3 червня 2019 року гостем програми «Інформаційний день» на «5 каналі» став заступник директора з наукової роботи Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України кандидат філологічних наук Олександр Скопненко, який розповів, які зміни і навіщо було внесено до Українського правопису.
«Будь-яка літературна мова розвивається і потребує уніфікації засобів, якими вона користується, – пояснює вчений. – Правопис – це основа писемної літературної мови. Літературної мови не може бути без кодифікованого правопису, без словників, граматик, стилістик. Правопис також є реалізацією мовної політики держави. Як писав свого часу галісійський мовознавець доктор Енріке Монтеагудо, кодифікація мови – це суто технічне завдання, проте дуже часто воно перетворюється на поле культурної та політичної боротьби, адже кожна правописна традиція має свій погляд і свою мотивацію.
Річ у тім, що мовна практика диктує певні зміни до правопису. А оскільки Український правопис тривалий час розвивався в дуже складних умовах, під впливом певних соціолінгвістичних чинників, то мовну практику, що склалася на сьогодні, українська національна комісія з правопису намагалася втілити у збірнику правил. До речі, правописні питання є гострими не тільки в Україні. Наприклад, 15 років тому правописну реформу було проведено в Німеччині».
За словами Олександра Скопненка, Український правопис, затверджений Урядом 22 травня 2019 року, є не новим правописом, а новою редакцією правопису. «Внесені зміни, – зауважує він, – покликані передусім адаптувати іншомовну лексику, що з’явилася в українській мові. По-друге, нова редакція правопису повинна кодифікувати та повернути до активного вжитку правила, що здавна існували в українській мові.
Український правопис базується на чотирьох принципах – фонетичному, морфологічному, традиційному (історичному) та змістовому (або диференційному). У новій редакції посилено саме історичний принцип. Адже впродовж останніх 25 років, коли до активного вжитку в країні повернувся масив забороненої у радянські часи літератури, всі помітили, що написання деяких слів відрізняється від закріпленого в тодішній редакції правопису. Тож постало запитання: це наша спадщина чи не придатна для використання архаїка? Але люди ознайомлюються з цим масивом літератури, і навіть частина ЗМІ вже орієнтуються на правописні норми, що діяли до 1933 року. Тому для мене як експерта зрозумілою є логіка, котра спонукала членів правописної комісії якомога ширше використати цей досвід, запровадивши варіантні написання деяких слів. Це не означає, що дотеперішні норми цілком відкинуто – вони існуватимуть паралельно і ними так само можна буде користуватися. Так, це не дуже зручно і до певної міри ускладнить вивчення української мови. Але багатьом літературним мовам світу не бракує різноманітних нелогічностей. Візьмімо елементарний приклад, який «лежить на поверхні», – англійську мову та її правопис: там превалює історичний принцип, за яким написання та вимова не збігаються і звучання та написання слів потрібно, фактично, вивчати окремо».
«Аби збагнути наші правописні проблеми, необхідно знати історію української літературної мови, – наголошує Олександр Скопненко. – Українська літературна мова є новою – вона розвивається з кінця XVII – початку XVIII століття. Протягом ХІХ століття у ній змінилося понад 50 (!) правописних систем. На початку ХХ століття науковці та громадськість виробили підходи до вирішення правописних проблем, і рівно 100 років тому, 17 травня 1919 року було надруковано «Головні правила українського правопису», що базувалися на пропозиціях відомого українського мовознавця професора Івана Огієнка. Це був перший офіційний правопис, затверджений на території Наддніпрянської України, від нього ведуть свою історію всі наші офіційні правописи. 1921 року світ побачили «Найголовніші правила українського правопису». «Український правопис» 1929 року вже поєднував дві українські правописні практики – наддніпрянську та західноукраїнську. Саме в ньому вперше з’явилася варіантність написання слів – «міф» і «міт», «анафема» й «анатема», «кафедра» та «катедра» тощо.
1933 року в Україні відбулася мовна реформа – попередній розвиток української мови, українське словникарство, правописні традиції було заперечено й відкинуто. У передмові до другої радянської редакції «Українського правопису» 1960 року остаточно закріплювалась орієнтація на правописні традиції російської мови. Відповідно, з українського правопису усувалося все, що цій настанові суперечило. І тільки з 1990 року ми почали повертати українській мові її питомі риси. Так, увесь цей час – із 1933 по 1990 рік забороненою була літера «ґ», хоча з’явилася вона в українських писемних текстах іще наприкінці XVI століття й активно вживалась у XVII столітті».
Як зазначив науковець, для імплементації нової редакції Українського правопису держава вживатиме необхідних заходів, але перехід до нових правил буде поступовим, а не одномоментним: «Попереднього разу ми переживали зміну правопису на початку 1990-х років і перехідний період, зокрема у школах, тривав два-три роки. Використання колишніх правил іще певний час не вважатиметься помилкою чи грубим порушенням. Тому мовцям не слід хвилюватися через це. А ми, фахівці, у свою чергу, будемо навчати, радити, популяризувати. Для нас зараз важливо мати єдиний національний правопис. Професор Іван Огієнко колись наголосив, що краще мати один недосконалий правопис, ніж 150 чудових».
Більше дізнавайтеся з відеозапису за посиланням: https://youtu.be/DPlBFawA13E.
Повний текст нової редакції Українського правопису розміщено на нашому сайті: http://www.nas.gov.ua/UA/Messages/Pages/View.aspx?MessageID=5106.