2018 рік був багатим на науково-популярні заходи, до яких традиційно долучались і співробітники Національної академії наук України. Насиченим такими подіями обіцяє стати і травень 2019 року. Так, 16–18 травня по всій країні триватиме XIII Всеукраїнський фестиваль науки, 19 травня в Києві відбудуться «Медичні пікніки», 25–26 травня в кількох великих українських містах проходитимуть п’яті весняні «Дні науки». Крім того, впродовж цілого місяця організовуються різноманітні заходи, приурочені до Міжнародного Дня рослин. Постійним лектором двох найбільших національних науково-популярних проектів «Дні науки» й «Наукові пікніки» є керівник Центру з дослідження літератури фентезі при Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України доктор філологічних наук Тетяна Рязанцева. Пропонуємо пригадати, про що вчена розповідала зацікавленій публіці минулоріч.
 Доктор філологічних наук Тетяна Рязанцева читає лекцію на «Наукових пікніках» у Києві (19 травня 2018 року) |
14 і 19 травня 2018 року Тетяна Рязанцева виступила на весняних «Днях науки» в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України та «Медичних пікніках» у столичному Парку імені Тараса Шевченка з лекцією «Наука і література – разом крізь віки». За словами вченої, на перший погляд може здатися, що між наукою та художньою літературою немає нічого спільного, проте насправді це не так. Звичайно, наука базується на об’єктивних фактах і точних даних, а в літературі можлива вигадка, вільне оперування фактами, суб’єктивна точка зору. Проте і наука, і література є способами осмислення навколишнього світу, суспільного життя, людської поведінки. Хоч і роблять вони це по-різному. Точки дотику, взаємодії та взаємозбагачення науки й літератури помітити досить легко. По-перше, що саме з літератури ми дізнаємося про історію науки та її досягнення.
 На весняних «Днях науки» в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України (14 травня 2018 року) |
Література, пов’язана з наукою, буває різною. Насамперед це власне наукова література: статті, монографії та інші матеріали, які науковці пишуть для науковців. У ній вони діляться результатами досліджень, викладають свої теорії та гіпотези, ведуть дискусії. Коли все це знання належним чином обґрунтовано, доведено і сформульовано – воно потрапляє до навчальної літератури: підручників і посібників, а також різноманітних довідкових видань (власне довідників, атласів, енциклопедій тощо). Доступною мовою про науку розповідає науково-популярна література. Вона може присвячуватись історії тієї чи іншої галузі, популярним і перспективним напрямам досліджень, видатним ученим і їхнім досягненням. Нарешті, існує також можливість прочитати про науку на сторінках художніх творів. І тут виникають принаймні дві лінії взаємодії між наукою та літературою: вчені стають або авторами, або героями книг.
Письменниками науковці були ще за давніх-давен. Перший і, напевно, найбільш відомий приклад належить до античних часів. Ідеться про давньоримського філософа й поета Тита Лукреція Кара (І ст. до н.е.) – автора знаменитої поеми «Про природу речей» («De rerum natura»). Цей твір мав на меті пояснити загальні принципи світобудови.
Літературний і науковий таланти поєднував у собі видатний учений XVI ст. Джордано Бруно, про якого знають також як про філософа, поета і драматурга. У вільний від викладання в університеті й досліджень час він писав досить непогані вірші. Відома також принаймні одна комедійна п’єса його авторства. Крім того, вчений цікавився психологією, в тому числі мнемонікою, і один зі своїх трактатів присвятив пам’яті та проблемам запам’ятовування.
Чимало літераторів у науковому середовищі з’явилось у ХІХ ст. Визначним ученим свого часу був британський математик і логік Чарльз Лютвідж Доджсон. До речі, він винайшов цікавий прилад для писання у темряві, який назвав ніктографом. Проте всесвітню славу здобув як дитячий письменник – завдяки блискучій дилогії про Алісу в Дивокраї та Алісу в Задзеркаллі, яку написав під псевдонімом Льюїс Керрол.
Помітними постатями в літературі ХХ ст. стали радянський письменник-фантаст Іван Єфремов (1908–1972), палеонтолог за фахом, який написав, зокрема, роман «Туманність Андромеди», й американський письменник Айзек Азімов (1920–1992), біохімік і популяризатор науки, особливо відомий як автор «трьох законів робототехніки».
Знані письменники-науковці є й серед українців. Тетяна Рязанцева виокремила трьох класиків – Івана Франка (1856–1916), Юрія Липу (1900–1944) і нашого сучасника Юрія Щербака (народився 1934 року). Так, Іван Франко, крім творів художньої літератури, написав чимало цікавих наукових розвідок із філологічних і суспільствознавчих проблем. Уродженець Одеси, політичний і культурний діяч Юрій Липа, відомий як автор української геополітичної концепції (так званої чорноморської доктрини), встиг написати чимало поетичних творів. У літературному доробку дипломата й епідеміолога та еколога за фахом, доктора медичних наук Юрія Щербака на особливу увагу заслуговують роман «Бар’єр несумісності», присвячений будням кардіологів, а також документальна повість «Причини і наслідки», пов’язана з історією боротьби зі сказом.
Свого часу важливу роль в історії як світової літератури, так і науки відіграли «Нотатки лікаря» російського автора Вікентія Вєрєсаєва (1867–1945) та почасти автобіографічний роман «Цитадель» англійського медика і літератора Арчибальда Кроніна (1896–1981).
У красному письменстві вправлялися не лише лікарі, а й пацієнти. Один із яскравих прикладів – так звана література залежностей (присвячена проблемам алкоголізму, наркоманії тощо), початок якій поклав британський автор ХІХ ст. Томас де Квінсі зі своєю «Сповіддю споживача опію». У цьому ж руслі написано й оповідання «Морфій» Михайла Булгакова.
Одним із популярних напрямів сучасної італійської літератури є онкографія, твори з якого так чи інакше стосуються онкологічних захворювань.
Водночас писати про медичні проблеми можна і з гумором. Так вчиняв, наприклад, іспанський автор XVII ст. Франсіско де Кеведо, який, як досить досвідчений пацієнт, висміював у своїх творах непрофесійних лікарів. Британський письменник Річард Гордон, анестезіолог за фахом, в англомовному світі відомий як автор не стільки підручників, за якими й досі навчаються студенти-медики, скільки веселих романів про пригоди молодих лікарів. Але митці з непересічним талантом зустрічаються не лише серед фахівців, які лікують людей: англієць Джеймс Герріот (1916–1995) був однаково майстерним як у літературній творчості, так і у ветеринарній практиці.
Тетяна Рязанцева розповіла також про науковців як головних героїв літературних творів. За її словами, перші такі персонажі – чарівники Мерлін і доктор Фауст – з’явилися ще в Середні віки. Цікаво, що в ті часи освічена людина вже вважалася трохи чаклуном, а магію сприймали як дисципліну, якої можна навчитися. «Привертає увагу той факт, що Фауста називали «доктором». Достеменно не відомо, що саме він вивчав, – очевидно, філософію. Але нинішнє шанобливе звернення до лікаря «докторе» походить саме з Середньовіччя. Користуючись цим зверненням, ми ніби маємо на увазі, що кожен лікар – високоосвічений фахівець, який щонайменше опанував університетську програму», – пояснила вчена.
Окреме місце в літературі про науку й науковців посідає джерело нез’ясованого походження, написане незрозумілою (нерозшифрованою, бо, ймовірно, вигаданою) мовою, яке датується XV ст., – так званий «Манускрипт Войнича». Судячи з ілюстрацій, рукопис поділено на три розділи – ботанічний, астрономічний (або астрологічний, бо в ті часи ще не існувало розрізнення) й анатомічний. Згідно з однією із гіпотез, «Манускрипт Войнича» цілком міг бути спеціальним артефактом, який у своїх зловмисних цілях використовували псевдолікарі чи псевдонауковці, прагнучи справити враження на потенційних пацієнтів.
На ХІХ ст. припав бурхливий розвиток науки, відповідно, віра в її всепереможну силу. Водночас перед людством постали нові ризики та виклики. Чи не першою в художній літературі цю проблему порушила британська письменниця Мері Шеллі (1797–1851) у своєму романі «Франкенштейн», опублікованому 1818 року, одна з головних ідей якого – відповідальність ученого за наслідки своєї роботи. Цілу галерею персонажів-науковців представлено у творах «батька світової наукової фантастики», французького письменника Жюля Верна (1828–1905). Найвідоміший, напевно, літературний науковець усіх часів і народів – це його Жак Паґанель, географ за освітою, кабінетний учений, який потрапляє у вир пригод і виходить із нього переможцем.
Дедалі частіше проблеми наукової етики, зокрема біоетики, постають у художній літературі на межі ХІХ і ХХ ст.ст. – у творах європейських письменників з’являється низка персонажів-науковців, які виступають в ролі антигероїв. Серед них і персонажі романів британського письменника-фантаста Герберта Веллса «Острів доктора Моро» та «Невидимець».
Окремий клас учених–героїв літературних творів складають медики. Започаткував цю традицію сер Артур Конан Дойл – автор знаменитої голмсіани: він створив не лише найвідомішого сищика в літературі, а й доктора Вотсона, його приятеля та літописця. До того ж цей письменник охоче вплітав різноманітні медичні питання в сюжетну канву своїх детективних оповідань, оскільки й сам мав медичну освіту.
Низка іронічних творів про вчених з’явилися наприкінці ХХ ст. Чимало таких персонажів «населяють» книги Віктора Близнеця, Террі Претчетта, Джоан Ролінґ.
Проте наведеними випадками взаємодія науки та літератури не вичерпується. «Іноді література «постачає» науці термінологію. Так, один із видів метеликів було названо за іменем одного з героїв творів відомого британського письменника Джона Рональда Роуелла Толкіна, теж, між іншим, науковця – філолога й університетського професора. У медицині говорять про синдром Аліси: він має місце, коли пацієнт з огляду на певні психічні відхилення (розлади сприйняття) не може адекватно оцінювати фізичні розміри. Наука ж забезпечує літературу темами та проблемами, сюжетами й образами, методами і жанрами. Таким чином, вони постійно взаємозбагачуються», – підсумувала лекторка.
Відеозапис лекції доступний за посиланням: https://youtu.be/rf3_Sjg97nI.
* * *
11 листопада 2018 року доктор філологічних наук Тетяна Рязанцева взяла участь в осінніх «Днях науки» в Інституті зоології імені І.І. Шмальгаузена НАН України, де прочитала лекцію «Наука та студентське життя у західноєвропейській літературі Середньовіччя, Відродження та Бароко».
 На осінніх «Днях науки» в Інституті зоології імені І.І. Шмальгаузена НАН України (11 листопада 2018 року) |
Учена нагадала хронологічні межі культурних епох, про які йшла мова: Середні віки – V–XV ст.ст., Відродження (Ренесанс) – XIV – кінець XVII ст.ст., Бароко – кінець XVI – все XVII ст.ст. (однак у деяких країнах (наприклад, в Іспанії та Україні) ця доба тривала аж до початку XVIII ст.).
Повсюдне виникнення університетів у Європі та їхній активний розвиток припав на ХІІ–ХІV ст.ст. І хоча ця інституція функціонувала вже від ХІ ст., у нинішньому значенні термін «університет» усталився тільки в ХІV ст. Найдавніші європейські університети, які існують досі, виникли у цей період у Болоньї (Італія, 1088 рік), Саламанці (Іспанія, 1134 рік), Парижі (Франція, 1150 рік), Оксфорді і Кембриджі (Велика Британія, 1167 і 1209 роки відповідно). Ближче до українських теренів перші університети було засновано в Чехії (Карлів університет у Празі, 1348 рік) і Польщі (Яґеллонський університет у Кракові, 1364 рік).
«Середньовічні університети різнилися за спеціалізацією, – говорить Тетяна Рязанцева. – Але базова освіта в Європі скрізь була однаковою: її основу складали право, теологія та медицина. Проте в кожному з університетів деякі дисципліни вивчалися глибше, ніж деінде. Наприклад, у Болоньї та Саламанці більше уваги приділяли правознавству, а в Парижі й Оксфорді – теології і так званим «семи вільним мистецтвам»».
Університети мали відмінності й за типом фінансування. Найдемократичнішим воно було в Болоньї: тамтешні студенти самі наймали собі викладачів і сплачували за їхні послуги. У Парижі викладачів наймала й утримувала Церква, але вона ж і жорстко контролювала навчальний процес та інтелектуальну діяльність у цілому. Водночас саме в Парижі для викладачів було створено найкомфортніші на той момент умови роботи. Оксфорд функціонував за рахунок державної казни й частково коштів корони (коли почав користуватися королівськими привілеями).
Середньовічні університети мали й інші особливості. Найперша з них – те, що вони були своєрідними корпораціями з надання й отримання освітніх послуг, організаціями, що об’єднували людей, які хотіли чогось навчитися, та людей, які мали достатню кваліфікацію для того, щоб навчити. Університет за тих часів не мав власної будівлі та чітко окресленої території. Заняття проводились у будь-яких пристосованих до цього приміщеннях – спеціальних залах, церквах чи навіть вдома у викладачів. Студентам викладався сталий набір предметів – «сім вільних мистецтв» (artes liberales), – поділений на «тривіум» (включав граматику, риторику й логіку) та «квадривіум» (арифметику, геометрію, музику й астрономію). Ці предмети добиралися за принципом послідовності у формуванні навичок, необхідних студентові, в якому тоді вбачали насамперед майбутнього клірика. А отже, він повинен був читати, писати і проповідувати своїй пастві, а також дискутувати з різних теологічних питань. Крім цих наук, студентам викладали також філософію і Святе Письмо.
Мовою викладання в усіх європейських університетах була латина, що створювало умови для високої академічної мобільності: студенти могли вільно й безперешкодно переходити з одного європейського навчального закладу до іншого.
Термін навчання залежав від наукового ступеня, який прагнув отримати студент. На бакалавра мистецтв потрібно було вчитися 3–4 роки, на магістра мистецтв – 6 років. На доктора теології навчалися 12 років. Оскільки університети готували потенційних священнослужителів, то організації навчального процесу було притаманно чимало монастирських рис. Наприклад, початок занять міг припадати на 5–6-ту годину ранку. До обіду зазвичай тривали лекційні заняття, а по обіді – колоквіуми чи семінари.
Підтвердженням того, що в середньовічних університетах усе центрувалося навколо викладача є той факт, що студенти мали можливість обирати собі саме викладача, а не курси з тієї чи іншої дисципліни. Про це у своїй автобіографії пише, зокрема, видатний французький середньовічний філософ П’єр Абеляр (1079–1142). Якщо викладач полишав університет, услід за ним звідти йшли і його студенти. Тому університети були зацікавлені у тому, щоб утримувати викладачів належним чином.
Право вступати до університету мали представники далеко не всіх суспільних груп. Одна з найосвіченіших жінок іспанського Відродження Свята Тереза Авільська писала: «Для нас, жінок, науки немає», – маючи на увазі регулярну (вищу, університетську) освіту. Під кінець XVII ст. на те саме нарікала інша письменниця іспаномовного світу – сестра Хуана Інес де ла Крус. Проте здобути освіту дівчата із заможних родин могли вдома – для них запрошували приватних учителів, деякі з яких були видатними вченими свого часу. Про це також відомо з автобіографії П’єра Абеляра, який сам працював таким учителем, завдяки чому познайомився з жінкою свого життя – Елоїзою. Абеляр і Елоїза знайшли одне в одному інтелектуальних партнерів та ідеальних співрозмовників, однак, на жаль, їхні стосунки закінчилися трагічно: решту життя вони провели у різних монастирях.
Поза межами університетів охочі мали можливість навчитися так званих «таємних наук» або ж «толедських мистецтв», тобто магії. У Середні віки іспанське місто Толедо вважалося центром «магічної науки». Ці уявлення знайшли відображення в літературі, зокрема у книзі іспанського письменника дона Хуана Мануеля «Книга прикладів графа Луканора і Патроніо» – збірці оповідань із мораллю на різні випадки життя.
Окрему увагу лекторка приділила літературному образові середньовічних студентів. Досить часто студентами ставали молодші сини зі шляхетних родин. Вступали до університету дуже рано – у віці 14–15 років, а оскільки базовий курс навчання тривав 6 років, закінчували його вже 20-річні хлопці. Якщо ж студент навчався на доктора, то виходив зі стін університету у 30 років. Звідси й походить вислів про «вічного студента»: враховуючи тогочасну середню тривалість життя, яка складала близько 40 років, виходило, що людина дійсно присвячувала науці майже все своє життя. Студенти були непідсудними світській владі, чим багато з них користувались і навіть зловживали. У різних джерелах бійки студентів із мешканцями міст, в яких діяли університети, описувались як звична справа.
Про життя тогочасного студентства відомо, в першу чергу, з популярного гімну «Gaudeamus igitur». Текст цієї пісні остаточно склався у XVIII ст. в Німеччині, та сам вірш походить іще з ХІІ ст. Цей студентський гімн – насправді весела бенкетна пісня, в який ідеться не так про науку, як про радощі життя та його швидкоплинність, про необхідність насолоджуватися життям, поки молодий. Найвідоміші цитати з цієї пісні – «Gaudeamus igitur!» («Радіймо, доки молоді!»), «Vivat, Academia! Vivat, professores!» («Хай живе Академія! Хай живуть викладачі!») і «Nos habebit humus» («Нас пожере земля»). Музика гімну усталилась у XV ст. Її авторство й досі дискутується, проте композитором наразі вважається Йоганнес Окегем із Фландрії.
Для формування загального уявлення про життя середньовічного інтелектуала Тетяна Рязанцева порадила ознайомитися з двома перекладеними українською джерелами: книгою «П’єр Абеляр. Історія моїх страждань. Листування Абеляра й Елоїзи» та поезією Франсуа Війона.
Більш весела сторінка середньовічної літератури, яка відображає статус, менталітет і життя середньовічних студентів, – це поезія ваґантів («vagantes» із латини – «священики-волоцюги»). Ваґанти були, по суті, особами без визначеного місця проживання (безпритульними), які вешталися середньовічними містами з однієї країни до іншої. Вони, як правило, мали певну освіту, володіли латиною. Лави ваґантів поповнювали студенти, які з тих чи інших причин не закінчили навчання, випускники університетів, які не відчули в собі покликання до духовної кар’єри та священицького життя. Більшість цих людей мали проблеми із законом. Загалом у своїй поезії вони уславлювали все те, про що коротко йдеться у пісні «Gaudeamus igitur», висловлювали догани Церкві як інституції, говорили про занепад науки і навчання. Джерело цих текстів – середньовічний кодекс «Carmina Burana», виявлений 1803 року в одному з монастирів Німеччини. Корпус «Carmina Burana» написано латиною, остаточно він сформувався у ХІІІ ст., містить 254 вірші та два драматичні твори. Кантату за віршами ваґантів у 1936 році написав німецький композитор Карл Орф.
За доби Відродження з’являється найвідоміший студент у літературі – головний герой Шекспірової трагедії Гамлет, принц данський. Шекспірознавці схиляються до думки, що на початку п’єси Гамлета недаремно зображено студентом, який повертається з навчання у Віттенберзькому університеті. «Автор, очевидно, мав на меті продемонструвати, що саме університетська освіта дає людині незалежність думки і здатність обстоювати свою позицію в дискусії, вчить сумніватись і аналізувати», – зауважує Тетяна Рязанцева.
Про студентське життя писав іще один класик світової літератури, автор знаменитого «Дон Кіхота» іспанець Міґель де Сервантес. Цікавою з цього погляду є його новела «Ліценціат Відрієра» (опублікована 1613 року), що увійшла до збірки оповідань «Повчальні новели» та, серед іншого, розповідає про особливості навчання у Саламанкському університеті.
Другий бік студентського життя описав геній іспанського бароко Франсіско де Кеведо – у романі «Історія пройдисвіта Пабло на ймення, взірця волоцюг і дзеркала крутіїв» (1626 рік), де зображено знаменитий іспанський університет Алькала-де-Енарес, заснований 1499 року, який закінчила ціла плеяда блискучих діячів іспанської культури, зокрема сам автор, а також його колега по перу Лопе де Веґа. Однак Ф. де Кеведо пише не про високі інтелектуальні здобутки своєї Alma mater, а про розгульне студентське життя, студентські бешкети й різноманітні капості, які старшокурсники влаштовували новачкам.
Відеозапис лекції доступний за посиланням: https://youtu.be/yOkCKzDYEsg.
* * *
Із науково-популярною лекцією «Літературно модифіковані гризуни: щури та миші на сторінках світової літератури» доктор філологічних наук Тетяна Рязанцева виступила двічі. Першого разу лекція прозвучала 16 вересня 2018 року для колег із Інституту фізіології імені О.О. Богомольця НАН України – в межах роботи клубу «мРНК» (малого розважально-наукового клубу), а вдруге – 22 вересня 2018 року під час Наукових пікніків у Києві, які традиційно проходили в Парку імені Тараса Шевченка.
 На «Наукових пікніках» у Києві (22 вересня 2018 року) |
Тему для цієї лекції Тетяна Рязанцева обрала невипадково: у 2018 році виповнилося 80 років чи не найвідомішій у світі анімаційній миші – американському Міккі Маусові. «Образів гризунів не бракує і у фольклорі, міфології та літературі, – зауважила лекторка. – Чимало видів мишей і щурів є синантропними організмами та вже віддавна живуть поруч із нами. Протягом багатьох тисячоліть люди мали можливість спостерігати за цими тваринами, відзначаючи особливості їхньої поведінки, які видавалися подібними до рис людського характеру. У вічі впадали їхній порівняно малий розмір (особливо у мишей), нічний або підземний спосіб життя, плодючість, неперебірливість у харчуванні. Вважалося також, що вони чутливі до різноманітних звуків, зокрема до музики, а за змінами їхньої поведінки можна передбачити певні атмосферні явища. Усі ці зафіксовані людьми особливості лягли в основу формування образу мишей у фольклорі та міфології, який згодом перейшов у літературу».
Західна і східна культурні традиції по-різному тлумачать та оцінюють особливості гризунів. Якщо на Заході зажерливість мишей, їхня здатність до виживання та стрімкого збільшення чисельності своїх популяцій завжди асоціюються із загрозою голоду й виникнення епідемій, то на Сході ці якості інтерпретуються зовсім інакше: запасливість мишей, щурів і хом’яків розглядається як вияв хазяйновитості, турботливості, ощадності та асоціюється з багатством.
У пантеоні давньогрецьких богів особливе місце посідав Аполлон – бог поетичного натхнення, музики, віщування. Водночас його вважали повелителем мишей і одна з іпостасей цього бога – Аполлон Смінтейський, або ж Аполлон-мишогубець (про яку, до речі, згадує Гомер). У давньоіндійській міфології гризун, а точніше – бандикут (різновид щурів), виступає атрибутом Ґанеші – бога, який патронує науку і творчість, зокрема літературну.
У фольклорі, передусім у казках (зокрема, із сюжетним мотивом про вдячних тварин), особливе значення має поєднання розуму та кмітливості гризунів. Чимало українських народних казок акцентують на інтелекті та прудкості гризунів. Наприклад, у «Рукавичці» саме мишка пропонує рятівну ідею використати деталь одягу як житло. А от в іншій відомій казці мишенята Круть і Верть виступають як хоч і хитромудрі та вигадливі, та все ж ледачі істоти, за що наприкінці історії і дістають покарання. Цікаво, що миші значно частіше ставали героями народних казок, ніж інші гризуни, адже живуть із людьми з давніх-давен, тоді як щури, наприклад, з’явилися пізніше – з розгортанням урбанізаційних процесів та розвитком міської культури.
Середньовічна міська міфологія Західної Європи подарувала світовій літературі принаймні дві історії, пов’язані з гризунами, – про мишачого (або щурячого) короля та про гамельнського щуролова. Чимало творів, які опрацьовували ці середньовічні легенди, здобули собі світову славу. Перша літературна обробка історії про гамельнського щуролова належить перу німецьких письменників Ахіма фон Арніма та Клеменса Брентано (збірка «Чарівний ріг хлопчика»). Переосмислену історію про мишачого короля подано у знаменитій казці іншого німецького письменника Ернеста Теодора Амадея Гофмана «Лускунчик і Мишачий король». Ця книга з’явилася 1817 року як подарунок дітям авторового приятеля, і мишей (лиху фею (відьму) Мишильду і її сина – самого Мишачого короля) описано в ній украй негативно. Джанні Родарі у «Пригодах Цибуліно» використовує пародійний образ мишачого короля, представленого як генерал, котрий їде на імпровізованому танку з розбитого горнятка та командує мишами, які тягнуть його на собі й годують. Російська література початку ХХ ст. представляє гризунів у негативному світлі: в оповіданні «Щуролов» Олександра Гріна щури виступають як перевертні та символізують зло й драматичні зміни, що відбуваються із країною та людьми; в поемі «Щуролов» Марини Цвєтаєвої цей образ використовується на позначення юрби, байдужої до мистецтва (на противагу щуролову як митцю).
А перша власне літературна поява мишей відбулась у Стародавній Греції – про них згадується на сторінках сільськогосподарського трактату, який містив пораду щодо того, як позбутися мишей на полі. Автор (чи автори) цієї праці рекомендував господареві написати мишам листа за особливою формою і розмістити це послання поряд із мишачими кублами, щоби шкідники могли його прочитати. Вважалось: якщо правильно виконати цей ритуал, миші полишать поле вже за три дні.
Іще один приклад із давньогрецької літератури – відома поема «Батрахоміомахія» (українською мовою її назва перекладається як «Війна жаб із мишами» або «Жабомишкодраківка»). Цей анонімний твір, який датується VI ст. до н.е., є пародією на Гомерову «Іліаду». Його написано навмисно високим стилем, хоча розповідається про подію смішну й ницу, а саме – про війну між племенем мишей, які мешкали біля ставка, та племенем жаб, які мешкали у ставку. Дослідники стверджують, що ця пародія свого часу користувалася великою популярністю, оскільки її авторові вдалося досить точно відтворити стиль наслідуваного твору.
Ще один подібний твір за участі персонажів-гризунів належить уже до XVII ст. Це поема «Смерть пацюка» іспанського письменника Хуана Руфо, в якій спародійовано піднесені й велемовні барокові поеми Золотої доби іспанської літератури.
Згадуються гризуни і в літературі доби англійського романтизму (XVIII–XIX ст.ст.). Так, у поемі «Суд Божий над єпископом» Роберта Сауті вони виступають у ролі кари небесної для клірика-скнари.
У ХХ ст. літературні образи гризунів урізноманітнюються. Наприклад, одним із героїв відомої дитячої повісті «Вітер у верболозі» британського письменника Кеннета Ґрема є водяний щур – добрий і романтичний персонаж. Героїня казки «Буратіно» Олексія Толстого – пацючиха Шушера, котра володіє таємницею чарівного підземелля.
Інтелектуально насиченішими образи гризунів стають у літературі ХХІ ст. Скажімо, серед героїв оповідання (а потім і роману) «Квіти для Елджернона» Кена Кізі – лабораторна миша, яка відіграє суттєву, хоч і не першорядну, роль у цій історії. Перу Роберта О’Браєна належить популярна на Заході дитяча книга «Місіс Фрисбі та щури з Національного інституту психіатрії» – історія про дружбу та взаємодопомогу. Коли у головної героїні – польової миші – виникають проблеми з житлом через те, що фермер вирішує переорати поле, на якому вона живе, миша звертається до приятелів-щурів, які втекли з лабораторії Національного інституту психіатрії. І оскільки внаслідок дослідів, які на них проводили, ці щури мають підвищений рівень інтелекту, то їм вдається допомогти миші вийти зі складної ситуації. Головні ролі гризунам відведено в романі Террі Претчетта для підлітків «Дивовижний Моріс і його освічені гризуни».
Відеозапис лекції доступний за посиланням: https://youtu.be/FbF06w0b_00.
 Читання – найкраща розвага і пожива для розуму. Тетяна Рязанцева – за улюбленою справою (весняні «Дні науки» в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, 14 травня 2018 року) |
Фото: Прес-служба НАН України