View message

16 вересня 2017 року розпочався новий сезон науково-популярних заходів у межах археологічного лекторію «Про що розповідає археологія», організованого Інститутом археології НАН України. Першою подією стала тригодинна лекція-екскурсія, яку маршрутом від Золотих воріт до Старокиївської гори провів науковий співробітник відділу археології Києва цього інституту кандидат історичних наук Віталій Козюба. Основними пунктами зупинки екскурсантів стали Золоті ворота, Георгіївський храм, Софія Київська, Михайлівський Золотоверхий монастир і Десятинна церква.

Як розповів гід, Київ був найбільшим серед усіх давньоруських центрів, а Золоті ворота – абсолютно унікальною фортифікаційною спорудою, що не мала аналогів на давньоруському просторі. Завдяки особливостям конструкції (зокрема, комбінуванню деревних укріплень із земляними насипами) вал не лише утримував свій схил від зсуву, а й відповідно до головного свого призначення надійно убезпечував (разом із воротами) місто: дослідникам не відомо про жодну літописну згадку щодо взяття Києва саме з цього боку. Оскільки матеріали, використані при спорудженні дерев’яних укріплень, із часом трухлявіли й руйнувалися, конструкцію, як припускають учені, оновлювали раз на 20-30 років. У середині XVIII ст. залишки Золотих воріт було засипано. Споруду кілька разів реконструювали. Сучасний її вигляд представляє більш-менш науково-обґрунтований варіант реконструкції.

Наступний пункт екскурсії було присвячено двом храмам – Георгіївському та Ірининському, які згадано в літописному повідомленні 1037 р. Перший було збудовано за наказом князя Ярослава Мудрого на честь його небесного покровителя – Святого Георгія (оскільки саме таким було церковне ім’я князя) – на місці, що нині розташовується ближче до рогу вулиці Рейтарської та Георгіївського провулку. Храм було освячено 26 листопада в день Святого Георгія, за однією з версій – 1051 року,  і це потім стало загальнодержавним святом. У період монгольської навали церкву було зруйновано. Новий храм постав тут аж у другій половині XVIII ст. У ХІХ ст. його реконструювали, а в 1930-х рр. – зруйнували. Відомо, що в храмі розташовувалося поховання грецького князя Костянтина Іпсіланті і надгробок при руйнації церкви перенесли до Києво-Печерської Лаври. На місці колишньої культової споруди нині стоїть п’ятиповерхівка з прилеглим до неї сквериком, відомим киянам і гостям міста за фігуркою Їжачка в тумані.

Якщо свідчення про Георгіївську церкву є безсумнівними, то щодо Ірининської дослідники не настільки одностайні. Згідно з літописами Ірининську церкву (в якій розміщувався жіночий монастир і згадки про яку дали назву сучасній вулиці Ірининській у Києві) було зведено на честь дружини князя Ярослава Мудрого Ірини у середині ХІ ст. Храм, який довгий час вважали Ірининською церквою, стояв на перехресті сучасних вулиць Ірининської та Володимирської.

У 1840-х рр. – у зв’язку з активною перебудовою міста та прокладанням вулиці Володимирської – його зруйнували і відповідно до поширеної на той час практики розібрали на будівельні матеріали. Землю тут було знято на кілька метрів углиб, тому під час археологічних розкопок, що проводилися перед черговою реконструкцією Верхнього міста в 1998 році, дослідники виявили абсолютно порожній ґрунт. У ХІХ ст. замість церкви і на згадку про неї на цьому місці – просто посеред проїжджої частини вулиці Володимирської – було встановлено цегляний стовп із невеликим куполом і хрестом (його ще називали Ірининською каплицею). Вже в радянський період стовп було за одну ніч демонтовано (під приводом того, що він нібито створює аварійну ситуацію на автомобільній дорозі). Кілька його шматків зберігаються зараз у Софії Київській. За деякими свідченнями, стовп був штучним новоутворенням, тобто його було складено в ХІХ ст., а не при спорудженні церкви. Та й сам храм, скоріш за все, будували не в роки правління Ярослава Мудрого, як вважалося раніше, а у другій половині ХІ ст. 

З огляду на це вчені запропонували дві гіпотези. Згідно з однією зруйнований храм розташовувався на Ярославовому дворі – поруч із князівським палацом, дослідженим на початку ХХ ст. на вул. Ірининській. Відповідно до другого припущення йдеться про заснований молодшим із Ярославичів князем Всеволодом Андріївський (він же – Янчин) монастир, в якому жила донька князя Анна. Натомість саме Ірининською, як схильні вважати деякі дослідники, могла бути безіменна церква в саду нинішнього заповідника «Софія Київська», залишки якої вперше виявлено ще 1731 року. Дослідники дійшли висновку, що вона була багато прикрашеною, оскільки знайшли фрески, мозаїки, різьблені кам’яні плити. Востаннє дослідження проводилися там у 2013-2014 рр.: археологи розкопали південний вхід до церкви зі ще збереженими фундаментом і стінами. На користь гіпотези про те, що цей храм в давнину називався Ірининським, наводяться кілька досить переконливих аргументів. По-перше, в документах із опису земель ХVI ст. згадується такий собі Орининський (Ірининський) провал, що розташовувався між Верхнім містом і річкою Либідь і який у сучасній топоніміці міста має назву Афанасівського яру (тут важливо пам’ятати, що місцевість поряд із храмом часто отримувала свою назву на його честь). По-друге: давній Київ будувався за зразком візантійського Царгороду (Константинополя), в якому Ірининська церква розташовується також на північ від собору Св. Софії. За новомодним напрямом вивчення ієротопії (тобто організації сакрального простору), київські Золоті ворота – Софія, Георгіївська і Ірининська (на розі вул. Стрілецької і Георгіївського провулку) церкви утворювали перехрещення двох осей, що нагадує хрест.

Черговим пунктом екскурсійної програми стала Софія Київська, збудована в період між 1017 і 1037 рр. І хоч зазначений часовий проміжок є до певної міри умовним, висувалися й інші гіпотези щодо часу спорудження цього храму, а саме – з 1011 до 1019 рр. В. Козюба пояснив, що таке припущення є необґрунтованим і навів кілька спростувань, що доводять хибність гіпотези про раннє будівництво Софії Київської. По-перше, дослідники, які її обстоювали, посилалися на дату «1011», присутню в написі на арці головного куполу Софійського собору. Проте насправді цей напис було зроблено не в ХІ ст., а в 1640-х рр. під час реставрації храму, ініційованої митрополитом Петром Могилою. Причому спершу напис вказував на рік, що згадується й у літописі, – 1037 р. Але його виправили  у 1840-х рр. під час нового розпису храму. Інший аргумент прихильників припущення про раннє будівництво Софії Київської спирався на результати аналізу тиньку, на якому намальовано фрески і який належить до того ж періоду, що й тиньк Десятинної церкви, котра споруджувалася в часи батька князя Ярослава Мудрого – князя Володимира Великого. Водночас не брався до уваги той факт, що саме при Ярославі Мудрому Десятинну церкву перебудували і знову розписали. Це довели останні розкопки цього храму і з цим ремонтом, імовірно, пов’язане переосвячення церкви у 1039 р. Не слід також забувати, що в 1010-х рр. будівництво Софії Київської не могло тривати з об’єктивних причин: 4 роки після смерті Володимира Великого його спадкоємці боролися між собою за київський престол і в Києві фактично був період безвладдя.

Ще одним пунктом зупинки екскурсії стали так звані Софіївські ворота, які, розташовувалися неподалік рогу сучасних вулиць Володимирської та Великої Житомирської (на місці будинку №11 по вул. Володимирській). 

Однак за підсумками низки досліджень археологи дійшли висновку, що в давньоруський час брами тут не було. На це вказує використання глини як зв’язувального матеріалу для будівельного розчину. Річ у тім, що таке застосування глини характерне для другої половини XVII ст. Якби браму споруджували за давньоруської доби, майстри вдалися б до вапняно-цементового зв’язування. Важливо також, що під залишками брами було знайдено рів Х ст. Як пояснив В. Козюба, в 1654 році московські стрільці почали будувати в Києві нову фортецю й поставили ворота, що проіснували кілька десятиріч. У 1687 році ворота були вже цегляними, а для їхнього фундаменту використали давньоруське будівельне сміття. Проте для XVII ст. у цьому не було нічого незвичайного: на той час залишки давньоруських споруд, котрі лежали в руїнах, розбиралися до останнього каменю. Власне це і ввело археологів в оману. Крім того, якби при штурмі Києва монголами в 1240 році укріплення «міста Володимира» із Софійськими воротами справді існували, ними неодмінно скористалися б захисники міста. Натомість писемні згадки про це відсутні. На межі ХХ і ХХІ ст. українські археологи провели нові дослідження укріплень «міста Володимира». Вивчивши залишки рову та дерев’яних конструкцій валу кінця Х ст., було виявлено давньоруські об’єкти (ями, житла, поховання) ХІІ–ХІІІ ст., які розташовувались на місці засипаного рову Х ст. або валу перед ним. Стало цілком зрозуміло, що вони не могли існувати одночасно з укріпленнями. Всього відомо понад 30 подібних об’єктів. Дослідники дійшли висновку, що старі укріплення часів князя Володимира при розсуванні меж Києва за правління Ярослава Мудрого (побудові «міста Ярослава») опинилися всередині міста, а отже, стали непотрібними і були розібрані.

 Якщо В XVII-XVIII ст.ст. повсюдно насипалися оборонні вали, які частково збереглися аж до радянського часу, то в середині ХІ ст. дерев’яно-земляних укріплень у Києві не було – місто само функціонувало як єдина фортеця, – наголосив науковець-екскурсовод.

Не всі таємниці минулого Михайлівської гори, на якій нині стоїть Михайлівський Золотоверхий монастир, розкрито. У Х ст. на цій території розташовувалася частина язичницького могильника (включно з камерними похованнями). За часів Ярослава тут з’явилася житлова забудова, а в 1050-х рр. за наказом князя Ізяслава на горі було зведено Дмитрівський монастир. Залишки Дмитрівського храму в 1979 році знайшли учасники археологічної експедиції Інституту археології НАН України. В 2009 році було повторно виявлено архітектурні рештки у вигляді фундаментних ровів давнього храму (а в них, у свою чергу, ще й будівельне сміття, що містило плінфу, фрески, тиньк). Оскільки джерела ХІХ ст. згадували про два храми в цій місцевості, один із яких розміщувався на схід від Михайлівського Золотоверхого монастиря на території архієрейського саду, дослідники не полишають надії на те, що, можливо, в майбутньому знайдуть і його. Сам же Михайлівський Золотоверхий монастир було закладено 1108 року князем Святополком (і теж традиційно на честь його небесного покровителя). Згодом у монастирі поховали не лише Святополка, а й його дружину, сина й навіть двох правнуків. Деякі джерела співвідносять із Михайлівською горою ще одну культову споруду – церкву Святого Петра. Дата її закладення невідома, проте відомо, що в 1087 році в ній поховали її засновника – князя Ярополка. Вчені припускають, що Ярополк (церковне ім’я – Гавриїл), котрий часто бував у Польщі й Італії, міг мати, крім православного, католицьке ім’я Петро. Один із літописів північно-східних давньоруських земель згадує про те, що 1128 року печеряни (служителі Києво-Печерського монастиря) «силою і неправдою» захопили Дмитрівську церкву й «нарекли її церквою Святого Петра». На думку науковців, правдоподібний вигляд має таке пояснення: в цей час донька Ярополка заповіла свої землі (до яких належала й Дмитрівська церква) Києво-Печерському монастиреві, а представники монастиря перейменували собор. Адже в подальшому Дмитрівська церква у хроніках не згадувалася. Дослідники також припускають, що Михайлівський Золотоверхий монастир, можливо, перебував у складі Дмитрівської церкви. Він зберігся з добудовами аж до 1938–1939 рр., коли постало питання про зведення нового великого радянського урядового центру, що мав простягатися від фунікулеру до Софії Київської. На місці сусіднього храму – Василівської церкви ХІІ ст. – нині стоїть будівля Міністерства закордонних справ України. Михайлівський Золотоверхий монастир теж зруйнували, але збудувати замість нього нічого вже не встигли, бо почалася Друга світова війна.

За словами В. Козюби, під час археологічних розкопок на Михайлівській горі було знайдено залишки цегляних воріт ХІІ ст. із надбрамною церквою, які у законсервованому стані зберігаються під спеціальним накриттям на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого монастиря. 

Церква цих воріт цікава своєю орієнтацією: вісь повернення апсиди складає для неї 117°. Таких храмів на території Києва відомо всього три. Як пояснив екскурсовод, у день закладення церкви помічали, в якій точці над обрієм сходить сонце й на цю точку орієнтували будівлю. Завдяки цьому сучасні археологи, знаючи орієнтацію храму, здатні з високим рівнем вірогідності висувати припущення щодо дати його закладення, а отже, й близької до неї дати церковного свята і, відповідно, імені святого, на честь якого храм могли назвати його засновники. Як стверджують археологи, згадану надбрамну церкву було споруджено у 1170-1180 рр. Про характер інтер’єру споруди свідчать знахідки розкішного прикрашення храму – розписів, фресок, мозаїк. Знахідка останніх виявилася несподіваною, адже після початку ХІІ ст. інкрустування храмів мозаїчними панно вже не використовувалося – доба пишно оздоблених церков минула, і Михайлівський Золотоверхий собор став останнім серед київських монументальних споруд із масштабним використанням мозаїки. Крім цегляної брами з надбрамною церквою, археологи виявили також її попередницю –дерев’яні бічні ворота, призначені для господарських потреб, а також дерев’яну монастирську огорожу ХІІ ст., (до речі, за місцем розташування стара (початку ХІІ ст.) й нова (кінця ХІІ ст.) огорожі не збіглися). Знайдені парадні ворота могли вести до славнозвісного Нового княжого двору, про який пишуть джерела ХІІ ст. і на який досі не натрапили дослідники. Завдяки цим знахідкам археологам вдалося встановити межу монастиря.

Між Михайлівським золотоверхим монастирем і Старокиївською горою свого часу було знайдено фундаменти Федорівської церкви (ХІІ ст.), закладеної князем Мстиславом – сином Володимира Мономаха. Як стверджують учені, поряд із церквою розташовувалося велике кладовище. Руїни цього храму простояли до XVII ст. Й оскільки реставрації він уже не підлягав, то те, що від нього залишилося, розібрали на будівельні матеріали. Серед виявлених на цьому місці об’єктів – льох завглибшки 3–4 м з величезною зерновою ямою, в якому під час розкопок знайшли скарб із золотими та срібними предметами. Загалом у Києві таких скарбів було виявлено близько 50 – переважну більшість у районі Десятинної церкви, в якій під час монгольської навали ховалися кияни, а також на Михайлівській горі.

На Старокиївській горі було споруджено кілька палаців, серед яких і південний, і східний, побудовані в кінці Х ст. (в один період із Десятинною церквою) з каменю та цегли.

Найвідоміший же храм Старокиївської гори – Десятинну церкву (точніше, залишки її фундаменту) лише впродовж останніх 100 років археологи досліджували чотири рази – у 1908–1911 рр., у 1930-х рр., в повоєнний період і в 2005-2011 рр. Найдавніші зі знайдених тут матеріалів фахівці датують добою трипільської культури (IV-ІІІ тис. до н.е.). Було виявлено й могильник черняхівської культури (ІІІ-ІV ст. н.е.), який до того ж є найпівнічнішим у Середньому Придніпров’ї. У ІХ–Х ст. тут функціонувало Старокиївське городище, котре займало площу 1,5 га. У 989–996 рр. відбулося будівництво Десятинної церкви. Храм за своїм архітектурним рішенням вирізняється серед київських і, загалом, давньоруських церков, оскільки його споруджували візантійські майстри (з огляду на широке застосування мармуру в оздобленні, Десятинну церкву називали «мраморяною»). Власне через цю унікальність, а також через відсутність точних описів зовнішнього вигляду й конструкції будівлі так і не вдалося точно з’ясувати її зовнішній вигляд. Як відомо, в 1240 р. Десятинна церква стала місцем масової загибелі: не витримавши кількості киян, які не встигли евакуюватися з міста і прагнули сховатися від нападників-монголів, будівля завалилася й поховала їх під собою. Пізніше неподалік храму було виявлено щонайменше чотири братські могили. Проаналізувавши стан знайдених у них людських скелетів, вчені дійшли висновку, що небіжчиків поховали не одразу, оскільки тіла на момент поховання перебували в напіврозкладеному стані. Так відбулося, можливо, тому, що Батий захопив Київ узимку – 6 грудня 1240 року, а тіла померлих почали ховати лише навесні–влітку 1241 року. Очевидно саме через жахливий санітарний стан міста, яке не встигло оговтатися після пережитої трагедії, князь Михайло, котрий того ж 1241 року повернувся до Києва, оселився не на пагорбах, а на одному з островів на Дніпрі.

Оскільки досі не відомо достеменно, який вигляд мала Десятинна церква, було вирішено не відбудовувати її, а лише позначити план різнокольоровим каменем: червоним – частину фундаменту, яка збереглася до наших днів, світлосірим – частину, що існувала, але не збереглася (про неї свідчать тільки фундаментні рови й порожнисті гнізда, що залишилися від давно зотлілого дерев’яного риштування), темносірим – місце ремонту ХІІ ст. (фундамент і стіни тут було істотно перероблено, а будівлю церкви – укріплено додатковими опорами).

По завершенні заходу екскурсанти отримали можливість поставити гідові запитання з цікавих для них тем – як щодо давньоруської доби, так і щодо особливостей здійснення археологічних досліджень у цілому.

Насамкінець В. Козюба висловив сподівання, що лекція-екскурсія спонукає всіх її учасників у подальшому самостійно вивчати давню історію української столиці, знайомлячись із публікаціями результатів наукових досліджень, відвідуючи музеї та виставки.

Наступне зібрання в межах археологічного лекторію «Про що розповідає археологія» відбудеться у форматі лекції, присвяченої археологічним дослідженням Батурина, й пройде 21 жовтня 2017 року в Археологічному музеї Інституту археології НАН України (м. Київ, вул. Б. Хмельницького, цокольний поверх Національного науково-природничого музею НАН України). За розкладом заходів лекторію слідкуйте на Facebook-сторінці проекту: https://www.facebook.com/ukrarchaeology/.