Про досягнення вітчизняних археологів і перешкоди, які гальмують розвиток цієї галузі наукових досліджень, в ефірі чергового випуску програми «Наука ХХІ» парламентського телеканалу «Рада» розповів директор Інституту археології НАН України член-кореспондент НАН України Віктор Чабай.
«Археологія – це комплексна наука, головною метою якої є відтворення історичних процесів минулого на основі аналізу залишків матеріальної культури (від періоду палеоліту до Нового часу), що перебувають як під землею, так і у воді. До певної міри, наша робота нагадує роботу слідчого, який робить реконструкцію злочину за рештками на місці події», – пояснює вчений.
Провідною вітчизняною науковою установою, що виконує дослідження в цій галузі, є Інститут археології НАН України – один із найбільш знаних і авторитетних наукових центрів Східної Європи. Структура інституту визначається одночасно за хронологічними й територіальними критеріями – більшість відділів спеціалізуються на певних історичних епохах (від кам’яної доби до Середньовіччя), проте функціонують також відділи археології Києва і археології Північно-Західного Причорномор’я та Криму.
За словами В. Чабая, вік переважної більшості знахідок (особливо для найбільш ранніх етапів історії людства) ідентифікується за допомогою спеціальних радіометричних методів датування. Для визначення віку того чи іншого культурного шару застосовуються також геологічні методи. Крім того, виявлені рештки матеріальної культури деяких періодів порівнюються з інформацією, що міститься в писемних джерелах – літописах, хроніках тощо. Археологам вдається відтворювати чимало різних процесів, пов’язаних із господарською діяльністю людини, зокрема технології розщеплення кременю, виготовлення кераміки, виготовлення й оброблення заліза й інших металів, ведення землеробства, тваринництва, полювання.
Одна з найцікавіших і найяскравіших археологічних історій пов’язана з коригуванням гіпотези про антропогенез, тобто про походження людини сучасного антропологічного типу, говорить В. Чабай. Ще років зо тридцять тому вважалося, що неандертальці й сапієнси існували послідовно і перші змінили других. Однак результати археологічних розкопок, які проводилися наприкінці 1980 – на початку 1990-х рр. (зокрема й роботи українських археологів у Криму), засвідчили, що насправді ці дві лінії еволюції людини співіснували (впродовж періоду приблизно від 38 до 30 тис. років тому) і суттєво відрізнялися за структурою ДНК. Як виявили дослідники, у ґрунті шари з неандертальськими артефактами перебували вище, ніж шари з артефактами, котрі належали сапієнсам. Пізніше з’ясувалося, що сапієнси з’явилися на території Африки 200 тис. років тому (а близько 40 тис. років тому вони мігрували до Європи), неандертальців же на цьому континенті не зафіксовано взагалі. Таким чином, результати археологічних розкопок змусили суттєво переглянути первинну наукову гіпотезу, оскільки нові дані пізніше неодноразово отримували підтвердження за підсумками досліджень на Балканському й Піренейському півостровах.
Проте вагомими здобутками відзначається не лише минуле, а й сьогодення вітчизняної археології. Одним із найпомітніших результатів 2000-х рр. є виявлені в Гінцях (на Полтавщині) знахідки, вік яких складає близько 1 млн. років (так звана Гінцівська стоянка). У зазначеній місцевості фахівці Інституту археології НАН України реконструювали верхньопалеолітичне поселення, помешкання якого зроблено з кісток мамонтів. На щастя дослідників це поселення надзвичайно добре збереглося – його, що дуже рідко трапляється, не пошкодили ані природні чинники, ні людська діяльність.
2014 року археологи Академії здійснили розвідкові дослідження в Межигір’ї – на території колишньої резиденції Президента України – і знайшли там поселення від епохи бронзи до часів Київської Русі та пізнього Середньовіччя. В 2017 році учасники однієї з археологічних експедицій, що працювала в Київській області, на прохання місцевого населення виїхали на об’єкт, який почасти встигли розграбувати «чорні копачі» (вчені воліють не називати їх чорними археологами, бо останні, по суті, нищать національну археологічну спадщину), та виявили там (а саме – на річці Рось) унікальний за своїм багатством могильник балтів ХІ ст. Учені припускають, що йдеться, найімовірніше, про групу балтського населення, яких, згідно з літописними джерелами, за доби правління князя Ярослава Мудрого було переселено для захисту південного рубежу Київщини. На момент прибуття співробітників Інституту археології НАН України грабіжники забрали з ґрунту певну кількість металевих виробів (в тому числі з кольорових металів), проте чимало інших артефактів (зокрема, зброї та прикрас) залишилося. Дослідивши могильник, учені відзначили дохристиянський тип поховання в ньому. Про знахідку археологи поінформували українські державні органи та Міністерство закордонних справ Литовської Республіки, оскільки виявлений об’єкт належить і до литовської культурно-історичної спадщини, та сподіваються в майбутньому отримати міжнародний грант на продовження робіт у цій місцевості.
Стурбованість української археологічної громади викликає стан охорони пам’яток в анексованому Криму, на території якого вчені Академії не працюють від 2014 року. Між тим, з дозволу окупаційної влади там проводять величезні обсяги розкопок, і доля виявлених артефактів (а там чимало й поселень, і курганів) невідома. Незаконними археологічними дослідженнями супроводжуються, зокрема, будівництво мосту через Керченську протоку та розширення дороги між Севастополем і Керчю.
Відповідаючи на запитання ведучої, В. Чабай зазначив, що вітчизняні науковці при плануванні досліджень користуються надбаннями своїх попередників (археологію як окрему наукову дисципліну на українських теренах було започатковано ще наприкінці ХІХ ст.), звітними матеріалами, що зберігаються в архівах. Однак більшість пам’яток знаходять при ландшафтних змінах унаслідок будівельних робіт. Частими є й випадкові знахідки, про які археологам повідомляють місцеві мешканці.
Як наголосив гість телепередачі, необхідно терміново усувати прогалини законодавства, через які в нашій країні вже кілька років поспіль руйнуються та втрачаються археологічні пам’ятки. Наприкінці 2003 року Україна ратифікувала переглянуту Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини 1992 р., знану як Мальтійська конвенція – головний для нас міжнародно-правовий акт у сфері охорони археологічної спадщини. На підставі конвенції у 2004 році було прийнято Закон України «Про охорону археологічної спадщини» та внесено системні зміни до Закону України «Про охорону культурної спадщини». Згідно з положеннями цих документів потенційно шкідливим для археологічної спадщини проектам господарського освоєння територій мали передувати необхідні археологічні дослідження, оплачувані коштом замовників зазначених проектів. Однак починаючи з 2011 року парламент ухвалив Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» та низку інших актів, якими, всупереч міжнародним зобов’язанням України, було практично скасовано відповідні археологічні наукові процедури. Тепер забудовник, фактично, на власний розсуд, вирішує, чи слід проводити дослідження перед початком робіт. У цей час в інших країнах Європи сьогодні, внаслідок впровадження Мальтійської конвенції, археологічне дослідження загрожених пам’яток вже стало справою не лише науковців, а й усього суспільства. Археологія стає різновидом публічної служби. Це комплексне явище отримало назву превентивної археології. Саме така практика археологічних досліджень і має зараз слугувати зразком для України, стверджує В. Чабай. Адже, виїжджаючи працювати на місця з порушеним людиною ландшафтом, археологи в абсолютній більшості випадків мають справу з уже пошкодженими пам’ятками. Крім того, при складенні загальнодержавного кадастру земель потрібно буде визначати припустиме цільове призначення окремих ділянок, ґрунт яких може містити культурні шари (так, на ділянках із порівняно неглибоким заляганням культурного шару слід заборонити певні види сільськогосподарських робіт, що передбачають глибоку оранку).
В. Чабай також пояснив, що археологи не завжди вдаються до руйнівних методів досліджень (тобто таких, по завершенні яких на ділянці не лишається культурного шару): частина робіт потребує реконструкційного підходу – розкопування об’єкта з метою його подальшої музеєфікації. Проте такі дослідження доволі коштовні й тривають значно довше. Особливо проблематичним їхнє проведення видається з огляду на хронічне недофінансування галузі та дедалі відчутніший брак кваліфікованих кадрів. Усього в Україні налічується близько 300 фахових археологів. Однак цієї кількості недостатньо: в сусідній Польщі, котра суттєво поступається Україні за площею своєї території, працюють майже 3 тис. археологів, але навіть їхніх зусиль виявилося недостатньо під час масштабної реконструкції автомобільних доріг, і державі доводилося запрошувати зарубіжних фахівців, зокрема й українських. Наразі, крім бюджетних коштів, вітчизняну археологію утримують міжнародні гранти (яких, як підкреслює В. Чабай, не так багато, як, скажімо, грантів для науковців-природничників, і які надзвичайно важко виграти), приватні кошти (переважно від забудовників), а також кошти з бюджетів місцевих громад (надходження з останнього джерела уможливила адміністративно-територіальна реформа, більш відома як децентралізація). В цілому ж, ситуація в галузі, на жаль, невтішна: «Ми ще тримаємося на старих кадрах і здобутках, але це буде дуже недовго. І ця проблема не є специфічною проблемою української археології. Поки буде таке жахливе недофінансування, ми втрачатимемо не лише в археології, а й у всій українській науці», – говорить В. Чабай.
Відеозапис телепрограми доступний за посиланням: https://youtu.be/8SrCRI4f3Rk.
З короткими підсумками польового сезону 2017 року можна ознайомитися в одному з наших попередніх матеріалів.