такі території:
- від Курської області – 10 волостей Путивльського повіту, 7 волостей Рильського повіту, 7 волостей Суджанського повіту, 15 волостей Грайворонського повіту, 1 волость Обоянського повіту, Білгородський повіт повністю, Корочанський повіт повністю і 8 волостей Новооскольського повіту;
- від Воронізької – Валуйський повіт, Острогозький (південну частину), Росошанський повіт, Богучарський повіт, Павловський повіт і Калачевський повіт;
- від Гомельської – 1 волость Новозибківського повіту;
- від Брянської – 11 сіл Севського та Трубчевського повітів [9].
Загалом пропозиція українських представників базувалася на врахуванні як етнографічного, так і економічного чинників. У листі голови Комісії з урегулювання кордонів між УСРР і РCФPР Олександра Черв’якова в політбюро ЦК РКП(б) від 30 листопада 1924 року теж підтверджувався «етнографічний принцип» делімітації кордону: «…заселеної в абсолютній або відносній більшості населення національності цієї республіки». Однак представники РСФРР заявили, що у прикордонних районах Курської та Воронізької губерній спостерігається «різке вираження черезполосиці розселення українців та великоросів» і вважали за потрібне покласти в основу не тільки етнографічні ознаки, а й економічні та політичні, а також зручність адміністрування [10].
Зрештою, Москва вправно «переграла» українських урядовців і експертів, висунувши на противагу етнічному принципу економічну доцільність. Розрахунок робився на те, що за умов руїни, спричиненої війною, населення радше перейматиметься не доволі абстрактними проблемами «етнічної справедливості», а мотивами кращого забезпечення своїх економічних і соціальних потреб. До того ж, нещодавно утворений Союз створював сприятливу атмосферу для гри на пробуджених інтернаціоналістських почуттях. На засіданні комісії ЦВК СРСР з районування (листопад 1924 року) Авель Єнукідзе висловився відверто: Україна, мовляв, має вбачати свій обов’язок в економічному зміцненні СРСР, а зовсім не в тому, щоби «висмикувати українське населення великоруських областей» і цим послаблювати Союз [11].
Отже, у підсумку в основу делімітації україно-російського кордону було покладено політико-ідеологічний чинник. Формально він прикривався «зручністю адміністрування». Після численних дискусій і розгляду протестів союзна комісія дійшла висновку про необхідність приєднати до УСРР Путивльський, Грайворонський і Білгородський повіти Курської губернії, а також Валуйський повіт Воронізької губернії. Загалом пропонувалося приєднати території з кількістю населення 1 мільйон 18,6 тисячі осіб, зокрема 591,7 тисячі українців. Території з 1 мільйоном 31,2 тисячі осіб (зокрема 724 тисячі українців) лишалися за Курською та Воронізькою губерніями. Однак після протесту російської частини комісії питання винесли на розгляд останньої інстанції – політбюро ЦК РКП(б).
У квітні 1925 року в українському керівництві відбулися кадрові зміни. Генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Лазар Каганович. Під його тиском ВУЦВК вніс узгоджені з Росією та Білоруссю пропозиції про врегулювання кордонів УСРР з РСФРР і БСРР. Україна передавала Росії основні території Таганрозької та Шахтинської округ. До УСРР переходив майже весь колишній Путивльський повіт, а також деякі прикордонні волості Курської та Воронізької губерній. Після ухвалення постанови президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року УСРР одержувала територію, на якій мешкало 278,1 тисячі осіб, і втрачала територію з населенням 478,9 тисячі осіб [12].
У грудні 1927 року в доповідній записці до ЦК КП(б)У Панас Буценко констатував: «…на території РСФРР, що прилягає безпосередньо до УСРР, залишилося українського населення понад 2 млн, яке проживає компактними масами у Курській, Воронезькій губерніях і Північнокавказькому краї. Така ситуація зумовлена завдяки тому, що в основу встановлення кордонів між УСРР та РСФРР не був покладений етнографічний принцип» [13]. Під політичним тиском Кремля і через відмову від урахування етнічного чинника на користь політико-ідеологічних інтересів під час визначення кордонів значні масиви земель Донецької, Чернігівської, Курської та Воронізької губерній, абсолютну більшість на яких становили українці, були приєднані до Російської Федерації або лишились у її складі.
1928 року Курську, Воронізьку, Орловську і Тамбовську губернії об’єднали у Центрально-чорноземну область (станом на 1927 року там проживало 1,6 мільйона українців), яку 1934 року поділили на Воронізьку та Курську області. На початку 1930-х років у контексті політики русифікації закривались освітні заклади з українською як рідною мовою навчання, культурні та громадські організації, періодичні видання. 1954 року майже всю заселену українцями південну частину Курської області передали до новоствореної Білгородської області, тому за переписом 1960 року на Курщині проживало лише 180 тисяч українців.
P.S. За переписом 2010 року на Курщині українцями визнали себе всього 13,6 тисячі осіб (1,2% населення).
 Етнографічна карта України і сумежних країв. Володимир Кубійович, Микола Кулицький. 1934 рік |
Джерела
[1]. Бойко О. Формування території української незалежної держави в часи Української революції (1917 – 1921 рр.). – К., 2007. – С. 6-7.
[2]. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. – Т.1. – К., 1996. – С. 400.
[3]. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. – К., 1917. – С. 126.
[4]. Михайло Грушевський: між історією та політикою (1920 – 1930-ті роки). Збірник документів і матеріалів. – К., 1997. – С. 47-49.
[5]. Багалій Д. Історико-етнографічні і лінгвістичні матеріали про північний кордон УСРР та РСФРР // Науковий збірник Харківської науково-дослідної катедри української культури. – 1930. – Т.9. – № 2. – С. 121-123.
[6]. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), фонд (ф.) 1, опис (оп.) 3, справа (спр.) 57, аркуші (арк.) 53-54.
[7]. Служинська І. Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст. // Регіональна історія України. – 2013. – Вип. 7. – С. 115-124.
[8]. ЦДАВО України, ф. 1, оп. 3, спр. 57, арк. 54-56.
[9]. ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.1813, арк.105.
[10]. ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.1813, арк.101-103.
[11]. Верменич Я.В. Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування. У 2-х чч. – Ч.2. – К., 2009. – С. 52-54.
[12]. ЦДАВО України, ф.1, оп.2, спр.3144, арк.162.
[13]. ЦДАВО України, ф.1, оп.2, спр.3144, арк. 158.
За інформацією Інституту історії України НАН України