У презентації взяли участь директор Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України академік Микола Жулинський, заступник директора з наукової роботи цієї установи академік Микола Сулима, директор Інституту української мови НАН України доктор філологічних наук Павло Гриценко, завідувач кафедри української літератури Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара кандидат філологічних наук Наталія Олійник, завідувач сектору компаративістики Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України доктор філологічних наук Галина Сиваченко, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України доктор філологічних наук Лариса Мороз, старший науковий співробітник цієї ж установи кандидат філологічних наук Надія Бойко.
У вступному слові Микола Жулинський нагадав, що 15 квітня виповнилося б 86 років з дня народження Віталія Дончика, який відійшов у вічність 18 листопада 2017 року. Звернув увагу на основні аспекти його наукових інтересів, безпосередню участь у формуванні партійних спілок і написанні програми Народного Руху. Павло Гриценко поділився спогадами про знайомство з Віталієм Дончиком, спільну участь у багатьох наукових проектах, наголосив на його вишуканому науковому стилі, ґрунтовності літературознавчих досліджень. Доречно звернув увагу, що видання подібних книжок давно мало б стати доброю традицією для української культури.
Презентована книжка спогадів побачила світ на початку цього року у видавництві «Ярославів Вал». До її написання долучилися колеги Віталія Дончика по роботі в газеті «Літературна Україна», Інституті літератури та Київській державній міськадміністрації, оприлюднивши чимало цікавих й інколи несподіваних фактів із життя визначного науковця, які з різних причин залишаються поза офіційною біографією.
55 років Віталій Дончик пропрацював в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України. Пройшов шлях від аспіранта до головного наукового співробітника, а з 1989 і по 2000 рік був головним редактором журналу «Слово і Час». У книжці висвітлено саме те, чим в останні три десятиліття жив науковець і як громадсько-політичний діяч, і як академічний вчений. Завдяки високому науковому вишколу і таким рисам характеру як лагідність вдачі й щирість, вмінню слухати й таланту переконувати він завжди гуртував навколо себе й проектів як однодумців, так і людей, далеких йому ментально й за ідейними переконаннями. З останніми не розходився, гостро не конфліктував, залишаючи хоч і невелику ймовірність усе ж таки переконати опонента. Професор Ганна Токмань, згадуючи про їхнє багаторічне знайомство, зауважила: «Віталій Григорович Дончик належав до вузького кола людей, які поєднують у собі народні корені (мораль, працьовитість, скромність) і високу інтелектуальну елітарність. До цього ще додаймо цілеспрямованість, усвідомлення мети, заради якої праця, напруження інтелекту, вогонь душі».
Після завершення факультету іноземних мов Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віталій Дончик відмовився від перспективної дипломатичної кар’єри і почав працювати в «Літературній Україні». Атмосферу 1960-х років, у якій довелося виживати й творити українській творчій інтелігенції, докладно змалював літературознавець, педагог і громадський діяч В'ячеслав Брюховецький, закцентувавши при цьому на окремих аспектах їхньої спільної роботи в газеті, й зокрема на становленні Віталія Дончика як літературного критика.
Об’єктом пильної уваги деяких авторів спогадів став і досі дражливий момент взаємовідносин «особистість і влада», про межу компромісу, надто коли заходить мова про 1960-ті роки. «Дончик і в радянські часи був свідомий того, в яких небезпечних умовах працює, володів рідкісним чуттям щодо розвитку політичних подій, віддаючи належне героїзму письменників, котрі в ті важкі часи явили зразки громадянської мужності, називаючи зокрема Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу, Василя Стуса, Юрія Бадзя, Михайлину Коцюбинську, Валерія Марченка. …. Ні, він не тішить себе тим, що ніколи не брав участі в паплюженні чесних і талановитих творів, що з презирством відкидав «пропозиції» прилучатися до періодичних «чисток» і «проробок»» – наголосив журналіст, науковець і громадський діяч Юрій Цеков.
Цікавими фактами рясніють сторінки спогадів В'ячеслава Брюховецького, Юрія Цекова, Миколи Поровського, Миколи Жулинського та багатьох інших, в яких ідеться про знакову подію в історії України – заснування Народного Руху України та одну з ключових ролей Віталія Дончика у цьому процесі.
Досі маловідомою навіть для колег по Інституту літератури була робота Віталія Дончика на посаді заступника міського столичного голови, про основні труднощі й перипетії якої згадала Інна Верхогляд – одна зі співробітниць департаменту з гуманітарних питань у тодішній Київській міськадміністрації.
Чимало уваги автори спогадів присвятили висвітленню активної творчої та організаторської діяльності Віталія Дончика на посаді головного редактора журналу «Слово і Час», перед яким постало завдання кардинально змінити журнал «Радянське літературознавство» – починаючи з назви, ідейного спрямування і до змістового наповнення, створення абсолютно нових рубрик, дещо незвичних для літературознавчого видання. У роки відновлення української державності «СіЧ» була майданчиком, який виконував роль важливого джерела впливу на формування нової ідентичності. Реформування було пов’язано з багатьма ризиками, оскільки за десятиліття свого ідеологічного існування «Радянське літературознавство» стало зразком догматичної лінії в осмисленні літературного життя.
Чимало уваги в спогадах приділено роботі Віталія Дончика над академічною «Історією української літератури» у 12-ти томах – «історією літератури, якої ще не було». Саме таким бачив він своє завдання, як головний редактор цього масштабного й вельми амбіційного проекту. Надто повільний темп роботи над томами, зумовлений багатьма об’єктивними чинниками, насторожував Віталія Дончика. Робота ж над двома першими томами ускладнювалася насамперед самим об’єктом дослідження, адже йдеться про літературу Х – XVIII ст. Як для зазначених томів, так і в цілому для концепції цього проекту, на тверде переконання Віталія Дончика, необхідно відмовитися від усі антиісторичних ідеологем і вписати українську літературу в загальноєвропейський культурний контекст.
Книжка спогадів про Віталія Дончика – данина пам’яті знаному вченому, громадсько-політичному діячу, патріоту України.
За інформацією Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України