Чому українці емігрують і що потрібно зробити, аби бодай частково призупити цей процес? Чим загрожує нашому суспільству нерівність і як її подолати? Як децентралізація сприяє розвиткові українського громадянського суспільства? Якою є демографічна ситуація в нашій державі та які труднощі можуть виникнути при проведенні всеукраїнського перепису населення у 2020 році? Про це й інше в інтерв’ю програмі Сергія Рахманіна «Апокриф», що виходить в ефір на хвилях радіостанції «Радіо НВ», розповіла академік-секретар Відділення економіки НАН України, директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України академік Елла Лібанова.
ПРО ЕМІГРАЦІЮ:
«Головне, що потрібно, аби принаймні частина українських емігрантів повернулася додому, – це зарплати, співставні із зарплатами сусідніх країн. Доки в нас зарплатня залишатиметься в рази меншою, ніж, скажімо, в Польщі, неможливо буде нічого вдіяти. Люди виїжджатимуть, а за кордоном їх радо зустрічатимуть, бо там бракує власних робочих рук, які, в свою чергу, виїхали до Німеччини, Нідерландів, Великої Британії і так далі. На мою думку, підвищуючи зарплати, необхідно досягти хоча б 75% рівня польських зарплат. Тільки так ми зможемо зменшити масштаби еміграції. Проте зовсім зупинити її не вдасться.
Перше, що має зробити українська влада, – приборкати тіньовий сектор економіки. Досягненню такої мети можуть слугувати різні методи – стимулювання, покарання або й те, й інше одночасно. Якщо це вдасться – зростуть надходження до державного бюджету і, відповідно, з’являться нові можливості для призупинення еміграції. Зараз важко порахувати реальний прожитковий мінімум українців, оскільки значна їх частина отримує незадекларовані доходи. Це проблема не тільки для статистики й аналітики, а й для самих людей. Але «тінь» не може зростати нескінченно довго, інакше рано чи пізно вона, образно висловлюючись, задушить те, що росте на сонці. Слід пояснювати це нашим співгромадянам. Однак процес усвідомлення буде тривалим – має змінитися щонайменше два покоління.
Друге: потрібно знову рішуче, не на 2-5%, а щонайменше вдвічі підвищити рівень мінімальної заробітної плати (на мою думку, мінімальна заробітна плата в Україні загалом має становити 6,5-7 тис. грн, за грубими підрахунками), бо від неї залежить і середня. Це також дасть змогу збільшити податки.
І третє: необхідно будувати дороги, що теж посприяє підвищенню зарплат у бюджетній сфері. Велика кількість якісних доріг уможливить, наприклад, оптимізацію мережі закладів охорони здоров’я. Зараз Україна змушена зберігати зайві лікарні, бо через погану інфраструктуру або лікар не доїжджає до пацієнта, або пацієнт – до лікаря. А завдяки оптимізації вдалося б заощадити кошти і підвищити зарплатню медичним працівникам.
Усе це цілком реально зробити, але для початку наша влада повинна зрозуміти, що це справді потрібно. Коли у 2017 році ми проводили обстеження серед членів Федерації роботодавців України і запитували їх про п’ять головних чинників, які перешкоджають розвиткові їхнього бізнесу, вони говорили про що завгодно, тільки не про нестачу робочої сили. У 2018 році таке розуміння нарешті з’явилося. Наразі серед владних кіл я не бачу усвідомлення цієї проблеми. Ба більше, не помічають і того факту, що до виїзду з країни наших співгромадян підштовхує низька якість життя.
Між іншим, до імміграції Україна теж абсолютно неготова. Якщо еміграція – це проблема бізнесу, то імміграція – проблема вже державної влади. Бо людей з інших країн потрібно як адаптувати до нових умов проживання, так і забезпечити їм можливість розвиватись у своєму культурному осередку.
Та слід сказати, що відчутно зменшити відплив кадрів з України здатна диджиталізація, або ж цифровізація, економіки: що швидше вона поширюватиметься на різні сфери, то більше українців зможуть працювати дистанційно. І це стосується не тільки ІТ-сектору. Але й ІТ-сектор помічає, що наші співгромадяни за таких умов охоче повертаються на Батьківщину, бо це вигідно. Адже, працюючи в режимі онлайн з території України на іноземного замовника, вони мають той самий заробіток, який мали і за кордоном, тоді як вітчизняні ціни на товари й послуги, як правило, значно нижчі за зарубіжні, передусім західноєвропейські».
ПРО НЕРІВНІСТЬ:
«Українці дуже болісно сприймають нерівність. Її, звичайно, потрібно долати. Проте головне – нерівність не повинна перетворитися на кастову, бо зараз вона дуже глибоко вкорінюється в нашому суспільстві. І виходить, що, умовно кажучи, син полковника не може стати маршалом, бо у маршала вже є свій син. Сьогодні в Україні працює тільки два соціальні ліфти – участь у політичних структурах та участь у бойових діях. Решта лише декларується. А потрібно, щоби будь-яка команда – не конче виключно політична – формувалася за результатами конкурсного відбору. Головна проблема сучасної України – навіть не корупція, а непрофесіоналізм».
ПРО ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ДОВІРУ:
«Я з ентузіазмом сприйняла появу організацій співвласників багатоквартирних будинків. Так, у них дуже багато проблем – і юридичних, і господарських. Але принаймні це об’єднання громадян не проти чогось чи когось, а за. А саме на таких найнижчих щаблях і має формуватися та розвиватися громадянське суспільство. Причому нинішня децентралізація, якщо вона реальна, тільки зміцнить його, адже місцеву владу позбавляють можливості перекладати на центральну відповідальність за всі свої негаразди. Завдання громадянського суспільства – контролювати, як вирішуватимуться місцеві проблеми, тобто не тільки протестувати на вулиці, а й активно тиснути на владу, змушувати її виконувати свої обов’язки, діяти в інтересах громади.
Становлення нашого громадянського суспільства ускладнюється тим, що, згідно з опитуваннями, українці беззастережно довіряють тільки найближчому оточенню – родині. Не довіряють навіть сусідам і колегам, припускаючи, що ті здатні на підлість навіть не за потреби, а просто при нагоді. Звичайно, таку тотальну недовіру потрібно долати, хоч і відбуватиметься це вкрай важко й довго: дається взнаки наша драматична історія з колективізацією, голодоморами, доносами, великим терором. Недовіру до влади можна зрозуміти, вона зберігається за інерцією та передається з покоління у покоління, бо Україною ніколи не керувала українська влада – ні в попередні 70 років, ні взагалі в останні кілька століть (те саме, до речі, стосується й суб’єктивної бідності – її можна пояснити тим, що у нас досить довго було небезпечно демонструвати свої статки й таланти, свій розум). Але без довіри один до одного нам не побудувати ефективного громадянського суспільства».
ПРО ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕПИС НАСЕЛЕННЯ 2020 РОКУ:
«Останній перепис населення в Україні відбувся 2001 року. У попередньому раунді – раунді 2010 року – ми перепис не провели. Крім нас, серед великих країн світу цього не зробив тільки Судан.
Зрозуміло, що відсутність реальних даних про кількість населення впливає як на коректність наукових досліджень, так і на ефективність державної політики. Впливає вона і на соціологічні опитування (крім випадків опитування цільових аудиторій). Тож, сподіваюсь, у 2020 році перепис таки відбудеться. Принаймні рішення про його проведення ніхто не скасовував, підготовка триває, Держстат [Державна служба статистики України] виконує все, що повинен виконувати за графіком.
Звичайно, труднощі на окупованих територіях Донбасу та Криму непереборні – якщо нічого не зміниться, ми не проведемо там перепис. Україна може розраховувати лише на міжнародну допомогу в обчисленні кількості людей, які там мешкають».
ПРО ПАРАДОКСИ УКРАЇНСЬКОГО КОНСУМЕРИЗМУ:
«Хизування статками спричинене не десятиліттями бідності та відмови від багатьох предметів споживання. Це явище з’явилося на межі 1990-х років і спостерігається досі.
Під час обстеження доходів і витрат населення Держстат поділяє всіх українців на 10 однакових за чисельністю груп (децилів), де перші 10% – найбідніші, а останні 10% – найбагатші. Безумовно, справжні багатії до цього обстеження не потрапляють. Але воно все одно досить показове. Наприклад, статистики визначають, скільки хліба, овочів, фруктів, цукру й інших продуктів споживають українці. Так от, виявилося, що найбагатші споживають усього – навіть хліба – більше, ніж найбідніші. Важко збагнути – чому. На межі 1990-х років я пояснювала це тим, що люди «ще не наїлися». Але ж за 27 років уже можна було наїстися!».
* * *
Більше про це, а також про те, в чому полягає суть солідарної пенсійної системи, чому в Україні гальмується пенсійна реформа та що, в першу чергу, передбачатиме майбутня реінтеграція Донбасу, дізнавайтеся з відеозапису радіопередачі: https://youtu.be/iWxfsQA-aHc.