Міжнародний громадсько-політичний тижневик «Дзеркало тижня» (№2, 19 – 25 січня 2019 року) опублікував інтерв’ю з академіком-секретарем Відділення економіки НАН України, директором Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України академіком Еллою Лібановою.
Про слабку ланку:
«…останнім часом мене не полишає відчуття, що найвища і найбільш ненадійна стіна в цій історії [за період Незалежності України] – ми самі. Бо переважна більшість людей чомусь вважають, що можуть жити так, як їм хочеться, а хтось зробить так, як треба. Починати змінювати цей підхід потрібно з раннього дитинства. Ну не можна дітям розповідати казки про Івана-Дурня і Ємелю, який лежав на печі й вилежав, чого хотів, а потім чекати від них ініціативи та відповідальності. Ці дивні дитячі історії докорінно відрізняються від європейських, у яких для того, щоб чогось досягти, треба трудитися. Але ми виростаємо й продовжуємо чекати, що все хороше нам якось само впаде на голову».
Про перехід до цивілізованої економічної моделі:
«…щоб перейти на економічну модель з дорогою робочою силою, необхідно зробити кілька речей.
По-перше, ми мусимо відмовитися від сировинної орієнтації економіки. Це дуже важко зробити. І для цього уряд має надавати преференції тим, хто продає продукт, а не сировину. Бо сьогодні в нас вигідно продавати сировину.
По-друге, підвищити мінімальну заробітну плату. Причому не поступово, а різко. Але цей важіль влада вже використовувала. І він дав свій ефект.
По-третє, хоч як дивно, зіграє свою роль міграція. Уже очевидно, що молоді, активні, талановиті, конкурентні працівники просто виїжджають з України. І роботодавці теж зрозуміли, що дефіцит робочої сили — основна перешкода для їхнього розвитку. Підвищення заробітної плати неминуче. Звісно, бажано, щоб легальне. Чого, боюся, все ж таки не буде. Конверт житиме. Але при цьому люди хоча б отримуватимуть більше грошей. І кожна гривня найманого працівника буде витрачена переважно в Україні. Бо багаті люди витрачають не тільки й не так в Україні. А кожна гривня, витрачена в країні, працює на її економічне зростання.
Більше того, українська міграція – нетривала. Люди працюють по півроку й повертаються, оцінюють ситуацію. А це означає, що у нас справді є шанс їх повернути. У 2017 році 9, 3 мільярда доларів переведено в Україну від заробітчан. Іноземних інвестицій при цьому трохи більше 2 мільярдів доларів. Я розумію, що не всі 9 мільярдів були спрямовані на бізнес, але гроші витрачалися в нас. Проте міграція — це масштабна проблема, з якою владі треба працювати системно. Зупинити міграцію повністю неможливо. Принаймні демократичним шляхом. Українці — кочівники, в певному сенсі. І цим дуже схожі на поляків, які наповнюють ринок праці у країнах Західної Європи. Проте зменшити масштаб міграції цілком можливо. <…>
Повертаючись до наших важелів, здатних перевести економіку на нові рейки, скажу, що четвертим із них можна вважати критичну необхідність підвищити заробітну плату в бюджетній сфері. Причому істотно. Сьогодні пропозиція зарплат лікаря і медичної сестри в Україні вдесятеро (!) нижча, ніж у тій-таки Польщі. Ну скажіть мені, будь ласка, хто ж тут залишиться? Що ми, взагалі, робимо?
І не треба мені розказувати, що немає грошей! Якщо є можливість платити топ-менеджменту держпідприємств стільки, скільки ми платимо, то, отже, гроші знайти можна. Хоча б обмеживши зарплату цього самого топ-менеджменту. Як із прямих виплат, так і з опосередкованих. Ми ж чудово знаємо, що є можливість заплатити не прямо, а у вигляді бонусу, премії чи надбавки».
Про державне управління:
«…мені здається, що основна проблема нашого державного управління — те, що в нас не виписані процедури. Це позбавило б чиновника можливості приймати рішення і зобов’язало б виконувати інструкцію. Все. Жодних варіантів. Я, взагалі, проти якихось варіантів у держуправлінні. У приватному секторі – так. Там, де є ризик, де стартапи та інше».
* * *
Із повним текстом публікації, а також відеозаписами інтерв’ю можна ознайомитися за посиланням: https://dt.ua/interview/ella-libanova-krayina-gluhih-299997_.html.