13 грудня 2016 року на засіданні Конституційного Суду України, яке стосувалося розгляду справи за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо конституційності Закону України «Про засади державної мовної політики», виступив директор Інституту української мови (ІУМ) НАН України доктор філологічних наук, професор Павло Юхимович Гриценко.
Учений повідомив високому судові про те, що очолювана ним академічна установа впродовж тривалого часу здійснює моніторинг стану функціонування мов у різних регіонах нашої держави і володіє відповідною інформацією щодо функціонального піднесення або, навпаки, занепаду тієї чи іншої мови у певних соціальних мікросередовищах. Лінгвісти Академії вивчають питання взаємодії мов, тиску однієї мови на іншу, чинники, що впливають на людину при обранні мови щоденного спілкування. Як наголосив П.Ю. Гриценко, фахівці ІУМ НАН України, зокрема, уклали «Атлас української мови», що містить дані про стан функціонування мов у 2459 населених пунктах України, а також поза її межами (у прикордонних регіонах сусідніх держав, де мешкає значна кількість українців). Цю інформацію позначено на 1200 картах атласу і вона є важливим базисом для надання подальших експертних оцінок мовознавцями з питань їхньої професійної компетенції.
Переходячи до розгляду положень Закону України «Про засади державної мовної політики», П.Ю. Гриценко зауважив: «… ніколи мовне питання в Україні не буде розв’язуватися легко. Ніколи воно в Україні не проходитиме без більшого чи меншого збурення. Це треба знати нашим політикам, які мали б готувати суспільство до тих чи інших законів». На думку вченого, уявлення про українське російськомовне населення слід деміфологізувати, оскільки цим словосполученням позначають дві надзвичайно відмінні одна від одної групи громадян. Перша з них – це особи, російська національна ідентичність і російськомовність яких простежується впродовж щонайменше 3-4 поколінь. Вони справді зорієнтовані на російське ментальне, культурне й мовне середовище і всіляко плекають свою ідентичність. Проте, за словами П.Ю. Гриценка, частка представників такої етнічно-мовної групи в загальній кількості осіб, які нині вважаються російськомовними, не перевищує 5-7%. Решта – друга група – це особи, російськомовність яких не є історично вкоріненою з огляду на свою вимушеність: до неї спонукали ті чи інші життєві обставини. Представники цієї групи легко змінюють мову спілкування з російської на українську, коли обставини змінюються і потреба вживати нерідну мову зникає.
П.Ю. Гриценко підкреслив також, що мовне питання в Україні зазвичай виходить за суто правові та лінгвістичні межі, і наголосив, що виразне домінування мови однієї меншини може становити загрозу не лише розвиткові державної мови, а й державному суверенітетові та територіальній цілісності України. За його словами, наша держава – від часу здобуття своєї незалежності – поважала норми міжнародного права та не висувала жодних територіальних претензій до сусідніх держав, хоча україномовне населення живе у багатьох регіонах цих держав, прилеглих до українського кордону (ідеться насамперед про Кубань, Ставропілля й переважну частина Вороніжчини (РФ), Берестейщину (Білорусь), частину Східної Польщі (аж до Любліна), Мармарощину, Південну Гуцульщину та Південну Буковину (Румунія), Східну Словаччину). Проте слід враховувати як уже реальні, так і потенційні загрози українській державності, що можуть виникати на основі маніпулювання питанням захисту функціонування тих чи інших мов, які в Україні не мають статусу державної. Необхідно також мати на увазі, що, крім відсутності загроз функціонуванню російській мові в Україні, ця мова користується потужною підтримкою російської держави. Крім Української держави, українську мову поза межами України не захищатиме ніхто. В разі якщо її розвиткові не сприяти на державному рівні, українська мова може зникнути. А це, як наголосив П.Ю. Гриценко, стане втратою планетарного масштабу, оскільки будь-яка мова є не лише національним, а й загальноцивілізаційним надбанням, за збереження якого є відповідальною Українська держава в особі своїх уповноважених представників. Чинна ж редакція Закону України «Про засади державної мовної політики» за формального збереження статусу української мови як єдиної державної – де-факто її цього статусу позбавляє. Отже, як висловився П.Ю. Гриценко, не можна вважати, що Закон України «Про засади державної мовної політики» повною мірою захищає українську мову як державну та гарантує її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя.
На завершення свого виступу П.Ю. Гриценко звернувся до суддів Конституційного Суду України з проханням ухвалити рішення з питання, що розглядається, в такому формулюванні, аби забезпечити справжнє домінування української мови як єдиної державної в Україні, бо від цього залежить встановлення суспільної злагоди.
Відповідаючи на запитання суддів Конституційного Суду України й інших учасників засідання, П.Ю. Гриценко пояснив свою позицію щодо: так званої «русинської ідентичності» та «русинської мови» на Закарпатті, яка, будучи штучним конструктом («абсолютною фікцією», що не має жодного відношення до справжніх закарпатських діалектів), не може претендувати на офіційне визнання і, тим більше, захист із боку законодавства; тлумачення понять «регіональна мови» та «мова меншини»; взаємодії представників полімовних і полікультурних середовищ; антропонімії та топонімії в Україні (з огляду на необхідність узгодження, з одного боку, збереження унікальності національних меншин, а з іншого боку – дотримання норм української фонетики й граматики).
Крім того, П.Ю. Гриценко поінформував високий суд про те, що мовна ситуація, яка нині склалася в нашій країні, призводить до збіднення та редукції мов – як державної мови, так і мов національних меншин – зведення їх до рівня суто технічних засобів, які слабко пов’язані з навколишньою реальністю. Висновок про це вчені ІУМ НАН України роблять і на основі порівняльних досліджень фунціонування й розвитку всіх слов’янських мов, беручи участь у роботі Міжнародної комісії Загальнослов’янського лінгвістичного атласу. Згідно з результатами цих порівняльних досліджень, стан української мови в загальнослов’янському мовному контексті визначено як досить складний.
Доповідач також схарактеризував Закон України «Про засади державної мовної політики» як дискримінаційний. Оскільки він, наприклад, не передбачає дієвих механізмів захисту справді загрожених унікальних мов на зразок ґаґаузької.
Закінчуючи доповідати на засіданні Конституційного Суду України, П.Ю. Гриценко наголосив: «Ситуація загалом загрозлива. І загроженою виявляється українська мова. І це – найбільший парадокс і найбільше приниження нації».