 «Князь Данило Острозький у битві на Синіх Водах». Автор картини – художник Андрій Холоменюк. Ілюстрація – з відкритих Інтернет-джерел |
Про маловідомі широкому загалові «темні віки» української історії (між ХІІІ і XV – першою половиною XVI століття, тобто від княжої доби до козаччини) в ефірі програми «Громадська хвиля» (спільний проект радіостанцій «Громадське радіо» та «UA:Українське радіо») розповів науковий співробітник сектору досліджень історії Київської Русі відділу історії України середніх віків та раннього нового часу Інституту історії України НАН України, старший науковий співробітник Національного музею історії України кандидат історичних наук Ярослав Затилюк.
«Проміжок історії між ХІІІ і XV століттям завжди користувався меншою увагою істориків, ніж інші періоди. Він також випадає з асоціативного ряду у пересічних громадян, коли вони пригадують про історію України, – говорить учений. – Якщо Х–ХІІІ століття асоціюються з давньокиївськими князями, а XVІ–XVІІІ ст. – з козаками, то згаданий період не викликає прямих асоціацій. Зараз, звичайно, його досліджують. Наприклад, в Інституті історії України НАН України на початку 2000-х рр. було реалізовано масштабний видавничий проект «Україна крізь віки», і згаданому періодові присвячувався 5-й том, написаний Оленою Володимирівною Русиною. Проте, загалом, ця тема була не дуже популярною.
Будуючи розповідь про розвиток національної історії, українські історики зазвичай виокремлюють ключового героя для того чи іншого часу. У цьому ж періоді все складніше, особливо при виборі героя для національної історії. Якщо, скажімо, для козацької доби «вибір» робити легше, згадавши Богдана Хмельницького чи Івана Мазепу, то «литовська доба» спонукає замислитися. Наприклад, якщо говорити про роль для національної історії роду князів Вишневецьких, пов’язаного з литовською династією Гедиміновичів. Один із його представників – князь Дмитро (Байда) Вишневецький був засновником козацької Січі на острові Хортиця у 1550-х роках, натомість через століття інший представник цього роду – князь Ярема Вишневецький – відзначився жорстокістю стосовно козаків у часи Хмельниччини. Взагалі вперше за дослідження цього періоду всерйоз узявся вчитель Михайла Грушевського Володимир Боніфатійович Антонович. Він, власне, першим і спробував його вписати в український історичний наратив. Його дисертація присвячувалася дослідженню того, що відбувалося на українських теренах від Батия до кінця XV століття, і, відповідно, він увів цю тему в науковий обіг. Треба звернути увагу й на те, що учні Антоновича також починали свою «наукову кар’єру» з підготовки дисертацій із питань історії литовсько-руської доби. Важливість цих досліджень визначається тим, що до 1860-х років цей період не був присутній у схемах загальної «імперської історії». Натомість він став важливим етапом для розроблення власної української історії. Так, «офіційний історіограф» Російської імперії Микола Карамзін після княжої доби та монгольської навали переходив до Володимиро-Суздальського князівства й Московії. Періоди існування Галицько-Волинського князівства і пізніший розвиток «Південно-Західної Русі» (тобто України) описувалися коротко, імперські історики писали про «зіпсутість литовсько-польським впливом, «єзуїтів», «поганих католиків»». У той же час тодішні українські історики – Микола Бантиш-Каменський, Микола Маркевич та інші – користувалися схемою з козацьких літописів, яка дуже коротко описувала період Київської Русі та литовсько-руську добу. Ця схема, як спостерігаємо у тексті козацького літопису Грабянки і особливо «Історії русів», акцентує на «хозарському корінні» козаків, які самостійно панували на українських землях, потім «добровільно» і за «договорами», перейшли під владу польських королів, а ті потім порушили козацькі права, підштовхнувши козаків до повстання – Хмельниччини».
«Із часом діяльності Володимира Антоновича, – веде далі Ярослав Затилюк, – пов’язані важливі відкриття нумізматів щодо періоду від ХІІІ до XV століття. Так, Карл Болсуновський дослідив і описав монети Володимира Ольгердовича. Старший син великого литовського князя Ольгерда як правитель Києва карбував власні монети. Він же став зачинателем відомого роду київських княжих династій – князів Олельковичів, що правили у місті до 1470 р. і були останніми київськими князями. Саме з цією гілкою литовської династії пов’язані відродження Києва після монгольської руїни, відбудова Києво-Печерського монастиря, створення тексту Києво-Печерського патерика (розповідей про святих Києво-Печерського монастиря) і, підозрюю, також збереження давньокиївської літописної традиції ХІІ–ХІІІ століть. Білоруси вважають їх своїми князями, оскільки, втративши Київ, Олельковичі розбудували Слуцьке князівство – культурний центр XV століття. Але вони були своїми і для Києва, оскільки, на відміну від більшості гілок родини Ольгерда (Ягайла та інших), трималися православ’я після Кревської унії 1385 р. Представників династії Володимира Ольгердовича у Києві справедливо вважали меценатами, зокрема патронами книжності й освіти. Недарма їх поминали у молитвах у київських монастирях упродовж кількох століть».
 Титульний аркуш із рукопису Київського Псалтиру 1397 р. Цей мистецький шедевр створено у Києві якраз у литовську добу. Ілюстрацію надано Ярославом Затилюком |
 Фото оригіналу заповіту князя Андрія Володимировича, створеного у Києво-Печерській Лаврі в 1446 р. Андрій Володимирович – брат київського князя Олелька Володимировича (1430–1450-і рр.). Документ цікавий ще й тим, що є найдавнішим текстом оригіналу заповіту, який зберігся до наших днів.Ілюстрацію надано Ярославом Затилюком
|
«Досі остаточно не з’ясовано, що ж відбувалося в Києві між 1240 та 1362 роками. Щодо цього існують тільки гіпотези та реконструкції. У ХІІІ столітті монгольські правителі намагалися зберегти столичний статус міста, але марно. У Києві не було свого князя, на відміну від Галича і потім Холма [нині – Хелм на території сучасної Польщі], а з кінця ХІІІ ст. київський митрополит переїхав на північ – у більш «спокійний» Володимир-на-Клязьмі. Нащадки давньої Русі в особі Володимиро-Суздальського князівства на півночі та Галицько-Волинського – на заході сплачували данину Золотій Орді. Цим князівствам трохи пощастило, хоча б у тому, що, на відміну від Києва, до них так і не дісталися баскаки [ханські представники та збирачі податків на завойованих землях], які здійснювали опис дворів і перепис населення», – зазначає історик.
За словами Ярослава Затилюка, після 1240 року Золота Орда призначила до Києва свого намісника. Проте не відомо, кого саме. Серед учених усталилося припущення, що це міг бути представник путивльської або чернігівської гілки династії Рюриковичів.
Наступна реконструкція стосується приходу литовців до Києва у 1362 році. «Існує класичне уявлення про битву на Синіх Водах [нині – річка Синюха на Кіровоградщині], яку з великим успіхом виграв князь Ольгерд. Проте археологи не знайшли підтверджень цієї грандіозної битви. Суть історичної реконструкції в цьому випадку полягає у тому, що якась битва і справді була. Й, очевидно, велику роль у ній відіграло те, що місцеве боярство, військові люди вирішили, що краще служити литовському князеві, ніж темникам [воєначальникам] Золотої Орди».
Відповідно до наступної консенсусної історичної реконструкції, у 1360–1390-х роках тривало утвердження влади литовських князів у Києві. Князь Володимир Ольгердович навіть карбував власну монету. Це доводять виявлені науковцями зразки трьох її чеканок. Однак фахівці поки не одностайні в тому, про що свідчить карбування монети – про політичну самостійність Володимира Ольгердовича чи просто про нестачу срібних грошей і потребу виведення їх на ринок у додаткових обсягах. «Ці монети зберігаються в Національному музеї історії України. Вони до речі, виготовлені зі срібного дроту, тому мають низьку якість, – зауважує гість радіопередачі. – Розглянувши три чеканки цієї монети, історики дійшли висновку, що з огляду на особливості зображення на першій із них, певний час київський князь литовської династії сплачував данину Золотій Орді та був залежним від литовського князя у Вільні. Про цей час немає практично жодних писемних свідчень: литовські літописи дають лише короткі згадки (обсягом не більше кількох речень) про події на Київщині, Поділлі тощо».
 Картина Івана Їжакевича «Кияни не пускають литовського воєводу Мартина Гаштольда», створена на початку ХХ ст. Вона ілюструє події 1470 р., коли кияни просили призначити їм князя, а не надсилати правителем звичайного урядовця.Картина зберігається у фондах Національного музею історії України, вперше опублікована у статті Ярослава Затилюка для видання «Князі Олельковичі-Слуцькі» (Київ, «Балтія-Друк», 2017). Ілюстрацію надано Ярославом Затилюком
|
На питання ведучих ефіру про культурне відродження після київських Олельковичів історик відповів так: «Про якесь відродження можна стверджувати вже з другої половини XVI століття, після Люблінської унії. Виникає слов’яно-грецька школа в Острозі, київська школа і так далі». Підсумовуючи, Ярослав Затилюк назвав кілька ключових дат цього періоду міжчасся: битва на Синіх Водах (1362 р.), княжіння Володимира Ольгердовича (1362–1394 рр.), битва на Ворсклі (1399 р.), війни князя Свидригайла (1440-і рр.), смерть останнього київського князя литовської династії Симеона Олельковича (1470 р.), волинське повстання (1508 р.), битва під Оршею (1514 р.), Люблінська унія (1569 рік).
 Картина «Битва під Оршею» пензля невідомого майстра. Зберігається в Національному музеї у Варшаві. Ілюстрація – з Вікіпедії |
До цього ж часу (а саме – до 1500-х років) належать і перші згадки про козаків. «Частина бояр після 1569 року отримала в Речі Посполитій привілей на шляхетство. Інша частина, яка служила, скажімо, у польовій сторожі або на будівництві фортеці, не мала привілеїв і подалась у степ козакувати, і цим реалізувати свої сили. Що було козацьким хлібом у XV–XVI століттях? Те, що здобудеш собі шаблею, тобто у військових походах – на Крим, Московію, Молдавію. Після Богдана Хмельницького, протягом другої половини XVII століття, сформувалася козацька шляхта. Це, по суті, козацька старшина, що виховувалась у традиції Речі Посполитої та намагалася запровадити у Війську Запорозькому порядки, котрі існували у польській державі», – пояснює історик.
Більше дізнавайтеся з відеозапису радіоефіру: https://youtu.be/i0MLOdFRGsA.
P.S. Про історичну спадщину Київської Русі читайте в інтерв’ю Ярослава Затилюка Інтернет-виданню «Цензор.нет»: https://censor.net.ua/resonance/458561/u_protistoyann_za_spadschinu_rus_ukranska_poltichna_elta_perebuva_u_pozits_vdpovdachv_storik_yaroslav.