Про давні та прадавні народні великодні традиції розповіла в ефірі радіостанції «Голос Києва» дослідниця-фольклорист – старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології (ІМФЕ) імені М.Т. Рильського НАН України кандидат філологічних наук Олена Чебанюк.
Дослідниця зазначила, що сучасний Великдень, або ж Пасха (тобто свято Воскресіння Христового), дивовижним чином поєднує в собі як власне християнські традиції та обряди, так і ознаки різних вірувань, характерних для давніх племен, що населяли територію України за дохристиянських політеїстичних часів. Для переважно землеробської спільноти час, на який припадає Великдень, символізує початок нового аграрного року. Сама назва вказує на те, що в уявленні наших предків це був не тільки знаковий, особливий день, а й довший день, тобто, по суті, йдеться про збіг релігійного свята із днем весняного рівнодення. Таким чином, безвідносно до свого ритуального наповнення Великдень належить до найдавніших свят українського (та й навіть доукраїнського – щонайменше доби пізнього палеоліту) календаря й знаменує собою весняне пробудження природи, відродження життя. Про його давність свідчать численні артефакти, віднайдені в ході археологічних розкопок, у тому числі й у Києві, – зокрема, кам’яні предмети яйцеподібної форми, оздоблені орнаментами (солярними, громовими й іншими). За словами О. Чебанюк, у тваринному коді яйце є символом життя (в рослинному коді таке ж значення має зерно). Цікаво, що традиція виготовлення (і побутового, й художнього) розфарбованих яєць – писанок і крашанок, – яка за часів СРСР була майже втрачена, нині активно відновлюється, але вже в першу чергу у великих містах. Це стосується, до речі, й традиції так званого обливаного, або ж поливаного, понеділка (першого після Великодня), яку чи не вперше описав у своїх подорожніх нотатках відомий інженер і картограф Ґійом де Боплан.
Традиції та обряди, пов’язані зі святкуванням Великодня, у різних регіонах можуть мати свої особливості. Проте ключові моменти відзначення свята залишаються незмінними: це стосується, наприклад, кулінарної складової – випікання ритуального хліба (паски) та виготовлення розфарбованих яєць. Продукти також годилося освятити під час недільного храмового богослужіння. Кожна господиня мала свій оригінальний рецепт згаданих страв, який зберігався в суворій таємниці та передавався з покоління в покоління. Зазвичай під час їх приготування господиня залишалася в оселі одна, адже в народі вірили, що паску можна «зурочити лихим оком». Вважалося, що якщо тісто досить добре піднялося, то і весь рік для родини буде вдалим. Неспожиті шматочки паски зберігали «за образами» – позаду ікон, на покуті, тобто в місці, яке належало до сфери сакрального, – та користувалися ними в разі нездужання когось із членів родини. Так само вважалося неприйнятним викидати шкаралупу від освячених писанок і крашанок – їх пускали на воду, надсилаючи символічне повідомлення померлим предкам (рахманам) про настання Великодня. За дуже давньою легендою, в якій помітно значний вплив дохристиянського культу предків, рахмани живуть на півдні (там само, до речі, розташований і вирій (ірій), на зимівлю до якого нібито щороку відлітають перелітні птахи). А оскільки течія переважної більшості українських рік спрямована саме з півночі на південь, цими водоймами користувалися для символічного доправлення повідомлень до потойбічного адресата. Вважалося, що його отримують на сороковий день по Великодні, і четвер, що припадав на цей день, називався рахманським Великоднем. До залишків культу предків належить і вірування про те, що в цей період на церковні боголослужіння приходять не тільки живі, а й їхні мертві родичі.
Загалом так званий Страсний тиждень (тобто тиждень напередодні Великодня) вважали періодом найважчих випробувань для душі – як час активізації демонічних сил, що слабшали з першим пасхальним дзвоном, котрий мав символізувати перемогу сил добра.
Що ж до регіональних та індивідуальних особливостей святкування Великодня, то їх, як розповіла О. Чебанюк, існує безліч. Цікавим є зафіксований експедицією ІМФЕ імені М.Т. Рильського НАН України звичай, поширений у деяких селах Покуття. Відповідно до нього для кожної господині вкрай важливо пригостити паскою кожного, хто відвідає її оселю на Великдень. Однак обдаровувати односельчан на це свято немає сенсу, оскільки кожна господиня традиційно випікає не менше 10-12 ритуальних хлібів. Тому вважається особливо благодійною справою обдарувати приїжджих гостей. У селах деяких районів Київського Полісся, розташованих на території Зони відчуження навколо ЧАЕС, залишилися поодинокі місцеві мешканці – переважно жінки літнього віку. Більшість із них на Великдень не мають змогу поїхати до храму, проте переконані, що ритуально освятити святкові страви можна і під першими сонячними променями. Інтерес для етнографів і фольклористів становлять також різноманітні наукові й літературні джерела, що містять свідчення про відзначення Великодня. Так, наприклад, Іван Франко у спогаді «Моя вітцівська хата» описує життя своєї родини, серед звичаїв якої було й використання спеціальної хлібної лопати круглої форми: її діставали раз на рік – для випікання паски.
Загалом згідно з опитуваннями українці називають Великдень головним і улюбленим святом у своєму календарі. Для порівняння: для європейців таким є Різдво.
ПРОСЛУХАТИ АУДІОЗАПИС РАДІОПЕРЕДАЧІ