Виконувач обов’язків завідувача відділу археології Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України доктор історичних наук, професор Микола Бандрівський в інтерв’ю кореспондентові інформаційного агентства «Укрінформ» розповів про унікальні знахідки, які траплялися на його археологічній ниві: парні поховання Висоцької культури (докладно про це читайте в одному з наших попередніх матеріалів), «наполеонівський скарб», розкопки ранньоскіфських курганів, Михалківські скарби.
 Микола Бандрівський. Фото Альони Николаєвич |
Учений-археолог, зокрема, поділився цікавою історією знайдення скарбу – монет часу правління Наполеона ІІІ і Республіки Франція. «Той випадок трапився 30 березня 1995 року. Якраз за чотири місяці до відкриття вищезгаданих парних поховань у Петрикові. Директор Львівського органного залу вирішив дослідити крипту під храмом святої Марії Магдалени (сьогодні – органний зал на вул. С. Бандери) і звернувся з листом до тодішнього голови НТШ члена-кореспондента НАН України Олега Романіва з проханням провести розкопки. З членів Археологічної комісії НТШ було створено групу в складі Романа Сулика – історика церковного будівництва, Юрія Лукомського – знаного дослідника білокам’яних церков княжого Галича і мене. Крипта – це утаємничене підземне приміщення, як правило, під Головним Престолом, де захоронювали найбільш видатних церковних достойників, зокрема й осіб чернечого стану. Назва походить від грецького «криптос» – утаємничення. У згаданій крипті ми знайшли багато людських кісток, металеві деталі оббивок трун, вервечки, натільні хрестики, медальйони... – розповідає дослідник. – Особливий інтерес викликала так звана кістниця – своєрідний колодязь у кутку крипти, доверху наповнений акуратно складеними людськими останками. Її розчищав Юрій Лукомський, а я в той день розкопував поряд ділянку біля порогу. За нами стояв директор органного залу Юліан Винницький і спостерігав за розкопками. І наскільки пригадую, десь о 16.20 в мене з-під ножа посипалися спочатку по 2–3 монети, а потім більше. І перша думка, яка майнула, була: не з якого вони металу, а чому вони не зелені? Таке вже виробилось у нас на підсвідомому рівні сприйняття кольорового металу, зокрема й монет. Бо мідь чи бронза, які ми зазвичай знаходимо на розкопках, мають надзвичайно гарну смарагдову патину, яку ще називають благородною. А щойно виявлені монети були не блискучі, такого ніби рудуватого кольору. Але тільки-но проведеш пальцем по монеті, як увесь той рудуватий наліт із неї щезає, і вона починає сяяти, як щойно відкарбована! Тільки тоді я зрозумів, що випадково натрапив на якусь цікаву й виняткову річ і, підкликавши Юліана Винницького і Юрія Лукомського, закотивши рукави почав викопувати решту монет і розкладати їх на цеглині, що лежала поруч. Всього виявилось 26 монет: 25 – по двадцять франків і одна – десятифранкова. Найдавніша монета датується 1853 роком, найпізніша – 1913 роком».
М. Бандрівський зазначає, що згідно з висновком Інспекції пробірного нагляду при Міністерстві фінансів України, знайдене золото виявилося найвищої – дев’ятисотої проби. Було прийнято рішення, що знахідка має зберігатися у фондах Львівського музею історії релігії. Скарб і досі там, однак не експонується. Зараз готується публікація про нього.
Науковець також розповів про знакові речі, що траплялись йому при розкопках ранньоскіфських курганів на Галицькому Поділлі – Тернопільщині та Хмельниччині: «У 2007 році я почав розкопки у Чортківському районі, де біля с. Швайківці ми відкопали величезну усипальницю, виявили дуже складну споруду: кам’яну площадку, викладену плитами, стовпові конструкції, які підтримували кам’яне склепіння, що на час розкопок уже просіло і придавило собою речі, які там були (мабуть, тому вони й уціліли від рук грабіжників). Бічна сторона тої споруди мала довжину понад 11 метрів. Усередині в ній було вибудувано ще одну споруду, по центру якої розташовувалася кам’яна ритуальна площадка. По кутах цієї внутрішньої камери було розкладено багато предметів.
Особливий інтерес становили три залізні панцирі ассирійського (лускатого) типу, один із яких був підвішений на стовпі, а два – розстелені на долівці. Ці захисні обладунки були, можливо, трофеями з котрогось із військових походів, а може, були виготовлені в котрійсь із тутешніх майстерень на зразок захисних обладунків з Ассирії. Зазначу, що на один панцир йшло близько 7 тисяч лусочок розміром 1,5–2,0 см, що нашивалися на шкіряну основу, як риб’яча луска. Пробити їх було дуже важко. Від такої лускатої броні рикошетили не лише стріли, її не пробивали навіть списи. Натомість, тогочасні (а йдеться про другу половину 7 ст. до нар. Христа) давньогрецькі бронзові кіраси було легко пробити, бо вони були викуті з розплесканих тонких пластин. А от особа, захищена лускатим обладунком, ставала практично невразливою. До того ж, він не сковував рухів, коли треба було рубатися з коня чи стріляти з лука. Частину тих знахідок ми вирізали монолітом і привезли сюди. У Музеї історії релігії є велика вітрина із цими артефактами.
У селі Коцюбинчики – ближче до Хмельниччини, в наступні два роки розкопок наша експедиція знайшла значно більшу і всуціль вимурувану на вапняковому розчині ритуально-поховальну споруду, у якій виявили золоту нашивку у вигляді гірського козла із підкуленими під живіт ногами і з повернутою назад голівкою з великими гіллястими рогами (нашивку виставлено в експозиції Музею). Там же, у похованнях, знайшли також шпильки, зроблені з електру, з обтягнутими зверху золотом голівками і багато інших речей – руків’я дзеркала, наконечники стріл. В одному із сусідніх курганів ми під час розкопок знайшли рештки від колісниці, зокрема, прекрасно збережену упряж для шести коней з паліями, вудилами, зооморфними навершями, які виконані у так званому звіриному стилі, та інше».
Ще однією темою особливого зацікавлення М. Бандрівського, якій присвячено докторську дисертацію вченого, є Михалківські скарби. У співавторстві з відомою археологинею Ларисою Крушельницькою у 2012 році було видано монографію на цю тему. Як розповідає дослідник, ідеться про золоті коштовності загальною вагою 7,5 кг, виявлені біля с. Борщів на Тернопільщині у 1876 і 1897 рр. Ці скарби (діадеми, фібули-застібки, чаші, тисячі намистин тощо), як пишуть сьогодні у своїх працях польські колеги, було вивезено до Ермітажу. Датується скарб IX–VIII ст.ст. до нашої ери. До кінця 1930-х рр. ці коштовності, як власність графства Дідушицьких, зберігалися в одному зі львівських банків (на теперішній площі Міцкевича).
 Муляжі виробів Михалківського скарбу. Експозиція у Борщівському обласному краєзнавчому музеї |
М. Бандрівський переконаний, що питання щодо повернення Михалківських скарбів Українській державі має ставитися на найвищому державному рівні. «Кожна нація вболіває, щоби про її минуле знали якнайбільше людей у світі. Знали, що ось ці чи інші прекрасні твори мистецтва було створено на їхній території, їхніми пращурами. Такими речами засвідчується цивілізаційність націй і народів. Отримаємо ми назад із Санкт-Петербурга наші Михалківські скарби за першим клопотанням від нашого уряду чи за десятим, але вже за підтримки провідних наукових установ світу, – це питання не настільки важливе. Все одно Михалківські скарби колись та й повернуться до Львова. Головне – боротися за це. До речі, Британський музей у 1936 р. оцінював Михалківські скарби у понад три мільйони швейцарських франків золотом», – говорить науковець.
Із повною версією інтерв’ю можна ознайомитися на офіційному сайті інформаційного агентства «Укрінформ» за посиланням: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2488912-mikola-bandrivskij-doktor-istoricnih-nauk.html