24 вересня 2017 року Інтернет-журнал соціальної критики «Commons» («Спільне») опублікував статтю завідувача міжгалузевої лабораторії МОН України і НАН України з проблем формування та реалізації науково-технічної політики відділу системних досліджень науково-технологічного потенціалу Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені Г.М. Доброва НАН України кандидата економічних наук Ігоря Булкіна, присвячену структурі й динаміці фінансування вітчизняної наукової сфери за період незалежності України (насамперед упродовж останніх 17 років), а також досвіду фінансового забезпечення наукових досліджень у різних зарубіжних країнах.
Учений, зокрема, переконаний, що, оскільки в кожній країні світу структура фінансування науки складалася історично – під впливом місцевих унікальних процесів, то жодну з моделей фінансування не варто абсолютизувати як єдино можливий зразок для наслідування й, застосовуючи ті чи інші підходи до матеріального забезпечення досліджень, необхідно брати до уваги національні особливості – як на загальнодержавному, так і на регіональному та локальному рівнях. І. Булкін наводить такий приклад: якщо в технологічно розвинених нині країнах саме бюджетні кошти відігравали роль головного стимулу для долучення приватного капіталу із поступовим подальшим зменшенням державної частки в структурі фінансування науки, то на межі ХХ і ХХІ ст.ст. для країн, що розвиваються, таким первинним стимулом послугували зарубіжні замовлення, і тільки потім активізувалося місцеве бізнес-середовище та – залежно від політичного курсу – держава. «Спільною умовою залишається наявність поступального зростання сукупних вкладень у науку, яке працює на користь доведення раціональності структурних зсувів у вазі різних джерел коштів. Якщо ж така динаміка відсутня впродовж кількох десятиліть, у науково-політичних колах виникає фетишизація пропорцій, що склалися в успішних країнах у ході цілком інакшої еволюційної траєкторії. При цьому наближення до структурних орієнтирів, які виправдали себе у світовій практиці (фактично, політичний карго-культ), починає сприйматися як панацея для стабілізації», – вважає вчений. Він також наголошує, що «зовсім неочевидно, що інтенсифікація відносин із Євросоюзом дасть Україні змогу суттєво розвантажити бюджетні видатки й переорієнтувати їх на користь науки, хоча теоретично й можна це припустити. Припустимою є також заміна частини бюджетних витрат на науку іноземними надходженнями, проте за поточних умов це, фактично, свідчитиме про невміння або небажання розпорядитися власним науково-технічним потенціалом у національних інтересах. Наскільки б заворожливо не лунали варіації тези про цінність міжнародного співробітництва й загальнолюдський характер наукової праці, фінансування з іноземних джерел завжди означає використання вітчизняного потенціалу в інтересах інших країн…»
Докладно проаналізувавши логіку еволюції структури фінансування в Україні (а саме – 4 основні етапи такої еволюції, а також видатки на науково-технічну діяльність у відносних і абсолютних обсягах за провідними джерелами коштів та регіональні особливості фінансування науки в Україні) й порівнявши її з відповідними процесами в інших країнах, автор дійшов висновку, що в нашій державі сформувалася так звана дуалістична модель фінансування досліджень і розробок – «переважно орієнтована на бюджетні кошти у столиці й на комбінацію іноземних і підприємницьких ресурсів на решті території країни». «Саме тому, – пише І. Булкін, – при об’єднанні полярних варіантів («двох наук») вона, з точки зору світового досвіду, виявляється чи не оптимальною за співвідношенням обсягів бюджетного й позабюджетного фінансування (один до двох). Насправді ж ця пропорція формується за рахунок усереднення регіональної моделі зі співвідношенням один до трьох і столичної – зі співвідношенням 0,9:1».
Більше дізнавайтеся за посиланням: http://commons.com.ua/ru/kto-i-kak-finansiruet-nauku-v-ukraine-v-xxi-veke/.